За рік до катарського ЧС ще одна збірна Марокко закохала в себе безліч уболівальників. Здається, усі про це забули
Коли Мессі нарешті взяв до рук головний трофей своєї кар’єри, я, як давній шанувальник футзалу, не міг не помітити прикольні історичні паралелі, що вималювалися між двома спорідненими видами спорту: тричі в історії футзальних Мундіалів чинний чемпіон поступався у фіналі наступного розіграшу, і в усіх трьох випадках футбольна збірна цієї країни вигравала потім найближчий за розкладом ЧС!
Можете, звичайно, вважати цей факт просто кумедним співпадінням. Але, з іншого боку, тут можна угледіти чітку тенденцію: в тих країнах, де футбол з футзалом рухаються в одній зв’язці (Англія й Німеччина вийшли з чату), успіх когось із «братів» часто стає передвісником хороших новин для іншого (або ж навпаки).
До вищезгаданої трійки можна легко додати й Португалію. Перемога Роналду й компанії на ЧЄ-2016 немов розв’язала руки їхнім землякам, що за кілька років стануть абсолютними домінаторами футзальної планети, вигравши три великих турніри поспіль. (Гадаю, Кріштіано має уважно придивитися до мого скріншоту перш, ніж іти на пенсію: якщо його колеги-футзалісти не підкачають та здобудуть у 2024-му срібло, то з’являться чудові шанси слідом за Мессі підняти над головою омріяний Кубок Світу :-)
Щодо розділу «навпаки», то сюди так і проситься Італія – звісно, за умови, що ви «випадково забудете» про золото ЧЄ та вважатимете справжньою ту версію «скуадри адзурри», яка двічі поспіль пролетіла повз ЧС. Тоді пасьянс складеться ідеально, адже на маленьких майданчиках у італійців після перемоги на ЧЄ-2014 теж усе пішло шкереберть: вильоти в перших раундах плей-офф ЧЄ-2016 і ЧС-2016 та від Казахстану та Єгипту, невихід з групи на наступних двох ЧЄ, до ЧС-2021 навіть не доповзли.
Вистачає подібних прикладів і серед команд рангом нижче. Скажімо, Фінляндія: після дебютного виступу Суомі на футбольному Євро вже за пів року відбувся їхній не менш дебютний візит на Євро футзальне (і навіть вихід з першої спроби до чвертьфіналу). Або ж Колумбія: два найвищих досягнення в історії (півфінал футзального ЧС-2012 та чвертьфінал футбольного ЧС-2014) розділили між собою лише два роки.
Однак, найбільш вражаючу синхронність, як на мене, демонструють саме два марокканських колективи. Тут і за таймінгом бачимо чіткий збіг, і «вау-ефект» в обох випадках – максимально приголомшливий. Отже, є привід ще раз уважно подивитися під мікроскопом на північноафриканський феномен.
Про подвиги підопічних Валіда Реґраґі останнім часом писали дуже багато. Згадували в цьому контексті про велику роль короля Мухаммеда VI, про збудовану в 2009-му футбольну академію, про менеджерський талант нового очільника національної федерації Фаузі Лекджа, про масове залучення до лав збірної етнічних марокканців, що народилися та отримали якісну футбольну освіту в Європі, про тренерський геній Реґраґі та багато іншого. Але про свіжі успіхи «Атлаських левів» у футзалі, на мій подив, не згадав ніхто…
Даремно, адже це – досить потужний аргумент на користь твердження, що марокканська феєрія в Катарі – зовсім не разова акція. Вдалий виступ однієї команди ще можна при бажанні пояснити щасливим збігом обставин. Та якщо одразу дві ланки єдиного ланцюга майже одночасно гучно вистрілюють на різних майданчиках, то тези на кшталт «зірки зійшлися» виглядатимуть після такого вкрай сумнівно. Вочевидь, тут вже маємо справу з добре налагодженою системою, яка з великою ймовірністю принесе результат і в найближчому майбутньому.
Що ж, давайте спробуємо заповнити прогалини в наших ЗМІ та розібратися, яким чином футзальній збірній Марокко вдалося увірватися до світової еліти. Заодно й переконаємося ще раз (тепер вже на прикладі іншого напрямку роботи місцевої федерації футболу), що фраза з попереднього абзацу про системність – не порожній звук.
