Український спорт невиліковний від хвороби недемократичних режимів
Як розвивається тоталітаризм навіть у спорті.
Під завершення 15-го щорічного забігу під назвою «Клуби УПЛ домовляються про єдиний телепул» хочеться видихнути та оглянутися навколо. Український спорт спродукував ще одну історію ганебної невдачі достойної ініціативи.
Спорт, а не лише футбол, бо телепулом стрічка новин не обмежується. Комісія атлетів НОК відкрито покриває Сергія Бубку з його бізнесом в «ДНР», українські волейболісти називають себе GOLD GENERATION та погрожують бойкотувати збірну через банальні гроші, Андрій Павелко керує найбільшою спортивною федерацією прямо із СІЗО, а міністерство спорту торпедує власних спортсменів рішенням про бойкот.
Іншими словами – банальна дурка. Але це одночасно досі лише мала частина проблем. Недалекі люди можуть хоч сотню разів повторити, що спорт поза політикою, коли у реальності це і є політика. З усіма ознаками.
Та усіма ризиками також.
Тімоті Снайдер у своїй книзі «Про тиранію – 20 уроків ХХ століття» серед усього іншого писав: «Відмова від реальності може здаватися природною і навіть приємною, але її результат – ваша поразка як особистості і, як наслідок, колапс будь-якої політичної системи, яка спирається на індивідуалізм».
Останні дні, тижні, місяці і роки спортивне суспільство робить те саме. Відмовляється від реальності.
***
Саме ця книга Снайдера обрана не випадково. Зараз так погано через некомпетентність, але сама вона є наслідком того, що у нашому спорті ніхто не отримав щеплення від недемократичності та тиранії, як це вже було зроблено у багатьох інших сферах. І хвороба розвивається стрімко та пожирає вже й тих, хто до цього і довів.
Так, те саме можна спостерігати, наприклад, у путінській Росії. Найсвіжіший приклад, який значно повпливав на наше з вами життя.
Але український спорт живе в такому середовищі, в якому не може напасти на «зовнішнього ворога» – тому симптоми проявляються яскравіше для внутрішнього споживача.
***
1. Спотворена реальність та підміна правди. Одна з ознак прогресуючої хвороби – це коли український спорт почав звинувачувати «руку Москви», навіть коли справа стосується банальної корупції. І тим самим зазирнув у дзеркало, звідки може побачити себе на спотвореному фоні подій.
Порівняйте дві цитати:
🔹 «Розкол і зрада – шлях до трагедії і катастрофи для країни. Ми цього не допустимо. Перемога буде за нами!»
🔹 «Зараз нам потрібно ще більше об’єднуватися навколо захисту [країни]. Нас зсередини атакують ракетами особливо небезпечної дії – розколу».
Одна з них належить Ігорю Бєланову, який так коментував потрапляння свого керівника Андрія Павелка у СІЗО. Інша – колишньому президенту РФ Медведєву, який так коментував війну проти України.
Чия цитата кому належить – неважливо, бо за своєю суттю вони однакові і абсолютно поза реальністю. Підміна правди на брехню у випадку росіян відбувається так часто, що вони починають беззаперечно вірити у власну ахінею. І на основі викривленого інформаційного шару залюбки вже роблять неадекватні речі.
В українському спорті відбуваються ті ж самі трансформації. Через роки у свої видумки стало просто зручно вірити. Поки не стукають з іншого боку дверей.
Гендиректору «Руха» Ігорю Дедишину напевне буде дуже неприємно, коли він побачить найзаплюсованіший коментар під цією новиною. Втім, саме так виглядають подібні заяви для тих, хто не хворий на зайву підозрілість. Але ми б скривили душею, якби назвали Дедишина (який тут як приклад, і замість якого можна підставити будь-кого з сьогоднішньої УПЛ) дурним. Втім, власники клубів і керівники стали жертвою своїх ігрищ – поступово побудували видуманий світ і самі потрапили у цю кролячу нору.
У публічній площині видно, як прориваються тези, які б у 2023 році мали б бути вже лише у конспірологічних теоріях. Як одні власники хочуть обдурити інших. Як проти у них у відповідь також вступають у цю «війну». Які б не були прийняті закони, хто б не давав інтерв’ю і який раунд перемовин не був би між клубами.
УПЛ ТБ, XSPORT чи Setanta – все це сприймається як нові проблеми, а не вирішення старих. Історія не у технічних деталях, а у тотальній недовірі одне до одного, яка ще й часто базується на страхах, а не фактах.
Критичні статті проти учасників процесу сприймаються ними як замовними – адже «ворог не спить». Протест вболівальників у соцмережах – це для них «ботоферма». Все, що поза їхнім уявленням «нормальності» сприймається не менше, ніж загрозою існування. Знайомі тейки для тих, кому не пощастило бачити сюжети російського телебачення, правда ж?
І не дивно, що поки головні учасники процесу постійно дивилися одне на одного з підозрою у смертельних гріхах, то проспали під боком момент, коли футбольну владу у момент кризи захопив пройдисвіт, який швидко відчув себе всесильним. Таких прикладів у історії недемократичних режимів можна нарахувати десятки і сотні.
***
2. Замикання системи на індивідуальності, а не розвитку. У листопаді минулого року одразу у двох важливих спортивних структурах відбувалися вибори – у НОК та у федерації біатлону України. Вибори без справжнього вибору.
Тоталітарні режими теперішнього навчилися мімікрувати під демократію, де «вдячний народ» знову і знову їх обирає. Функція може дати збій, коли реальні цифри занадто сильно відрізняються від намальованих. Так було у Білорусі у 2020-му, коли Олександр Лукашенко навряд набрав більше 10%, коли як у фінальних протоколах намалював понад 80%. Це призвело до протесту, який жорстко придушили вже без нальоту «демократії».
