«Якби не хвороба, вона була би першою ракеткою світу». Щире інтерв'ю Балтачі – про доньку і теніс
Наш блогер поспілкувався з легендою «Динамо».
Від редакції: це інтерв'ю зробив блогер Tribuna.com Нікіта Опря. Він активно пише про теніс, але ми вперше виносимо його матеріал на головну сторінку. Підтримайте його плюсами та коментарями.
***
Сергій Балтача – легендарний український та радянський футболіст, володар Кубка володарів Кубків УЄФА 1986. Віце-чемпіон Європи 1988, легендарний гравець київського «Динамо» та збірної СРСР.
Я пспілкувався з ним про доньку тенісистку Олену Балтачу, про те, як добитися успіху в спорті, про роль батьків у становленні професійного спортсмена, про особистий досвід виховання дітей-спортсменів.
«Тренер підійшов до мене і сказав: «Вона точно ні з ким не тренувалась? Це унікальна дитина»
– Вас знають, як чудову людину, як сильного та титулованого футболіста з яскравою карʼєрою. Наскільки взагалі важко стати професійним спортсменом такого рівня?
– Так, звісно шлях професійного спорту – це завжди важкий та свідомий вибір. Для цього потрібно дуже важко працювати та завжди дотримуватися порядку та дисципліни.
– Оскільки в нас сьогодні інтервʼю призначено темі становлення успіху дітей в спорті, розкажіть про своїх дітей. Якими видами спорту вони займалися?
– Син – Сергій, він став професійним футболістом. По юнакам розпочинав грати за «Динамо Київ», а згодом коли мене запросили грати в Англію, він почав грати за команду «Іпсвіч Таун». Сергій провів чудову футбольну карʼєру в Шотландії, виступаючи за клуб «Сент-Міррен», також він зіграв декілька ігор за молодіжну збірну команду Шотландії.
Донька – Олена, вона була професійною тенісисткою. В професійному спорті вона добилася дійсно значних результатів. Олена була в топ-50 рейтингу найкращих тенісисток планети, була першою ракеткою Великої Британії понад 8 років, виграла 11 титулів ITF в одиночному розряді і 4 титули ITF в парному розряді. Тому сімʼя в нас дійсно дуже спортивна.
– Чому ви вирішили віддати доньку саме в теніс? Ви самі захоплювалися цим видом спорту чи грали колись?
– Так, я дійсно цікавився тенісом, але сам не грав. Не було ні хвилини взагалі, весь мій час займав професійний футбол, а коли в мене були дні відпочинку, я завжди проводив час поруч із сімʼєю. Але я дуже любив теніс, я знав правила, слідкував за гравцями та турнірами, слідкував за тенісними подіями та новинами.
– Коли ви вирішили віддати свою доньку Олену в теніс? Це була ваша ініціатива чи донька теж мала жагу до цього виду спорту?
– Це кумедна історія. Сину тоді було 9 років, а доньці 4. Сергій тоді грав за місцеву команду в місті Іпсвіч, а Олена завжди бігала навколо футбольного стадіону. Одного разу вона спитала: «Тату, а що мені робити? Я теж хочу займатися спортом. Можна я теж буду грати в футбол?», тоді я їй сказав: «Ні, давай краще в теніс спробуємо. Поїдемо сьогодні та купимо ракетки».
Так це і розпочалося, я поїхав купив ракетки. Ми розпочали тренування вже в той же вечір. Вдома я переставив диван в залі та ми зробили міні-корт прямо посеред будинку. Так потихеньку ми починали грати, вона вивчала правила – і в один момент підійшла до мене та сказала: «Тато, мені дуже подобається. Я хочу стати тенісисткою».
– Досить цікава історія, вона відрізняється від інших. Зазвичай, це історія коли батьки просто приводять дитину до тренера. Коли Олена вперше провела тренування з тренером?
– Ми приїхали до чеського тренера та сказали, що ніколи не грали та тренуємося тільки вдома на створеному власноруч міні-корті. Тренер здивувався, але взяв Олену на тренування. Він сказав їй: «Давай спробуємо перебивати через сітку мʼяч і подивимося, що ти вмієш». З першої спроби вони перебили сітку 36 разів підряд і тренер підійшов до мене і сказав: «Вона точно ні з ким не тренувалась? Це унікальна дитина».
«Думаю, причина хвороби в тому, що вона народилася в 1983 році, а в 1986-му сталася катастрофа на Чорнобильській АЕС»
– Разом з тренером прийшли і перші успіхи Олени в тенісі?