***
Починати відлік новітньої історії марокканського футзалу можна з 2010 року, коли посаду головного тренера збірної отримав її колишній гравець – 38-річний Хішам Джуіг, який також продовжував паралельно тренувати клуб зі свого рідного міста, багаторічного лідера національної першості – «Аякс Кенітра».
Не бачу сенсу детально розповідати про те, що було раніше – цікавого там небагато. Пробитися на Чемпіонат Світу ще жодного разу не вдавалося, на континентальних форумах іноді потрапляли у призи, однак, з урахуванням рівня тих ранніх турнірів 90-х – початку 2000-х (навіть десять учасників ніколи не набиралося) – таке собі досягнення. В ті часи пристойну команду на африканських просторах мав хіба що Єгипет, а йому завжди програвали.
Важко сказати, що було не так з кадровою політикою в марокканському спорті, але, судячи зі свіжих інтерв’ю Джуіга, перші 5 років він керував збірною на волонтерських засадах (нагадаю, Фаузі Лекджа очолив Королівську футбольну федерацію у 2014-му).
Тим не менше, мотивації Хішаму вистачало й без зарплати, справи потихеньку зрушили з мертвої точки. Першим успіхом нового наставника став вихід на ЧС-2012. (Заради справедливості, розширення числа учасників з 20 до 24 дещо спростило задачу. Африка отримала додаткове місце – марокканці заскочили в останній третій вагон).
Здавалося б, дебютний виступ на Мундіалі мав назавжди запам’ятатися, незалежно від підсумкової позиції у протоколах, усім причетним. Та насправді, більшість з них, певно, хотіли б його назавжди забути. І зовсім не через спортивні результати…
2 вересня 2012-го, за два місяці до старту ЧС, команда з Кенітри вирушала до міста Тетуан на поєдинок чемпіонату Марокко. Автобус потрапив у страшну аварію, внаслідок якої постраждали водій, головний тренер та 8 футзалістів, чимало з яких мали бути у заявці збірної.
Через два дні від отриманих травм помер гравець Амін Аль-Язгі, ще за тиждень пішов з життя його одноклубник Ісмаїл Аль-Хаяті.
Хішам Джуіг опинився в лікарні з переломами ребер та травмою хребта.
Марокканська федерація всерйоз розглядала питання зняття команди з турніру. Та все ж таки відмовлятися від здобутої путівки не стали. Збірна прилетіла до Таїланду й зіграла там свої три матчі.
***
Якщо десь і можна було розраховувати на очки – то хіба що в стартовій зустрічі з іншим дебютантом – Панамою. І розпочиналося все досить непогано. На 7-й хвилині перший в історії гол збірної Марокко на світових першостях забив Ях’я Жабран. Знайоме ім’я? Якщо ні, то підкажу – це півфіналіст ЧС-2022 у Катарі!
Не впевнений, що ви його запам’ятали, бо виходив Ях’я лише на декілька хвилин у поєдинках проти Канади та Португалії. Однак цього вистачило, щоб стати автором цікавого, хоч і не унікального досягнення: Жабран – 13-й в історії гравець, що взяв участь у фінальних стадіях як футзального, так і футбольного Чемпіонатів Світу. Якщо вам цікаві імена перших 12-ти, то ось, будь ласка (подяка marca.com за інформацію):
Ага, я теж був трохи шокований, побачивши у переліку одного з Лаудрупів.
(EE.UU. – то збірна США).
Пробачте, відволікся.
-----
На куражі марокканці швидко відзначилися ще двічі, тож не дивно, що все завершилося розгромом. Дивно лише, що розгромну перемогу здобула у підсумку Панама – 8:3, з сімома поспіль голами у другому таймі. Подібні камбеки навіть для футзалу – рідкість, отже, в історію ця гра увійшла одразу за двома статтями. (6-хвилинний огляд)
В наступному матчі з Іраном вийшло значно краще. Щоб зрівняти рахунок після пропущеного в кінці першого тайму м’яча марокканцям вистачило 11 секунд. Проте, у другій половині суперник дотиснув – 1:2. Ну а іспанці в третьому турі легко довели перевагу в класі – 1:5. Перший млинець вийшов глевким, однак шлях до еліти лише починався.
«Головна причина невдачі – відсутність конкуренції», – зазначив Джуіг. – «У футзалі немає Ліги африканських чемпіонів. Кубок африканських націй проводиться лише раз на 4 роки, іноді його відміняють. Мабуть, ми надто легко зуміли подолати кваліфікацію».
