Алан Ротенберг: людина, що зробила США по-справжньому футбольною країною. Домашній ЧС-1994 відіграв у цьому ключову роль
Американська збірна вже давно стала поважним та доволі успішним членом світової футбольної спільноти. У Катарі команда впʹяте в історії дісталася раунду плей-офф ЧС, у рейтингу ФІФА протягом останніх 30 років «зірково-смугасті» не опускалися нижче 36 сходинки (а були свого часу і в топ-10). Їхні головні зірки грають у топ-клубах Європи (Челсі, Арсенал, Ювентус, Мілан, Дортмунд), вистачає класних виконавців і в інших командах пристойного рівня (Селтік, Фулгем, Лідс, Валенсія, Гладбах, Лілль).
І нехай соккер – усе ще далеко не найпопулярніший вид спорту у Штатах, та навряд чи зараз хтось із адекватних уболівальників дозволить собі назвати США нефутбольною державою. Але не завжди все було настільки райдужно.
Після сенсаційної перемоги над Англією на ЧС-1950 (яка, втім, нічого не дала у турнірному плані) збірна США надовго зникла з радарів, завалюючи усі спроби пробитися на головний турнір чотириріччя. Повернення на орбіту Мундіалю відбулося аж через 40 років. І хто знає, можливо, чекати довелося б ще стільки ж часу, якби американському соккеру не пощастило потрапити в дуже хороші руки…
***
На початку 80-х професійний футбол у США швидкими темпами заходив у глухий кут. Якщо у 1980-му в NASL (Північноамериканська футбольна ліга) грали 24 команди, то потім через економічні проблеми кількість учасників щороку стрімко зменшувалася – 21… 14… 12… 9… Зрештою, після останнього відіграного сезону-1984 ліга розвалилася.
Для порятунку ситуації американські чиновники спробували перетягнути до себе ЧС-86, від проведення якого за три роки до старту довелося відмовитися Колумбії. З першої спроби фокус не вдався – у травні 83-го першість віддали Мексиці.
Однак, був ще один козир у рукаві: наступного року Лос-Анджелес приймав Олімпіаду. Футбольний турнір у рамках ОІ-84, за умови грамотної організації, міг стати відправною точкою для потужного ривка. Комісаром футбольних змагань призначили одного з провідних юристів країни та спортивного функціонера Алана Ротенберга.
Ротенберг народився у 1939 році в Детройті. У 1963-му закінчив юридичний факультет Мічіганського університету. Алан захоплювався спортом та політикою і, зрештою, зумів побудувати кар'єру, що поєднувала одне з іншим.
Після здобуття вищої освіти переїхав до Каліфорнії та почав працювати в юридичній фірмі «O’Melveny & Myers», що була відомою широкими зв'язками з представниками політичних еліт. Одним з клієнтів фірми став медіамагнат Джек Кент Кук, який володів кількома спортивними клубами з Лос-Анджелеса – «Лейкерс» (NBA), «Кінгз» (NHL) та «Вулвз» (NASL).
У 1967-му Ротенберг ризикнув дещо змінити вектор своєї діяльності, погодившись на пропозицію увійти до штату того самого Кука. Це означало, що на молодого юриста тепер чекає багато роботи, пов'язаної саме зі спортом високих досягнень. Наприклад, пошук шляхів безболісного розірвання контракту, згідно з яким «Лейкерс» та «Кінгз» мали грати домашні поєдинки на «Лос-Анджелес Спортс Арені», а не під дахом новозбудованого «Форуму», як про те мріяв Кук.
Близьке знайомство із соккером вийшло трохи несподіваним: у 1968-му Алан з подачі боса ледь не в примусовому порядку став генеральним менеджером «Вулвз», попри те, що раніше, за його власним зізнанням, не бачив жодного футбольного матчу. Цей союз не був довгим – команда вже за рік припинила існування.
Роман з футболом продовжився у 1977-му, коли Ротенберг очолив інвестиційну групу, яка придбала ще один клуб з NASL – «Лос-Анджелес Ацтекс». Хоча й тут відносини виявилися нетривалими – за три роки Алан продав команду, пояснивши такий крок тим, що просто обрав неправильний час для подібної акції.