– Так, вже в 5 років вона грала проти хлопців і почала одразу вигравати всіх. Вона вже в цьому році була найкращою в регіоні серед дітей. Потім ми переїхали до Шотландії, я знайшов особистого тренера Олені. Шотландський тренер Джиммі Маккехні став її першим особистим тренером, він почав тренувати її по-серйозному. Джиммі намагався знайти нам спонсора і в нього вдалося це зробити. На одному з дитячих турнірів до нас підійшли та запропонували вкласти в Олену гроші, запропонували довгостроковий контракт. Ми погодились.
– Наскільки взагалі був розвинутий теніс в Шотландії на той момент? Чи були там якісь перспективи?
– Так, теніс в Шотландії розвивався досить стрімко, як і в усій Великій Британії. Ми познайомились з мамою Сера Енді Маррея. Вона мала високу посаду в Федерації тенісу Шотландії. Після знайомства з нею Олена почала тренуватися разом з Енді Марреєм. Це дуже сильно пішло їй на користь, вона почала демонструвати неймовірні результати та стала однією з найкращих тенісисток в Шотландії на той момент.
– Чи були у вас думки переїхати в Англію для того, щоб карʼєра Олени розвивалася ще більш стрімко?
– Думки, звісно, були, але це було неможливо, бо я в той час виступав в Шотландії за «Сент-Джонстон». Нам навіть телефонували з федерації тенісу Англії, вони звернули на неї увагу під час одного з турнірів та запросили в нову академію в Лондоні, пообіцяли безкоштовні тренування, безкоштовне проживання та харчування, але ми вимушені були відмовитися.
– Ваша футбольна карʼєра, якось впливала на розвиток подій в становленні Олени як тенісистки?
– Я думаю, що не дуже, бо Олена мала змогу тренуватися та грати з найкращими гравцями Шотландії. Вже в 16 років Олена стала першою ракеткою країни, вона вигравала абсолютно всіх – і жінок, і чоловіків. Згодом вона поїхала на юніорський Вімблдон, дійшовши до фіналу, а після цього взагалі стала першою ракеткою Великої Британії.
– Коли ви зрозуміли, що Олена зможе стати професійною тенісисткою? Та чи очікували ви, що вона зможе вже в такому юному віці демонструвати такі високі результати?
– Я зрозумів одразу, як тільки віддав її займатися тенісом. У неї було все: і чудова техніка, і розуміння гри, вона була дуже дисциплінованою та працьовитою дівчинкою. Вона чітко усвідомлювала свою мету та стрімко рухалася до неї кожного дня. Я вважаю, що всі ці фактори змогли принести їй успіх в професійній карʼєрі.
– Готуючись до інтервʼю, я переглянув досить велику кількість хайлайтів з різних матчів Олени. Під час перегляду було видно неймовірне розуміння гри, чудові комбінації та дуже сильний характер Олени. Не дивлячись на це, складалося відчуття, що їй щось заважало на повну реалізувати свій потенціал. Як ви вважаєте, чи змогла вона розкритися на корті на всі 100%? Чи реалізувала вона свій потенціал на повну?
– Найкраща позиція в карʼєрі Олени – 49 в рейтингу WTA. Понад 8 років вона була першою ракеткою Великої Британії. Чи був це її пік? Я не думаю. Вже в 18 років в неї почалися серйозні проблеми зі здоровʼям, в неї була важка хвороба печінки, яка завжди турбувала її впродовж всієї карʼєри. Якби не ця хвороба, я впевнений, що вона була би першою чи другою ракеткою світу.
– Це було спадкове захворювання?
– Ні, це не було спадковим захворюванням. Я думаю, що вся причина в тому, що вона народилася в 1983 році, а в 1986 році сталася катастрофа на Чорнобильській АЕС. Ми жили на той час в Києві, радіація з Чорнобиля досить активно розповсюджувалася на весь регіон. Звісно, доказати, що ця хвороба сталася саме через аварію на АЕС, дуже складно, але я думаю, що це виникло саме через це.
На жаль, з кожним роком хвороба почала все сильніше ускладнюватися. Потім у Олени виявили рак печінки. В році 30 років її не стало через цю страшну хворобу (це сталося 4 травня 2014-го – прим. Tribuna.com).
Я дуже пишаюся Оленою та всім тим через, що вона пройшла та чого досягла. Вона була дуже сильною за характером і ніколи не плакала.
«Дитина повинна сама хотіти грати, бути вмотивованою на корті та поза ним»
– В останні роки свого життя Олена приділяла багато уваги дітям та займалася розвитком дитячого спорту. Скажіть будь-ласка, що саме її мотивувало робити настільки сильний вклад в розвиток юнацького тенісу?