Джуіг продовжив очолювати збірну. Його талант оцінила й ФІФА, запропонувавши поповнити ряди своїх міжнародних інструкторів. Тож з 2014-го Хішам також став і офіційним співробітником головної футбольної організації світу.
Але й про свою основну мету тренер, звісно, не забував. Попри всі труднощі перших років роботи, рівень місцевого футзалу поступово підіймався, і в 2016-му нарешті вдалося потіснити з вершини Єгипет – перемога 3:2 над принциповим суперником у фіналі Кубка африканських націй. Заодно й путівка на другий поспіль ЧС – у кишені.
Ось як Джуіг прокоментував даний успіх у інтерв’ю для ФІФА:
«Найбільш приємним у нашому тріумфі є те, що він – абсолютно логічний. Я знаю африканський футбол і знаю якість своїх гравців, тому дуже добре усвідомлював наш потенціал. Я зрозумів, що команда повністю довіряє мені. Спочатку дехто ставився скептично до моїх рішень, але пізніше вони визнавали мою правоту.
З точки зору геометрії, футзал складається з кількох комбінацій чотирьох елементів, тому на майданчику ви повинні мислити категоріями векторів і матриць.
Я весь час наголошую на важливості колективного розуму, оскільки футзал стає все більш тактичним. Усі мої гравці мають хороший власний інтелект, але цього недостатньо для перемог на високому рівні. Тому я намагаюся передати гравцям колективне бачення. Ідеально було б, якби усі вони думали одночасно та в одному ключі.
Футзал у Марокко все ще перебуває на стадії розробки. Так, останніми роками він стрімко розвивався, але я запропонував чотирирічний план його подальшого розвитку, щоб на наступний ЧС приїхати з ще більшими амбіціями.
Ми скористалися підтримкою та готовністю марокканської федерації досягнути вершини африканського футзалу, але це лише початок. У нас є дуже хороший фундамент, і я впевнений, що ми можемо прагнути до значно більшого в майбутньому. Однак, нам для цього потрібно продовжити професіоналізацію нашого футзалу та прагнути вдосконалювати все те, що ми вже маємо».
Жереб не пошкодував марокканців на другій для них світовій першості: знову Іспанія з Іраном (майбутній бронзовий призер), та ще й Азербайджан з купою бразильців у складі.
Якраз троє з тих бразильців і зруйнували надії на вдалий початок турніру – голи Вассури, Галло і Боліньї призвели до чергової поразки у п’ять м’ячів на старті – 0:5.
В наступних матчах, як і 4 роки тому, було вже краще, команда поступово додавала по ходу турніру. Однак, гра в наздоганялки не увінчалася успіхом ні з Іраном (3:4), ні з Іспанією (3:5). Похвалитися марокканці можуть хіба що шикарним голом Хабіля з власної половини майданчика.
Знову нуль очок. Однак, на колумбійському Мундіалі команда, в цілому, виглядала вже значно солідніше, ніж у Таїланді. Тому ніхто вказувати Джуігу на двері, звичайно ж, не збирався.
Підбиваючи підсумки турніру, тренер відзначив важливу роль Фаузі Лекджа у зростанні престижу футзалу в країні (надалі він це робитиме ледь не в кожному інтерв’ю, що потрапляло мені на очі), а також пошкодував про повну відсутність товариських поєдинків перед Чемпіонатом Світу.
***
Марокканська збірна поступово набирала оберти і в 2020-му вдруге виграла Кубок африканських націй. Причому перевага над опонентами цього разу була просто гігантською: п’ять перемог із загальним рахунком 23:1, в тому числі 5:0 у фіналі з Єгиптом! (5-хвилинний огляд)
Ну і в якості бонусу, звісно ж, – квитки до Литви на третій поспіль ЧС (який через COVID відбувся на рік пізніше, ніж планувалося).
Знову надаємо слово Джуігу. Далі йтимуть цитати з інтерв’ю популярному футзальному ресурсу «FutsalFeed»:
«Після ЧС-2016 я довго аналізував, чому ми не можемо грати на рівних з кращими командами світу, тому в нас потім було кілька років інтенсивної роботи. Ми провели чимало товариських турнірів у Португалії, Китаї, Хорватії та інших країнах. Крім того, я багато працював з марокканськими тренерами – це є необхідною умовою підвищення якості нашого футзалу в цілому.
