Обережно! На футзальній карті світу з’явилася ще одна псевдозбірна – збірна Вірменії
Ті, хто регулярно стежать за станом справ у європейському футзалі, добре знають, що континентальні змагання дедалі більше перетворюються на відкритий чемпіонат Бразилії. Талантів серед співвітчизників Пеле дуже багато, але у рідній збірній місця вистачає далеко не всім. Тож чимало з них зовсім не проти скористатися другим шансом десь у іншій країні – тим паче, що гравець навіть з умовного п’ятого-сьомого-десятого складу «пентакампеонів» (так, у футзалі вони теж «пента») часто є сильнішим за будь-кого з місцевих.
Допомогою бразильців, до речі, часто користуються і гранди – в історії збірних Іспанії, Португалії та особливо Італії натуралізованих гравців було вдосталь. Але ясно, що в цієї трійки достатньо і власних кадрових ресурсів, щоб боротися за нагороди на великих турнірах. Навіть приклад наших злих сусідів – не найбільш показовий у контексті статті. Едер Ліма, Пула, Сіріло та інші – це, звичайно, смішно, але там, принаймі, є традиції (кілька медалей на ЧС і ЧЄ здобували ще без бразильців) та сильний внутрішній чемпіонат.
Я ж зроблю акцент на тих, хто побудував боєздатний колектив практично з нуля за допомогою новеньких паспортів для легіонерів.
Найбільших висот у подібній справі наразі досяг Казахстан – бронза ЧЄ-2016, 4 місце на ЧЄ-2018 та ЧС-2021 плюс великі успіхи Кайрата (дві перемоги в ЛЧ і ще сім виходів до фіналу 4-х). Також серйозною силою стала й команда Азербайджану (4 місце на ЧЄ-2010, чвертьфінали ЧЄ-2016, ЧС-2016 та ЧЄ-2018).
Дещо пізніше естафету підхопила й Грузія – дебютний вихід на ЧЄ-2022, де одразу ж дісталися 1/4 фіналу. У заявці на турнір 6 з 14 гравців мають явно не грузинські імена. 5 з 6 командних голів на Євро – саме на їхньому рахунку.
Ну а восени 2022-го змусила чухати потилицю збірна ще однієї кавказької країни, де також вирішили піти шляхом своїх географічних сусідів. Подобається це вам чи ні, але стратегія починає потроху приносити бажаний результат…
***
В історії футзальної збірної Вірменії яскравих сторінок до недавнього часу не було зовсім. Потрапляння до фінальних стадій ЧЄ або ЧС – то з розряду фантастики. Дістатися хоча б заключного раунду кваліфікації вперше вдалося у відборі на Євро-2016:
Але там над вірменами тричі жорстоко познущалися:
Власне, й перший раунд відбору на ЧС-2016, що відбувся за пів року, підтвердив, що той відносний успіх був випадковістю:
Через 15 місяців стартувала кваліфікація на ЧЄ-2018. Вийшло вже трохи краще, але перший раунд знову не подолали:
Склад збірної у жовтні 2015-го та січні 2017-го:
Як бачите, майже всі прізвища (окрім голкіпера) – поки що вірменські.
Наступних офіційних поєдинків довелося чекати два роки – у січні 2019-го розпочався відбір на ЧС-2020:
Початкова стадія в черговий раз не підкорилася, а у складі бачимо першу бразильську ластівку – воротаря Дейвіда Чавеса (1991), що вже тривалий час грав за єреванський клуб «Лео», а до збірної почав викликатися ще з жовтня 2016-го.
(Тут і далі на скріншотах я буду підкреслювати червоним прізвища натуралізованих новачків, щоб вам краще було видно, в який бік і з якою швидкістю рухається кадрова політика).
***
Ще за рік стартувала кваліфікація на ЧЄ-2022. Число учасників фінальної стадії розширили з 12 до 16, тому друге місце в групі цього разу дозволило продовжити боротьбу:
От приблизно з цього моменту і почали творитися справжні дива з заявками на офіційні матчі.
Певно, на доморощених виконавців у високого керівництва надії вже не залишилося, тож у наступні два роки на допомогу місцевим почало масово надходити поповнення з близького й дальнього зарубіжжя. І тут можна виділити три напрямки «селекції»:
1) бразильці; 2) росіяни; 3) етнічні вірмени, що народилися в росії та провели там більшу частину кар’єри.