Ротенберг також залишив помітний слід і в баскетболі: за часів співпраці з Куком він виконував функції юрисконсульта «Лейкерс», а з 1982-го по 1989 був президентом «Кліпперс».
«Очевидно, що спорт – це значно веселіше, і я ніколи не був настільки глибоко зануреним у політику. Вона завжди була для мене чимось другорядним» – так відповідав Ротенберг, коли його запитували, що для нього є більшою пристрастю.
Повертаємося до ОІ-84. Одним з важливих пунктів стратегії голови оргкомітету Пітера Юберрота було залучення ділових та громадських лідерів країни у якості комісарів на кожен окремий виду спорту, що входив до програми. Ротенбергу також запропонували отримати новий цікавий досвід, попередньо обравши те, що ближче до душі. Наш герой не відмовився – його вибір пав на футбол.
«Насправді, любов до футболу тут ні до чого, – зізнається Алан, – просто я знав, наскільки добре організована ФІФА, і був впевнений, що за такого варіанту витрачу найменше часу на роботу за межами свого офісу».
Та якою б не була мотивація, підсумковий результат вийшов відмінним. Середня відвідуваність 32 матчів футбольного турніру сягнула позначки 44537 глядачів, причому на поєдинок за 3 місце та фінал їх приходило більше ста тисяч! Усі найсміливіші очікування було перевершено.
Олімпіада видалася дуже комерційно успішною (250 млн. доларів прибутку), і, мабуть, не варто казати, що саме футбол приніс найбільше у казну.
«Увесь світ радив нам проводити футбольні матчі на маленьких стадіонах, адже інтерес до них буде вкрай низьким, – ділиться спогадами Юберрот, – але Ротенберг нікого не слухав. Певно,через те, що він або підприємець, захований усередині юриста світового рівня, або навпаки».
У 1987-му американці здійснили другу спробу отримати такий жаданий Мундіаль, подавши заявку на проведення ЧС-1994 (у 1990-му була черга Європи). У суперниках – Бразилія, Чилі та Марокко. Цього разу всі попередні помилки врахували та виправили, до того ж, позитивний досвід Олімпіади мав стати вагомим аргументом.
Зрештою, мрія стала реальністю: 4 липня 1988 року США офіційно оголосили країною-господарем ЧС-94 (10 голосів «за», 7 – на користь Марокко, 2 – для Бразилії).
Однак, на перших порах виникали серйозні труднощі з організацією майбутньої першості та з приверненням уваги широких мас. За два роки після отримання права на проведення Мундіалю не було знайдено жодного спонсора. Телеканали «NBC» та «Sports Channel America» придбали права на показ турніру для внутрішньої аудиторії за мізерні 11,5 млн. доларів.
Довелося втручатися ФІФА. Угоду з телебаченням анулювали, і міжнародне футбольне керівництво навіть натякнуло, що ЧС можуть перенести в іншу країну, якщо Федерація футболу США (USSF) не скоригує свої дії. Як зауважили в Sports Illustrated: «Одна справа – зазнати поразки в грі, яку придумали іноземці, і зовсім інша – програти в істинно американському спортивному маркетингу».
Провину за всі негаразди з підготовкою поклали на тодішнього президента USSF Вернера Фрікера, термін повноважень якого, до речі, спливав одразу ж по завершенні ЧС-1990.
Керівництво ФІФА прагнуло скористатися моментом. Неважко здогадатися, з ким саме там найбільше бажали продовжувати співпрацю. У серпні 1990-го Ротенберг, за активної підтримки Авеланжа & Co., з великою перевагою виграв вибори президента національної федерації, а двома місяцями пізніше також очолив і оргкомітет ЧС (теж змістивши з посади Фрікера).
***
Одне з перших важливих рішень нового очільника USSF: генеральним секретарем федерації Ротенберг призначив знайомого йому по спільній роботі на ОІ-84 Хенка Штейнбрехера, який перед тим працював директором зі спортивного маркетингу в «Quaker Oats Company» (харчова промисловість). На своєму новому місці Хенк мав взяти безпосередню участь у розробці спонсорських програм USSF.