Сьогодні в усій країні загальноприйнятим є один і той самий стиль гри, з однаковою філософією атаки й захисту. Ця велика робота дозволила нам виграти два Кубка Африки та Кубок арабських країн».
У статтях, подібних до тої, яку ви зараз читаєте, зазвичай обов’язковим атрибутом є розповідь про інкубатор, що почав народжувати молодих талантів у промислових масштабах. Можливо, в наступних конкурсах хтось із блогерів «Трибуни», кого зацікавить марокканський футзал, матиме усі підстави скористатися стандартним прийомом. Та якщо ви очікували подібного просто зараз – то вибачайте, пан Хішам трохи обламає звичну схему (розмова відбулася у березні 2020-го):
«На жаль, у нас досі немає якісної структури молодіжних змагань. Ми також хотіли б сформувати та підготувати збірну для участі в юнацьких Олімпійських іграх. Поки що ми відбираємо молодих гравців, спостерігаючи за ними на місцевих турнірах, але було б значно краще, якби ми мали національний чемпіонат у молодіжних та юнацьких категоріях. Я вірю, що це станеться вже найближчим часом».
Якщо ви подивитеся на заявку марокканців на ЧС-2021, до якого я вас плавно підводжу, – то переконаєтеся, що Джуіг відповів на питання про молодь абсолютно чесно: лише 5 з 16 гравців на момент проведення турніру мали вік, менший за 28 років:
Однак, з дорослими змаганнями справи значно кращі:
«В третьому дивізіоні першості Марокко є 11 регіональних ліг, переможці яких виходять до другого дивізіону, що складається з двох ліг – північної та південної. У вищому дивізіоні грають 12 клубів, а чемпіон країни «Фатх Спортінг де Сеттат» у вересні 2019-го брав участь у Міжконтинентальному кубку в Таїланді (неофіційний клубний ЧС з футзалу) в якості представника Африки.
Футзал – другий за популярністю вид спорту в Марокко. Клуби мають велику підтримку від Королівської футбольної асоціації, що допомагає їм з обладнанням, оплатою роботи арбітрів та іншими важливими речами».
Гадаю, ви зрозуміли, що обриси майбутніх успіхів «атлаських левів» вже добре проглядалися. Без проблем розгледіли їх і редактори вищезгаданого «FutsalFeed», про що свідчить їхня стаття «Топ-6 найбільш прогресуючих футзальних країн» (квітень 2020-го):
«Незважаючи на те, що Марокко є чинним чемпіоном Африки та пройшли кваліфікацію на свій третій ЧС поспіль (а значить, вже є визнаною силою у футзалі), ми помістили їх у цю категорію, тому що вважаємо, що справжній вибух марокканського футзалу не за горами.
Окрім прекрасних традицій, у них є достатньо талановиті та технічні гравці, і головне – після невдачі на ЧС-2016 вони розпочали реорганізацію своєї тренерської футзальної системи під керівництвом наставника збірної Хішама Джуіга.
Збірна Марокко грає в привабливому атакуючому стилі. У них є кілька гравців з найкращих європейських чемпіонатів, тренери з гарною освітою та велика любов місцевих жителів до цього виду спорту.
Можливо, вони ще не зовсім готові до перемоги на Чемпіонаті світу, але найближчими роками цілком можуть досягти рівня найкращих команд планети».
З вибухом, звичайно, влучили в яблучко – аплодую.
***
Перед тим, як перейти до подій, що відбувалися на литовських паркетах, давайте пробіжимося очима по складу марокканської команди. А для того, щоб краще зрозуміти тенденції – ненадовго зазирнемо і в минуле, тобто ЧС-2012:
та ЧС-2016:
Як бачимо, на дебютному Мундіалі виступали виключно представники місцевої першості. За 4 роки – майже та сама картина, лише один легіонер з далеко не провідного італійського клубу. А ось на 2021 рік (склад я наводив трохи вище) заявка вже виглядала значно солідніше.