Коротко пробіжимося по персоналіям з усіх трьох категорій. Одразу зазначу, що більшість новоприбульців грали або продовжують грати у російській Суперлізі.
БРАЗИЛЬЦІ
Про Чавеса згадував вище (зараз він вже закінчив з Вірменією та переїхав до США), ну а головною зіркою команди можна вважати його колегу по амплуа – Луана Мюллера (1993), що на момент дебюту в збірній у січні 2020-го грав за єреванський «Лео», а зараз вже доріс до іспанського топа – «Пальма Футзал».
Польових гравців, що брали участь в офіційних матчах 2020-22 років, нарахував шестеро:
Франсіско де Кампос (1993) – теж із «Лео»;
Енріке Коста (1995) – «Кінгершейм» (Франція);
Віктор де Соуза «Вітіньо» (1993) – «АЕК» Афіни;
Родрігіньо (1989) – «Норільский Нікель»;
Жоау Гільєрме Карвальо (1997) – «Газпром-Югра»;
Лукас Розенскі (1992) – «Аят» (віце-чемпіон Казахстану, грали восени в ЛЧ).
РОСІЯНИ
Денис Неведров (1994) – представник «Тюмені», одного з грандів Суперліги. Має в активі кілька матчів за збірну U-21 своєї рідної країни, а от до дорослої не дотягнувся;
Нікіта Хромих (1995) – «Торпедо» (Нижній Новгород). Починав кар’єру у великому футболі, пройшовши академію казанського «Рубіна», однак закріпитися у першій команді не вдалося. З футзалом пов’язав свою долю майже випадково, але в новій сфері діяльності справи пішли значно краще;
Роберт Бояркін (1991) – «Ростов», воротар;
Альберт Агаджанов (1993) – «Нова генерація» (Сиктивкар), воротар;
ЕТНІЧНІ ВІРМЕНИ
Владімір Саносян (1996) – «Норільский Нікель». Народився в Москві, свого часу викликався до російської молодіжки;
Артур Мелконян (1991) – «Ухта». Народився в Саратові;
Давид Асланян (1995) – «Тюмень». Народився в Тюмені. Нещодавно завершив кар’єру;
Гамлет Манукян (1991) – «Сибіряк». Народився в Єкатеринбурзі.
Рафік Багдасарян (1993) – «Сігма-К» (Копейськ). Народився в м. Бердск (Новосибірська область).
***
Повертаємося до першого раунду відбору на ЧЄ-2022. Традиційно звертаємо увагу на склад…
… і бачимо там аж чотирьох бразильців плюс ще трьох «завербованих» з російської першості. Однак, команда ще була незіграна, тому пройшли далі без особливої феєрії.
Для потрапляння до заключного етапу кваліфікації необхідно було подолати раунд плей-офф. Труднощів із цим не виникло, тим паче ще двоє хлопців своєчасно згадали про своє коріння:
Напевно, Болгарія не мала шансів вистояти проти такого десанту:
На цьому вірменські перемоги у відборі на Євро-2022 закінчилися. Далі випала складна група, де вдалося набрати лише 1 очко в 6 поєдинках:
А між тим, маховик натуралізації продовжував набирати обертів. Нижче наведені склади на першу і другу спарки з двох матчів (у третій нових облич не було). Команду підсилили ще троє гравців з російської Суперліги:
***
Горювати з приводу останнього місця в групі довелося недовго – наступного року стартував відбір на ЧС-2024, там було на кому відігратися за поразки:
А під новий турнір збірну оперативно забезпечили новою партією якісних бразильців:
Не буду забивати вам голову персональною статистикою. Впевнений, ви й самі здогадалися, що левова частка результативних дій – на рахунку тих, кого я трохи вище розділив на три категорії.
У другому раунді, що почався восени 2022-го, суперниками цієї веселої компанії стали дві збірні, які зовсім нещодавно, нехай і без особливих успіхів, та все ж таки відіграли на великих турнірах: Чехія (ЧС-2021) та Боснія (ЧЄ-2022).
У стартовій грі здивували публіку у Сараєво: не знітилися після 0:2 вже на 6-й хвилині та вирвали перемогу за пів хвилини до кінця, не побоявшись грати з 5-м польовим за нічийного рахунку. Відзначу ефектний гол воротаря Мюллера.