– Так, вона дуже сильно любила дітей. Вона відкрила свою тенісну академію в Іпсвічі, в якій могли займатися діти, які не мають фінансової змоги грати в цей вид спорту, але мають велику мотивацію та бажання. Вона завжди приділяла весь свій вільний час дітям та цій академії, але, на жаль, через 9 місяців після відкриття академії її не стало.
– Чи функціонує досить ця академія? Та чи не думали ви над тим, щоб зробити філіал академії Балтачі в Україні?
– Так, академія досить функціонує, в ній займається багато дітей. На даний момент, веде академію її чоловік, тренер Ніно Северіно. Я допомагаю академії, коли потрібен інвентар чи щось інше. Стосовно філіалу академії Балтачі в Україні – поки ще не думав, так як на даний момент я знаходжуся в Англії та треную юнацьку «Чарльтона».
– Як професійний спортсмен та батько професійного футболіста та професійної тенісистки, скажіть – наскільки взагалі важлива підтримка батьків в становленні та розвитку юного спортсмена? Які поради би могли дати батькам юних спортсменів? Є особливі фактори та секрети, як виховати чемпіона/чемпіонку в тенісі?
– Підтримка батьків це дуже важний елемент, особливо на ранніх етапах. В першу чергу – потрібно розуміти дитину та не давити на неї. Дитина повинна сама хотіти грати, бути вмотивованою на корті та поза ним, мати велике бажання та мотивацію грати та тренуватися. Без мотивації дитини нічого не вийде, теніс дуже конкурентний вид спорту, в якому є дуже багато факторів, але якщо в тебе нема бажання тренуватися, то і сенсу в цьому не багато.
Я бажаю всім батькам найти можливість та час, щоб реалізувати потенціал дитини та його мрію. Але для цього повинна бути дисципліна і бажання самої дитини.
– Як ви вважаєте, наскільки велика різниця в становленні спортсмена в тенісі та в становленні спортсмена в футболі? Які найбільш суттєві відмінності?
– Головна відмінність на всіх етапах, що на ранніх, що вже на професійних – це те, що теніс індивідуальний вид спорту, а футбол колективний. Мені пощастило грати в «Динамо» під керівництвом таких тренерів, як Лобановський та Кольцовніков. Вони передали мені цю спортивну філософію, в цьому плані мені повезло.
Тренер – дуже важлива персона в становленні спортсмена, як в футболі так і в тенісі. Але в футболі гравець може бути просто чудовим та неймовірним, але колектив буває поганий. Та й тренери часто бувають такі, які просто тобі не підходять. Я знаю дуже багато футболістів, які були індивідуально дуже сильними, але потрапляли в поганий колектив та до не найкращого тренера, через що не змогли реалізувати свій потенціал.
В тенісі з цим трохи легше, в тому плані, що ти ні від кого не залежиш. Ти граєш на те, що натренував сам – і тобі ніхто не завадить на корті показати той результат, якого ти хочеш. Також в тенісі поміняти тренера набагато легше, ніж в футболі. В цьому плані теніс простіше, але своїх нюансів та складнощів в ньому точно не менше, ніж в футболі.
– Чи може історія Олени Балтачі стати прикладом та натхненням для дітей-спортсменів, які прагнуть досягти свої мети у спорті?
– 100%. Історія Олени може дати дітям приклад того, як треба проявляти свій характер, йти до кінця, цінувати кожну хвилину на тренуванні. Вона рано лягала спати та рано прокидалася, вона була дуже дисциплінована та працьовита.
Батьки та діти повинні розуміти, що спорт це велика купа факторів. Перед тим, як починати цей шлях потрібно задати собі питання: «Чи готовий я здолати все це та добитися своєї мети, не дивлячись на все?». Якщо так, то починайте та летіть до своєї цілі.
– Дякую Сергію Павловичу. Останнє запитання. Три слова якими ви б могли описати Олену?
– Лідер. Боєць. Позитив.
– Дякую вам Сергію Павловичу за таке розгорнуте інтервʼю. Сподіваюся, що кожен зможе знайти в ньому, щось для себе. Хтось отримає порцію натхнення, когось ця історія вмотивує на нові досягнення. Хтось отримає відповіді на питання, як виховати юного чемпіона чи чемпіонку. Дякую вам за такий приклад. Приклад вас як професійного спортсмена та батька професійної тенісистки та футболіста. Приклад Олени як чемпіонки, яка завжди йшла до кінця, ніколи не здавалася та завжди досягала своєї мети.
– Дякую вам за це інтервʼю. Ця історія для мене дуже особлива, я сподіваюся, що кожен з неї зможе підкреслити важливі для себе моменти. Скажу чесно, зараз згадуючи Олену та всі ці історії та моменти з її життя, навіть пустив сльозу. Дякую.
Фото: Tim Merry/Global Look Press, Obozrevatel, Daily Record
