Футбольні вихідні Дніпрянина
Трохи про життя, середньо про футбол та багато про подорожі
Вітаю всіх у блозі “Дніпрянин”. На минулих вихідних я поїхав до Києва, щоб відвідати два футбольних матчі та прогулятися столицею. Остання така поїздка була у травні, коли місцем призначенням був Львів і закінчилася неприємною поразкою від “Шахтаря”. Як пройшла ця - читайте далі. Якщо вас цікавить виключно футбольні нюанси, то декілька абзаців про суботу можете сміливо оминати.
Плани були наступні:
- 20.10.2023 р. - матч “Оболонь” - “Зоря”;
- 21.10.2023 р. - день відпочинку, прогулянка з другом;
- 22.10.2023 р. - матч “Динамо” - “Дніпро-1”.
20.10.2023 р.
Напередодні, отримавши підтвердження щодо акредитації від пресслужби “Оболоні” о 23:55 четверга, зібрався на поїзд, який виїжджав о 07:30 п’ятниці.
Плацкарт за 150 гривень ні теоретично, ні практично не міг бути синонімом комфортності, тому багато я не очікував, лише трохи “доспати”, щоб бути “огірком” на п’ятничному матчі. Спойлер - мені це не вдалося. Як виявилося, якщо ти не оплатив постільну білизну, то використовувати матрац та подушку ти не можеш. Виняток - якщо ти надягнеш на неї власну постільну білизну. Коротше, замість сну у мене була довга і нудна суперечка з провідником на тему, чому матрац не є постільною білизною та має надаватися безплатно, але то таке.
У Київ доїхав, як і планувалося - о 15:25 Столиця зустріла дощем, тож одразу дістав парасольку. Матч починався вже через півтори години, тому треба було рушати одразу на стадіон - маленьку та затишну “Оболонь-Арену”. Перший раз був на цьому стадіоні. Дістався відносно швидко, звичайно, на метро. Від метро до самого стадіону пішки десь хвилин 15. Встиг поїсти ще у потязі, але швидко забіг до магазину та придбав однойменний символ клубу, щоб зробити пам’ятне фото.
Десь за хвилин 15-20 вже був біля стадіону, поряд з парканом вже збиралися вболівальники, один з яких і підказав мені де знаходиться вхід для преси. Дуже незвично було, що на вході правоохоронці перевіряли рюкзаки, на “Дніпро-Арені” та стадіоні Лобановського (як виявилося пізніше), більш лояльно та з довірою ставляться до ЗМІ.
Стадіон мені сподобався своїм колоритом, навіть будинки на фоні виглядають гармонічно. Під трибуною був фан-шоп, де можна придбати атрибутику, пиво та якийсь пиріжок або міні-піцу. У перерві я не втримався та випив келих хмільного. На самій трибуні з відомих облич був Артем Франков та мій знайомий з Футбол Хабу. Також, була певна кількість людей, які вболівали за “Оболонь”. Причому я сидів поруч з родиною з трьох осіб і чоловік прямо дуже сильно хвилювався за команду. Приємно, що навіть такі маленькі районні команди мають певну фан-базу.
Що стосується самого матчу, то “Оболонь” виглядала краще. Це був той самий матч, коли можна завоювати серця нейтральних вболівальників. Якби у назві команди був корінь “Дніпро”, може і я б замислився щодо підтримки киян. Але “Зоря” зіграла на класі та користуючись помилками в обороні броварів здобула перемогу.
Після матчу у планах було взяти інтерв’ю у мікс-зоні та післяматчеві коментарі тренерів команд. Особливо мені цікавили з гравців: Батагов, Суханов та Вантух. Керуючись досвідом з дніпровських стадіонів, коли спочатку приходять тренери, а потім вже гравці, спочатку пішов до конференц-зали. До речі, досить комфортної, як і майже все на цьому стадіоні. Тренерів чекали досить довго, хвилин 15-20. Встиг обговорити коротко матч з Франковим. Але треба віддати належне Кривенцову, Іващенку і пресслужбі “Оболоні”. Поки кожен з журналістів не задав усі свої запитання з приводу матчу і не тільки, пресконференція тривала. Особливо сподобалося, що коли поставив питання про позицію Кривенцова щодо примусового перенесення матчу з “Маккабі”, мій колега-журналіст дотиснув головного тренера уточненням, бо спочатку Кривенцов відповів неповно.
На жаль, поки тривала “прожарка” тренерів журналістами, усі футболісти вже порозбігалися. Звісно, можна було когось виловити одразу після фінального свистка, коли вони прямували у роздягальню, але враховуючи дощ і втому гравців, на мою думку, це було б не дуже ок. Інша справа - коли вже перевдягненні та після душу, але навіть тоді далеко не всі готові до спілкування. Тому я ще походив хвилин 5-7 по приміщенню, віддав свою акредитацію (бейджик та шнурок) та покинув межі стадіону.
Перед тим, як заселитися у хостел, зайшов у ТЦ “Гулівер” та повечеряв у новому фаст-фуді від “Нашої Ряби”. Досить непогано на смак і зміст.
