Мені шкода, що Шевченко йде у президенти УАФ. Якщо не вийде, то не відмиється – як Кличко з мерством
Володимир Гарець – про руйнування дитячих спогадів.
Перша думка після оголошення Андрія Шевченка офіційним кандидатом на пост президента УАФ: «Нарешті». Ця сага попри свою очевидність тривала настільки довго, що почала викликати вже неприємний післясмак.
Тепер хоча б зрозумілі контури – в січні УАФ на Конгресі отримає нового очільника замість Андрія Павелка, який продовжуватиме сидіти в СІЗО. Це будуть вибори без виборів, як це люблять робити в українських спортивних федераціях. Навіть якщо проти Шевченка хтось виставить свою кандидатуру, то сумнівів у результаті голосування однаково немає.
Але у цьому контексті важливе не голосування. Важливо, коли і як до нового очільника УАФ прийде розуміння, у який же жахливий проєкт він вляпався. А інакше сучасний український футбол і не описати.
Це робота, у якій неможливо не забруднитися.
***
У цьому контексті якраз корисно згадати іншого великого українського спортсмена, який зараз кристалізує на собі гнів і, що навіть точніше, зневагу багатьох жителів багатомільйонного міста.
Віталій Кличко – мер Києва вже 9,5 років. І за цей час більшість вже давно забула його феноменальну спортивну кар’єру, а згадує лише відверті ляпи та техногенні катастрофи. Тільки за пару останніх місяців стався обвал Дегтярівського моста та закриття одразу шістьох (!) станцій метро з транспортним колапсом для мешканців щільно населеного Голосіївського району.
Такі історії накопичують запитання насамперед до мера міста. Запитання, які руйнують його репутацію і які не підіймають рейтинг довіри киян. Біда Віталія Кличка у тому, що у загальній свідомості ніхто не буде розбиратися, де саме вина саме КМДА, а де – нещасний збіг обставин.
Бо сам Віталій Кличко все зробив задля того, щоб бути вразливим до критичних стріл. Майже десять років тому його обирали як представника сили, яка мала б замінити регіоналів на вищих щаблях влади на крилах революції – і вдихнути кардинальні зміни у столицю.
Віталій Кличко зі своєю командою не лише не поборов стару систему. Він через якийсь час їй фактично підкорився – і в Києві і далі продовжилися хаотичні забудови поза регламентними нормами, договорняки з місцевими князьками та відсутність видимих спроб цю рутину хоча б почати змінювати.
«На це немає повноважень»
Ця фраза у назві окремого розділу не просто так. Це улюблена відмовка Віталія Кличка саме останніх років – коли вже стало зрозуміло, що питання системних змін у владі міста далеко не на часі.
На будь-якій болючій темі тепер можна звинуватити не себе, а центральну владу, опозицію чи попередників. «Немає повноважень та можливостей», – і можна не перевіряти бомбосховища поки не сталася трагедія з охоронцем лікарні чи не квапитися відновлювати будинок від вибуху побутового газу. Якась проблема одразу стає елементом політичної боротьби, за якою сама суть стає не цікавою і ніхто не шукає її вирішення.
Але кінець тут один при всіх відмовках – немає змін. І після всіх таких моментів вже невідомо, як саме будуть середньостатистично згадувати Кличка ще через 10 років – як великого спортсмена чи як мера, який був на плаву, бо інші кандидати ще гірші?
Звісно, у другому випадку слова будуть значно міцнішими.
Так і з Андрієм Шевченком і його президентством УАФ. Мені б хотілося бачити від нього притомну стратегію перетворень українського футболу. І розуміння, що йому прийдеться пройти через бруд, чорнуху та спротив системи задля кінцевого результату.
У цій фактичній самопожертві має бути сенс, тільки якщо дійсно є мета дійти до кращого майбутнього. Бо інакше це лише ще один втрачений шанс і втрачений кумир.
Але чи готовий до такої величезної боротьби сам Шевченко? Чи взагалі він розуміє, у якому кардинально поганому стані зараз український футбол? Ми не чули публічного обговорення проблем нашого футболу тут ні від Шевченка-гравця, ні від Шевченка-тренера. Чи стане з іншої ноги тепер вже Шевченко-чиновник?
Якщо відповідь «ні», а він очолить структуру завдяки ОП, щоб продовжувати йти шляхом, прокладеним попередниками, то мені буде насамперед шкода. Буде шкода своїх спогадів про великого спортсмена, який на наших очах перетворюватиметься у ще одного персонажа, від слів якого «Немає повноважень та можливостей» хотітиметься закотити очі.
Складно бути настільки поганим, як це вдавалося Андрію Павелку, але цей шар бруду настільки великий, що може підтопити у собі ще не одну легенду футболу. Навіть таку визначну, як Андрій Шевченко.
І ми вже з самого старту будемо бачити, куди це все йтиме. Не через слова, які можуть бути красивими, а через дії та підбір команди. Успіх Шевченка-тренера часто підв’язували через дії його італійських асистентів. Але у новій іпостасі допомога його помічників у стократ важливіша. І особливо прикро буде, якщо основу складатимуть люди зі старої гвардії Павелка, Конькова чи Григорія Суркіса.
Так, з нетерпінням (і острахом) чекаю на оголошення імен команди Шевченка. Про що було вже обіцяно, хоча за місяць до «виборів» вже мало б бути виконаним.
***
Для українського спорту доба падіння авторитетів вже давно не дивина.
Бо і Бубка колись в наших очах був рекордсменом і легендою, Гутцайт – олімпійським чемпіоном та тренером золотої олімпійської команди з фехтування, Коньков – гравцем великого «Динамо» Лобановського, а Віталій Кличко – одним з найкращих боксерів в історії цього виду спорту.
І де це все тепер? Сумно.
Хоча ще головніше запитання – чи бачить Андрій Шевченко їхні приклади так, як бачимо їх ми?
Фото: КМДА