З новим генсеком комерційні справи пішли значно веселіше. Такі компанії, як «Coca-Cola», «General Motors» та «Gillette» виклали від 15 до 20 млн. доларів кожна за можливість стати спонсорами домашнього Мундіалю. «American Airlines» підхопила естафету, отримавши статус офіційної авіакомпанії турніру. «Polygram» за 100 млн. доларів придбала права на трансляцію (на весь світ) та відеозаписи трьох концертів, які відбудуться під час ЧС.
Телеправа на внутрішнє мовлення придбали за 23 млн. доларів «ABC» та «ESPN», закордонні транслятори поповнили скарбничку організаторів на загальну суму 275 млн. доларів. Також було випущено пам'ятні монети, що мали принести додаткові 25 млн. доларів.
Для підвищення інтересу до футболу в Сполучених Штатах USSF запустила рекламну кампанію, в рамках якої цей вид спорту показувався за допомогою знайомих усім американцям образів. Наприклад, в одному з різновидів друкованої реклами був зображений гравець в американський футбол з м’ячем для соккера в руках, а сама картинка супроводжувалася підписом: «У 1994-му футбольний сезон починається 17 червня». Студія «Warner Brothers» отримала замовлення на створення анімованого талісмана чемпіонату – собаки Страйкера.
Не можна оминути увагою ще одне важливе кадрове рішення. У 1991-му головним тренером збірної США призначили авторитетного югославського спеціаліста Бору Милутиновича, який перед тим успішно попрацював з національними командами Мексики (1/4 фіналу ЧС-86) та Коста-Рики (1/8 фіналу ЧС-90). Бора й тут не підкачав: доволі скромні за складом «зірково-смугасті» вийшли з групи з 4 очками і завершили турнір мінімальною поразкою в 1/8-й від Бразилії.
Ротенберг знову наполягав на проведенні поєдинків на найбільших аренах країни. Не зупинило його навіть те, що на одній з них («Сілвердоум» – критий стадіон у Детройті) використовувалося штучне покриття, а правила ФІФА чітко говорять, що всі матчі такого рівня мають проводитися на натуральному газоні. Замість того, щоб перенести чотири гри кудись в іншу локацію, USSF вирішила фінансувати вирощування трави під закритим дахом.
Одне лишень техніко-економічне обґрунтування дослідницького проекту коштувало 100 тисяч доларів. Тим не менше, потрібний результат був досягнутий: створений гібрид все ж таки навчився рости у приміщенні, тож залишалося лише міцно притиснути одну до одної 1800 шестигранних плит з ґрунтом – і нова поляна готова.
Ясна річ, вистачало скептиків, що ставили під сумнів спроможність організаторів пробудити в місцевої публіки непідробний інтерес до, начебто, зовсім непопулярного у Штатах виду спорту. Однак, реальність знову, як і 10 років тому, змусить їх замовкнути: середній показник відвідуваності 52 поєдинків турніру (68991 уболівальник) досі залишається найкращим за всю історію світових першостей. На квитках вдалося заробити близько 210 млн. доларів.
Ротенберг розповідав, що ще на першому етапу продажу квитків (коли вони були доступні лише для американців) стало очевидно: усі очікування будуть перевершені.
«Попит був значно більшим, ніж будь-хто, окрім нас самих, міг спрогнозувати. Без зайвої скромності скажу, що ми провели чудову рекламну роботу. Під час того раннього розпродажу ми оголосили, що квитки на всі матчі вже розкуплені, але насправді, їх тоді виставили не так вже й багато, тож усе відбулося автоматично. Ідея полягала в тому, щоб створити ефект лавини, тому все, що ми робили, мало викликати великий сплеск».
За рік до Мундіалю американці приймали товариський міні-турнір за участю збірних Бразилії, Англії, Німеччини та США. Поєдинки збирали на трибунах від 34 до 62 глядачів. Це ще раз переконало Ротенберга, що ЧС-94 точно не провалиться.