Сам хостел знаходиться зовсім близько з НСК “Олімпійський”, головний парадокс поїздки був у тому, що під час неї жодного матчу на головній арені країни не відбулося. Зліва від головного входу по досить неприємному дерев’яному містечку дійшов до місця призначення. Після Львівського досвіду, знову було прийнято рішення пожити у капсульному хостелі. Головними перевагами цього рішення стали - ціна та яка-не-яка автономність у місці, де ти спиш. Невеличка кабінка, де ти один, на мою думку, краще за велику кімнату, де вісім людей. В принципі, хостел мені сподобався. За 300 гривень на добу я отримав: місце, де я можу поспати, коворкінг, туалет та душ, мініспортзал та ігрову кімнату з аерохокеєм, більярдом, настільним футболом, настолками та Sony Playstation.
Пізня вечеря у мене була більш ніж скромна: півлітра Оболоні, шматок ковбаси та хліба. Всупереч цьому, було досить душевно. Додало душевності ще наявність дівчат за сусіднім столом, яки їли торт та пили пиво “Корона”. Перед тим, як негучно увімкнути музику - вони запитали у мене, чи я не заперечую. Це тобі не Дніпро, був приємно вражений. Після цього перший день поїздки закінчився.
21.10.2023
Спав досить непогано, капсула була простора, але фіранка замість повноцінних дверей, звісно, не сприяла звукоізоляції. Від декількох різких звуків вночі прокидався, але то вже були дніпровські вибухові флешбеки.
План на день був наступний: поснідати, прогулятися Києвом, потім повернутися у хостел, дочекатися друга, піти разом поїсти, подивитися фільм в оригіналі з українськими субтитрами, випити по пиву та роз'їхатися.
Це все добре, але першочерговий план на суботу був якраз футбольним - інтерв’ю з Владиславом Супрягою. Ще у середу я сконтактувався з пресслужбою “Динамо”, пояснив хто я, надав приклади інтерв’ю, які ми проводили та розповів приблизні теми інтерв’ю з Супрягою. Мене годували “завтраками” кожного дня і тільки після мого прямого запитання у п'ятницю ввечері (за день до запланованого інтерв’ю), повідомили, що, на жаль, Владислав відмовив. “Професіоналізм” у структурі “Динамо” вражає, але то таке. Повернемося до того, що було у суботу.
Першим чином пішов у свою улюблену “Домінос Піцу”, якої немає у Дніпрі. Дуже прикольно, що після замовлення твоє ім’я відображається на табло та пишеться приблизний час очікування. Як то кажуть: “Поїв і захотілося жити”. На відміну від минулого дня, погода була приємна, не холодно і не спекотно. Тому пройшовся верх по проспекту, а назад спустився на електросамокаті. До речі, у Києві набагато більше місць, де можна з комфортом на ньому покататися, у Дніпрі з цим важче.
Повернувся до хостела, почитав трохи книгу Стівена Кінга “Темна Вежа” (до речі, поки що читаю 2 книгу циклу, дуже подобається) і дочекався друга. Нарешті було з ким пограти в аерохокей та більярд, бо за весь час, що я був у хостелі в ігрову кімнату майже ніхто взагалі не заходив.
Останній раз бачилися з Максимом (другом) ще на початку року, тому було що обговорити. Вирішили зайти по пораді мого брата в один французький ресторан. Я замовив собі луковий суп і равликів та залишився дуже задоволеним незвичним смаком. Після цього ми направилися в ТЦ “Блокбастер” на перегляд фільму. Макс наполіг на тому, щоб ми дивилися в оригіналі з українськими субтитрами, я був не проти, мій посередній рівень англійського це дозволяв. Сам торговий центр знаходився досить далеко, тому ми добиралися трохи на метро, трохи пішки, трохи на електросамокаті. Взяли попкорн, напої та направилися у кінозал.
Фільм називався - “Великий утікач”, довго про нього розповідати не буду, це все ж не блог про фільми. Але мені не дуже сподобалося, звичайна історія, яку роздули. Українців у стані війни таким не вразити. Перші 20 хвилин фільму нам забули увімкнути субтитри, тому бурчання дідів, які є головними героями стрічки, нам прийшлось розбирати самостійно. Але після цього субтитри з’явилися і після завершення фільму нам всім дали купони на безплатний попкорн, що було приємно.
Сам Максим проживає не у Києві, тому після фільму поїхали його саджати на автобус, попередньо, звісно, випивши по келиху смачного розливного пива в барі, стилізованому під “Гру Престолів”.
Автор не хотів зупинятися на одному пиві й пішов шукати ще один бар у себе “на районі”. Але, як виявилось о 22:30 майже неможливо знайти у Києві бар, який не зачинявся б о 23:00. На виході з одного з барів навіть побачив Олександр Дубинського (той, що “мама любит скорость”), який обіймався з якоюсь молодою дівчиною. Столиця, хулі.
Тому я повернувся до хостела, але бар там також не працював. Іноземець на моє запитання, де він придбав алкоголь відповів, що не розуміє українську. “Ну і фіг з тобою” - подумав я і пішов спати. Попереду була головна подія моєї подорожі - матч “Динамо” та “Дніпра-1”, тому треба було набратися сил.