У нашому спорті трохи інша історія, але з надійнішим результатом. Голосування за голову НОК чи федерації не всенародне, тому набагато простіше створити умови, коли право голосу кадровими рішеннями видається людям, які «не підведуть». Вибори, які ніяк не оцінюють діяльность того чи іншого спортивного чиновника на посаді. Вони оцінюють тільки те, скільки людей отримали від того чиновника преференцій.
І пробитися на посаду майже неможливо. Яким би не правильним був Дмитро Підручний, над ним на зібранні делегатів відверто насміхалися. Як би Жан Беленюк не був дотичний до партії влади, зламати процес передачі віртуального скіпетра від Бубки до Гутцайта одразу зі списком «надійних людей» йому було не під силу.
Багатьох з цих людей встиг ще самому Бубці передати ніхто інший, як Віктор Янукович – теж попередній президент НОК. Від царя до царя.
Такі системи замикаються під індивідуальності, які можуть перебувати на посаді десятиліттями. Є такі, як Володимир Бринзак, який відстав від сьогодення, але все ж хотів тримати біатлон на плаву. А є і такі, як Нестор Шуфрич, який тринадцять років керує федерацією стрільби з лука.
Чули щось про великий розвиток стрілецького спорту?
Але базової різниці між Бринзаком та Шуфричем, між Павелко та Гутцайтом немає. Всі вони керують чи керували своїми федераціями або міністерствами з точки зору індивідуалізму, а не системності. Ніяких планів розвитку немає, ніяких цілей не існує, ніяких пошуків незалежного фінансування – тільки шлях, який вони хочуть припинити лише тоді, коли самі захочуть, а не коли того буде вимагати реальне становище справ.
***
3. Придушення опозиції та заборона думки поза «лінією партії». Придуманий світ, під який ретельно підбиралися учасники процесу – лояльні залишалися, а бунтівників відправляли геть – це загалом також візитна картка знову ж таки Володимира Путіна. Стерильне оточення створило ілюзію всемогутності і вседозволеності.
Без опонування і опозиції неможливо тримати себе в тонусі.
І Андрій Павелко, і Сергій Бубка вибудували в УАФ та НОК системи, у яких немає місця ненадійним думкам. Якщо ти не за нас, ти проти нас – вічне гасло режимів. Але без різноманіття думок система під хор підлабузників завжди колапсує. Павелко оточив себе великими ветеранами, які готові підтримати будь-яку його ініціативу і будь-яку дію. Чи призначив прес-секретаря, який на свій рівень вмінь цензурує негатив про свого начальника. Вони стали ширмою його діянь, але ніяк не помогли йому не опинитися в СІЗО.
Такі ж питання виникатимуть і до Бубки, і до Гутцайта. Їм обом явно зручніше, коли немає публічності, коли підлеглі хвалять, а не критикують, коли можна розповідати про перемоги – та замовчувати поразки. Показова історія з засідання так званої Комісії атлетів НОК. Коли фактично останній голос опозиції там Владислава Гераскевича попросили не розголошувати, про що було обговорення.
«Щоб ворог не використав це проти нас». Така причина – це вже не дзвіночок, а колокол. Як і те, що Гераскевича після цього планують позбавити членства у Комісії атлетів – легко уявити, як його так само б позбавили членства в радянському осередку 35 років тому.
Так ніхто у НОК чи Мінспорту у режимі постійного обожнювання власних дій не буде обговорювати, що власні рішення про бойкот дають важелі впливу для росіян, адже можна просто закрити очі і вже уявляти Перемогу над тим самим ворогом.
А коли намагаються всіх цих персонажів повернути у досі жорстку реальність – виходить цирк з криками і неадекватністю.
«Не знаю, де він тобі насрав». Комісія атлетів не підтримала ідею Гераскевича щодо позбавлення Бубки членства в НОК
Бо сприйняти думку, яка не збігається з вашою, неможливо, якщо вас остаточно помістили у теплу ванну обожнювання. І це проблема не тільки диктаторів, але і їх послідовників. Коли ви у середовищі, яке постійно говорить, який Гутцайт/Бубка/Павелко фантастичні керівники, то вийти з такої секти без моральних потрясінь надзвичайно важко.
Такі люди і стають опорами та головною рушійною силою недемократичних режимів.
Путін у власній голові веде священну боротьбу проти Заходу за сфери впливи, хоча у реальності є локальним царьком, у якого в руках опинилася ядерна зброя. Так і Бубка без рожевих окулярів виглядає не великим легкоатлетом, що вів український спорт до величності, а боягузом без принципів, який через мовчання і вже шлейф проблем тільки шкодить.
Різниця між ними – лише у важкості наслідків та розмірі ширми, яку вони побудували у головах навколо себе.
***
Спортивне суспільство України - це як критична помилка в програмі, яка хоче постійно торпедувати саму себе. Вирішується тільки знесенням та створенням нових принципів.
Без прозорості, публічності та принципу змінності керівництва ситуація не те, що кардинально – вона зовсім не зміниться. Це базове щеплення навіть проти локальної тиранії. І це не кажучи, що взагалі-то спорту як кисень потрібні наймані менеджери, які керуватимуться принципами KPI, а не кількістю хвалебних постів у фейсбуці.
Український спорт невиліковний від хвороби недемократичних режимів.
Бо очищення насправді має бути тотальним. Не тільки локальних царьків, а й тих, хто у сліпій підтримці чи впливу страхів привели їх у стан тоталітарного режиму на кухні (у спорті).
Виправити це точковими змінами неможливо. Як у житті, так і у спорті.
Фото: УАФ, Міністерство молоді та спорту, інфографіка Tribuna.com