Короткий огляд:
З новеньких – воротар з досить цікавою біографією.
Чехію за підтримки рідних трибун також переграли з серйозною перевагою у статистиці. Ще один диво-гол в дебюті гри організував Мюллер, а в другому таймі запалював таємний агент Нікіта:
Короткий огляд:
А за 4 дні приголомшили того ж самого суперника ще й на виїзді, забезпечивши собі перше місце в групі! Роль секретного агента тепер взяв на себе Владімір:
Короткий огляд:
Саме цей результат і змусив мене задатися питанням «Що, трясця, відбувається!?» Щоправда, відповідь знайшлася дуже швидко – достатньо було зазирнути у розділ «Squads» на сайті УЄФА…
***
Радикальна зміна вектору розвитку, як правило, відбувається після ротації керівного складу. Ну і дійсно, заглянувши у Вікіпедію на сторінку Федерації футболу Вірменії, побачив підтвердження своєї гіпотези: у грудні 2019-го на позачергових виборах новим президентом Федерації став її генеральний секретар, колишній спортивний коментатор та журналіст Армен Мелікбекян. Тобто, за датами все більш-менш сходиться.
Якихось фундаментальних промов і коментарів нового очільника, що стосуються саме футзалу, я не знайшов, тому для оцінки його діяльності надам слово комусь іншому – наприклад, спортивному коментатору Менуа Меграбяну (далі цитати з його гнівного інтерв’ю, записаного в березні 2022-го, одразу після 0:9 з Норвегією – тому й не дивно, що гнівного).
«Роботу, виконану нинішнім керівництвом Федерації я вважаю скоріше піар-акцією, аніж реальною роботою. Рятувальним кругом для них є лише національна збірна. Саме тому на неї і спрямували усі ресурси, наплювавши на дитячо-юнацький футбол. За якоюсь дивною логікою призначили послів до Європи, Південної та Північної Америки, завданням яких є пошук футболістів з вірменським корінням.
Замість того, щоб наполегливо працювати з власними кадрами, ми йдемо коротким і, начебто, легким шляхом, роздаємо вірменські паспорти чорношкірим гравцям. Якби вони були футболістами високого рівня, то вже б давно грали за свої національні збірні».
Зрозуміло, що мова тут іде, передусім, про великий футбол. «Корінних» вірменів, про яких згадував Меграбян, ми мали змогу побачити під час поєдинків Ліги Націй – це нігерієць Удо, колумбієць Монрой, швед Чалішир, аргентинець Селараян.
Ну і діаспора, звісно, нікуди не зникла, особливо в найбільшій (поки що) країні світу. Російські та вірменські ЗМІ легко назвуть вам ще з десяток народжених там персонажів, що вже заграні (Байрамян, Сперцян, Юрченко та інші) або найближчим часом можуть бути залучені до лав збірної своєї історичної батьківщини.
До того ж, з 2020 року гравці з країн ЄАЕС більше не вважаються легіонерами в російській першості (футзалу це теж стосується), що зіграло на руку вірменським чиновникам, оскільки тепер чимало потенційних кандидатів вже не боятимуться втратити місце у складі через статус легіонера.
Футзал, як ви розумієте, теж перебуває під крилом тієї ж самої Федерації – відповідно, й методи досягнення результату застосовуються аналогічні. Однак, бюрократичні аспекти вірменського футбольного життя, чесно кажучи, не дуже мене хвилюють. Значно цікавішим заняттям буде стежити за подіями на паркеті, а не в кабінетах. Наскільки високо зуміє злетіти новозбудована гібридна збірна – питання дійсно інтригуюче, хоч подібна кадрова політика і викликає сильний внутрішній протест.
Попереду на нас чекає заключний раунд відбору на ЧС-2024 (де Вірменія, до речі, з імовірністю 20% може потрапити в одну групу з Україною). Європа має лише 7 путівок на Мундіаль, тому пробитися туди вірменам буде вкрай важко – топи навряд чи віддадуть своє.
А от з Євро-2026 усе простіше: до фінальної стадії потраплять 16 учасників. Спрогнозую, що саме там ми і станемо свідками дебюту кавказької збірної на великих турнірах. Бо, як показує практика їхніх сусідів, натуралізація в цьому виді спорту дозволяє створити конкурентоздатний колектив досить швидко.