22.10.2023
Виселення з хостела проходило о 12:00, тому я до цього часу нікуди не поспішав. Встиг зранку помитися, почитати книжку та пограти з рандомним чуваком в аерохокей. Після цього поїхав поїсти в японський ресторан. Дуже в пригоді став промокод від брата, за допомогою якого поїв майже безплатно. До речі, знову було дуже смачно. Взяв суп з креветками, рисові кульки з вугром та мочі (не плутати с сечею) - японське тістечко з кокосом.
До матчу залишалося ще 4 години, тому за цей час ще попив кави, почитав книгу, подивився моментами матч Ю-19 та попрямував до стадіону. Вирішив пройтися пішки, але це була помилка. Я був обдурений Гугл-мапами, бо вони двічі мене провели прямо до блок-постів, які були біля Урядового кварталу. В решті решт, мені набридло блукати туди-сюди, вверх та вниз, я викликав таксі та за 7 хвилин доїхав до стадіону.
Поки шукав вхід для преси, запитав дорогу у чоловіка, який сидів на головному вході. Де преса він не знав, але дуже просив, щоб я його провів на стадіон. На жаль, не в моїх повноваженнях. Знайшов службовий вхід, отримав свою ганебну акредитацію. Чому ганебну? Тому що мені не надали навіть шнурка і я носив цю акредитацію, немов посвідчення. Для порівняння якимось дівчатам-тіктокерам цей шнурок дали, хоча на акредитації навіть не написали від якого вони ЗМІ. Це виглядає, як дрібниці, але ситуація з Супрягою та цією акредитацією вже щось говорить про рівень роботи усіх гілок в “Динамо”.
Привітався з хлопцями з “Дніпра-1”, сходив до туалету (це важливо у контексті того, що він знаходиться досить далеко від трибуни - за табло). Це мені нагадало часи походів на “Метеор”. На Лобановського та “Метеорі” туалети приблизно одного рівня. У порівнянні, туалет на “Оболонь-Арені” приємно вразив, там навіть працює сушарка для рук. У Дніпрі на стадіонах такого зиску немає…
На стадіоні було багато відомих особистостей, одразу впізнав Ярмоленка на милицях, Ігоря Циганика та Михайла Смолового, в останнього взяв експрес-інтерв’ю.. Взагалі, Дніпрянин почувався, як якийсь шпигун у лігві ворога. Підтримка у “Динамо” була серйозна: фанати за забором, співробітники клубу та журналісти. Як не старався, але втримати емоції про голі не вдалося, та і будь-яка атака “Дніпра-1” супроводжувалась моїм класичним “Нуууу”. Ближче до кінця матчу нерви не витримували вже ні в кого. Вболівальники “Динамо” та Смоловий вже лупили сидіння, Дубінчак кричав на боллбоїв, а я спокійно чекав на фінальний свисток.
Про сам матч казати особливо нічого. “Дніпро-1” зіграв надійно в обороні, не обійшлося звісно і без фарту, але результат вважаю справедливим, Максимов переграв Луческу.
Після матчу пішов на пресконференцію, поставив декілька запитань Максимову і пішов ловити гравців. “Динамівці” піймали зірку та ігнорували всіх, а ось “дніпряни” зупинялись і залюбки давали інтерв’ю. Мені особисто вдалося “спіймати” Сарапія, який ніколи не відмовляє в інтерв’ю і Каплієнка, якогось прийшлось трохи вмовляти. Аргумент “декілька слів для регіонального ЗМІ” виявився залізним. Після цього ще трохи постояв зі співробітниками “Дніпра-1” та Вовою Адамюком. Пожартували, побажав хлопцям перемог у серії виїзних матчів і розійшлися.
Автобус з гравцями “Дніпра-1” поїхав, а я задоволений поїхав шукати, де можна поїсти та опублікувати усі ексклюзиви, які вдалося взяти на матчі. До поїзда ще було приблизно 3 години.
Цього разу зайшов до ТЦ “Глобус”, взяв собі якийсь кебаб, виклав пости на канал та відправився закривати суботній гештальт - випити пива у барі. Зовсім випадково знайшов типовий англійський паб буквально у 50 метрах від ТЦ “Глобус”. Замовив там собі два келихи пива, поспілкувався з барменшею та поїхав на вокзал.
Вперше за мою поїздку пролунала повітряна тривога у Києві, що було дуже незвично (наприклад, у Дніпрі за день стабільно може бути 8-10 тривог). Потяг був дуже зручний (взяв купе на нижній полиці), ніхто не хропів і всі сусіди майже одразу лягли спати. Зранку, поїхав додому, перевдягнувся, помився, залишив речі й направився одразу на роботу.
Ось так пройшла моя поїздка у Київ. Поїздка, яка частково врятувала мене від дніпровської рутини. Сподіваюсь, вам було цікаво читати цей влог. Якщо бажаєте більше - то підписуйтесь на телеграм-канал Дніпрянин.
P.S. Влог писався учора, ще до новини про смерть Артема Франкова. Так вийшло, що це була моя перша та остання зустріч з ним. Світла пам’ять, Артем Вадимович…