Мабуть, треба трохи розказати про французький клуб, де перед стартом ЧС грали Білал Баккалі та Соф'ян Ель Месрар. Якщо коротко, «ACCS» – це була спроба нашвидкоруч створити таку собі футзальну версію «Галактікос». Щоб ви розуміли усю серйозність намірів, скажу, що влітку 2020-го вони підписали самого Рікардіньо! (Для тих, хто не в темі: це те ж саме, що Мессі у футболі. Вже, щоправда, підстаркуватий, але ще цілком дієздатний). Вистачало там і інших зірок, включаючи тренера. (Кому цікаво – знову відправляю на FutsalFeed, де про всіх детально написали).
Мета попереднього абзацу – наголосити на тому, що запрошення двох марокканських збірників до французького, нехай і тимчасового, але гранда – це визнання достатньо високого рівня майстерності. «Галактікос» аби кого у свої ряди не візьмуть.
Головною ж зіркою та найбільш цікавим персонажем команди є Хамза Буюзан, який представляв іспанський «Пальма Футзал» – клуб, що регулярно бореться за медалі Примери (щось на зразок Дніпра чи Металіста у пікові сезони УПЛ). Познайомимося з ним ближче, в чому нам допоможе інтерв’ю гравця сайту atalayar.com.
Хамза народився в 1991-му у Сеуті – це автономне місто, що розташоване, начебто, на території Марокко, але належить Іспанії. Відповідно, й громадянство Буюзана теж тривалий час було виключно іспанським.
Хамза пройшов усі рівні юнацьких і молодіжних збірних Іспанії, включно до U-21, і не приховував, що бажає грати на міжнародному рівні саме за цю країну. Але конкуренція, як ви розумієте, там просто шалена, і отримати шанс у першій збірній так і не вдалося.
Ну а марокканська федерація, звичайно ж, пильно відстежувала ситуацію, оскільки Буюзан мав усі юридичні підстави бути запрошеним і до збірної своєї історичної батьківщини: його дідусь і бабуся – родом із селища Фархана на північному сході Марокко. І коли Хамза зрозумів, що шанси отримати виклик до лав «Фурії Рохи» наближаються до нуля – залюбки погодився на план Б у вигляді пропозиції від африканської сторони, змінивши спортивне громадянство у вересні 2019-го.
Новий колектив зробив усе можливе для того, щоб Буюзан не розчарувався у своєму виборі. Ось як Хамза відповідає на питання про комунікацію в збірній під час паузи, пов’язаної з пандемією (інтерв’ю записане у вересні 2020-го):
«Так, ми багато спілкуємося між собою, і мене це здивувало, оскільки я розмовляв з колегами з інших команд – і вони розповідали, що в них немає такого постійного контакту. В період самоізоляції Джуіг регулярно говорив зі мною через відеозв'язок, цікавився моїм самопочуттям, давав поради для подальшого самовдосконалення.
Тренер робив усе, щоб гравці тримали себе в тонусі – практикував розмови зі спортивними психологами, допомагав з обладнанням, з організацією виїздів у спортивний центр для підтримки форми.
Такий підхід обов’язково принесе результат вже найближчим часом. Те покоління, що ми маємо зараз, може багато досягти в наступні 4-6 років, особливо на Чемпіонаті Світу».
Однак, подібні фокуси з діаспорою, якими прославилися півфіналісти катарського ЧС, у марокканському футзалі поки не носять масового характеру. Серед інших, присутніх у заявці, схожу історію має хіба що Анас Ель Айане, який народився у Вільярреалі в сім'ї марокканців, але з 2016-го викликається, як ви вже здогадалися, зовсім не в іспанську збірну.
Переносимося нарешті до Литви. Першим суперником підопічних Джуіга став регулярний учасник світових чемпіонатів за квотою Океанії і не менш регулярний їхній аутсайдер (+1=0-12) – Соломонові Острови. Першу в історії перемогу на Мундіалях було б грішно не здобути – 6:0. (2-хвилинний огляд)
Перевага марокканців за статистикою – величезна:
Наступний опонент – Таїланд, який принаймі виходив з групи на двох попередніх першостях. Справа йшла до другої сухої перемоги, однак, не використавши декілька нагод за рахунку 1:0, пропустили за 13 секунд до сирени, коли тайці грали з п’ятим польовим – 1:1. (2-хвилинний огляд)
У третьому турі перевірили свої сили в бою з грандом. Навряд чи португальці викладалися на повну, маючи вже 6 очок, але нічия з чинним чемпіоном Європи (і, як виявилося, майбутнім тріумфатором турніру) – в будь-якому випадку почесна сторінка в історії. Здобули один бал, зрівнявши рахунок за 3 хвилини до кінця – 3:3. (2-хвилинний огляд)
З турнірною сіткою цього разу пощастило: з другого місця вийшли в плей-офф на друге місце тієї групи, куди з першого кошика потрапили господарі, через що вона виявилася дещо слабшою за інші. Тим не менше, четверта команда Південної Америки (Венесуела) не могла бути зовсім вже прохідною, тож довелося добряче попотіти.
