Залиште аналогії з «Лестером», ця «Жирона» вже застовбила місце у нашій пам'яті
Команда Мічела закохує у футбол.
Коли наприкінці вересня ми робили матеріал про те, що лідерство «Жирони» за підсумками 7 турів – унікальне, то, чесно кажучи, ловили момент. Це була вже не така коротка дистанція, коли деякі скромні клуби європейських топ-чемпіонатів могли опинитися на верхівці таблиці лише за рахунок різниці м'ячів у двох-трьох стартових матчах, але водночас було побоювання, що якщо не зробити такий матеріал зараз, потім каталонський клуб більше може дати приводу.
Але за три тижні Новий рік, а «Жирона» все ще дає привід – вони досі перші. Після 16 матчів. У них 13 перемог, 2 нічиїх і всього 1 поразка.
За такого розкладу дуже складно втриматися від аналогій з «Лестером», який рівно вісім років тому очолював турнірну таблицю АПЛ після такої ж дистанції, випереджаючи «Арсенал» та «Сіті» на два і три очки відповідно. Якщо дивитися на цифри, то перформанс каталонського клубу навіть крутіший за легендарний виступ команди Раньєрі, яка тоді мала на три перемоги менше, але в підсумку усе ж взяла титул.
Але давайте прямо зараз відкинемо всі цифри – сучасний футбол настільки жорстокий, що вже на початку січня будь-який клуб може опинитися на 2-3 рядки нижче після декількох поразок.
Якщо абстрагуватися від таблиці Ла Ліги, варто відзначити інший класний факт про «Жирону» – вона показує футбол, який закохує. Постійний пресинг, швидкісні атаки, оригінальні рішення на останній третині поля. Та навіть часом дурні помилки у захисті та залишені простори біля своїх воріт – кожен матч цієї команди викликає емоцію. Якби вам зараз було 10 років і ви тільки вирішили почати стежити за футболом, не розуміючи, яка з команд «топ», а яка середняк, то, швидше за все, саме футболку «Жирони», а не «Реала» або «Барси», ви попросили б у своїх батьків на Різдво чи Новий рік.
Не подумайте, та ж команда Анчелотті чи хлопці Сімеоне захоплюють своєю стабільністю, але вона приходить через інколи прагматичний підхід – адже інакше складно втриматися на вершині довше кількох місяців. Це правильно, але нудно. Щоб зацікавитись якимось видом спорту, потрібна інтрига та драйв. Саме тому не радьте нікому із друзів стежити за «Формулою-1» найближчими роками. А якщо хтось хоче познайомитися із футболом, то запропонуйте їм матчі «Жирони».
Гравці каталонського клубу успішніше за всіх команд Ла Ліги атакують (38 забитих, що на 4 більше, ніж у «Реала», який йде другим за цим показником), але в той же час – лише восьмі-одинадцяті у списку найкращих захистів чемпіонату прямо зараз (20 пропущених). Вони можуть отримати по два м'ячі від «Гранади», «Альмерії», «Осасуни», третьолігової «Оріуели», три – від «Мальорки», але у відповідь заб'ють 4-5, не дуже засмучуючись через те, що Пауло Гассаніга не отримає трофей Самори за підсумками сезону. У цьому і є кайф футболу.
Кайф також у тому, що тепер середньостатистичний коментатор Tribuna.com знає, хто такий Арнау Мартінес, розмірковує над тим, у якому з топ-клубів продовжить кар'єру Мігель Гутьєррес, може сказати, який колір волосся у Яна Коуто, відрізнить Алейша Гарсію від Янхеля Еррери.
Кайф у тому, що все частіше в стрічці новин нашого сайту поряд з Хаві, Анчелотті, Пепом з'являються цитати тренера Мічела, про якого ще кілька років тому знали лише віддані фанати іспанського футболу. А Хаві називає його творіння «найкращою командою, яку він бачив». У майбутньому Мічел може отримати пропозицію від великого клубу та провалитися там, проте все одно викликатиме симпатію.
Але найбільший кайф – у тому, що центровими фігурами цієї команди, яку зараз обговорює весь футбольний світ, є гравці, які рік тому готувалися грати заключні матчі перед зимовою паузою в УПЛ. Банально – але це справді дуже тішить. Напевно, вперше з часів Шевченка у «Мілані» українці мають настільки великий вплив на гру команди, яка бореться за перші місця у топ-лізі.
Цілком можливо, що вже в березні відставання «Жирони» від «Реала» буде таким, що про чемпіонську інтригу просто смішно буде говорити. Забудьте про «Лестер»-2016, це був унікальний випадок. Якщо каталонці не повторять їхнього успіху, то нічого страшного в цьому не буде. Навіть якщо наступного сезону вони боротимуться за виживання – не страшно.
Вони вже зробили все, щоб залишитись у нашій пам'яті. Коли у 2030-му ви побачите умовного Савіо у складі умовного «Сіті» чи умовного Івана Мартіна у складі умовного «Ейбара» в Сегунді, то точно не утримаєтеся від фрази у стилі «А я пам'ятаю його ще в тій класній команді Мічела!».
У цьому і є головне досягнення цієї «Жирони».
Фото: Javier Borrego/Global Look Press, «Жирона»