Героєм зустрічі став Ель Месрар, який оформив хет-трик. 3:2, історичний чвертьфінал у кишені! (2-хвилинний огляд)
Ну а там на марокканців чекав суровий екзаменатор у вигляді Бразилії. Навіть з короткого огляду добре видно, що фаворитам було дуже непросто. Усе вирішив гол зі штрафного. 0:1, марокканська збірна залишає турнір з високо піднятою головою. (2-хвилинний огляд)
На завершення розповіді про литовський вояж – невеличкий шматочок народної любові, про яку писав у заголовку:
***
Після успішного ЧС Джуіг та компанія не зупинилися на досягнутому. Королівська федерація футболу продовжила постачати щедрі подарунки у вигляді елітних суперників для товариських поєдинків. У грудні 2021-го двічі зіграли з тією ж Бразилією, у квітні 2022-го – двічі з Аргентиною. В обох випадках – на своїй території. І з тими, і з іншими обмінялися перемогами.
Збірна Марокко не обмежувалася чемпіонатами Африки та світу, також регулярно беручи участь у товариських турнірах, або, наприклад, у Кубку арабських країн, де два роки поспіль (2021, 2022) вигравали трофей. Після здобуття другого з них команді влаштували урочистий прийом у спортивному комплексі короля Мухаммеда VI.
Президент королівської федерації футболу був щедрим на компліменти для Джуіга, а крім того, ще й закликав брати приклад з його досвіду. На зустріч також запросили нового технічного директора футбольної збірної Марокко – бельгійця Кріса ван Пуйвельде (призначення Реґраґі за три місяці до ЧС-2022 – його ініціатива). Фаузі Лекджа звертався і безпосередньо до нього:
«Історія успіху марокканського футзалу має стати взірцем для усіх наших національних збірних різних вікових категорій. Це команда, що виграє матчі й турніри, тому що постійно працює. Тому я наполегливо закликаю вас, пане ван Пуйвельде, зібрати увесь керівний склад нашого футболу та попросити Хішама Джуіга детально розказати про його методологію. Нехай він пояснить, як готується до змагань, як йому вдається створити сімейну атмосферу всередині своєї команди. Модель успіху нашого футзалу має поширюватися на інші напрямки нашого футболу з урахуванням особливостей кожного сегменту».
Сам тренер також виступив зі зворушливою промовою (арабські джерела навіть пишуть, що зі сльозами на очах):
«Наші перемоги стали можливими, в першу чергу, завдяки старанням Фаузі Лекджа. До того, як він очолив Федерацію, я кожен день приходив до штаб-квартири, щоб попросити провести курси навчання для моєї команди. Три роки я чекав з 8 ранку до 6 вечора, але все даремно. Я навіть чув, як хтось казав: «А той хлопець вже приходив сьогодні?»
Я ніколи не забуду жахливу аварію, в яку потрапив, коли ми їхали на гру в Тетуан. Я пройшов через п’ять різних клінік, багато лікарів запевняли мене, що я більше ніколи не зможу ходити. Крім того, нам не заплатили. Ми стільки страждали, щоб досягти того, що маємо зараз».
Сьогодні футзальна збірна Марокко посідає 8 сходинку в рейтингу ФІФА (до епохи Джуіга – 37 позиція).
І, певно, це ще не межа. Там вже не соромляться ставити перед собою все більш амбітні задачі, навіть включно з перемогою на ЧС. До речі, Марокко є претендентом на проведення футзального ЧС-2024. У великому футболі з цим поки не щастить, може, хоч у «міні» нарешті отримають бажане?
Коротше кажучи… Здається мені, марокканський футбол (у всіх його різновидах) прийшов до нас всерйоз і надовго.
***
Фото: Getty Images, fifa.com, futsalfeed.com, atalayar.com, hibapress.com, elbotola.com, lematin.ma, lookcharms.com, sport.le360.ma, moroccoworldnews.com.