Окрім сумнівів стосовно високої відвідуваності, всередині країни також існували певні побоювання щодо можливих проявів хуліганства з боку приїжджих фанатів. Але й тут нічого страшного не відбулося.
«Нам дуже пощастило, що Англія не пройшла кваліфікацію. Тим не менше, ми були до усього готові. Новий шериф Орландо вже малював нам жахливі картини зі своєї уяви. Однак, коли там проводила матч збірна Ірландії, місцева поліція танцювала на вулицях разом з ірландськими фанами. То була чудова сцена.
Після фіналу головний редактор «Los Angeles Times» говорив мені, що в усіх 9 містах , де проходили матчі ЧС, працювали його кореспонденти, які намагалися знайти хоча б щось погане, про що можна написати, – але так і не знайшли».
Найяскравіші спогади Ротенберга від турніру:
«Безперечно, це перемога над Колумбією, яку багато хто вважав тіньовим фаворитом чемпіонату. А також матч 4 липня проти Бразилії, хоч ми тоді й програли. Було дивовижно бачити на стадіоні 90 тисяч американців, охоплених справжньою футбольною пристрастю. Фанати з розфарбованими обличчями, пісні на трибунах протягом усієї гри – це було неймовірно!»
А ось як Ротенберг вже через 20 років після проведення домашнього ЧС оцінює його вплив на подальше футбольне життя у США:
«Ми використали Чемпіонат світу як яскраву вітрину, що приваблює спонсорів та інвесторів. Ще під час турніру ми провели чимало зустрічей з потенційними спонсорами. Коли Філіп Аншутц (найбільший меценат MLS) відкрив у 2003-му «Home Depot Center», він сказав мені: «Знаєш, ті безкоштовні квитки, що ти дав мені на гру Бразилія – Італія, коштували мені 250 млн. доларів».
ЧС-94 допоміг нашому футболу отримати печатку «Схвалено» від комерційних структур, ЗМІ та спонсорів. Увесь ландшафт змінився. Без успішного Мундіалю у нас ніколи б не було MLS чи Фонду футболу США, що продовжує давати гранти на розвиток цього виду спорту. Нам би ніколи не спала на думку ідея провести жіночий ЧС-1999 (Ротенберг там теж очолював Оргкомітет).
Завдяки високим доходам від ЧС, ми змогли одразу поповнити Фонд сумою в 60 млн. доларів, яку використали для запуску MLS та проведення жіночого ЧС. Без цього нам не вдалося б залучити приватних інвесторів. Сьогодні Фонд продовжує фінансувати програми розвитку футболу в містах».
Однією з висунутих ФІФА обов'язкових умов для отримання ЧС було створення національної ліги. Американці, звичайно ж, погодилися.
USSF вирішила усе побудувати з нуля. При обговоренні формату майбутнього змагання Ротенберг запропонував принципово нову структуру власності. Він пам'ятав про свій досвід роботи в NASL, де став свідком того, як велика перевага у фінансовому аспекті одного з клубів («Нью-Йорк Космос») над іншими негативно впливає на життєздатність усієї ліги, і не хотів повторення чогось подібного.
Основна ідея (яка згодом і була втілена в життя) полягала в тому, що єдиним власником усіх клубів-учасників є Ліга. Гравці укладають контракт напряму з Лігою, а не клубами. У кожної команди є свій інвестор, що стає акціонером Ліги та може частково керувати клубом, отримуючи компенсацію від Ліги в залежності від успіхів у сезоні. Бюджет – спільний для всіх учасників.
Новонароджена ліга з'явилася на світ у грудні 1993-го та отримала назву, під якою ми її знаємо і зараз – «MLS» (Major League Soccer). Перший сезон планували розпочати у квітні 1995-го, але запуск відтермінували на рік. Ротенберг пояснив це наступним чином:
«Розумію, що затримка усіх засмучує. Але ми хочемо все зробити як треба, і неважливо, скільки часу на це знадобиться. Наразі в нас недостатньо коштів, щоб стартувати. Так, ми підписували контракти зі спонсорами, та поки що цього замало.
Багато хто вважає, що ми втрачаємо момент, поки футбольна спільнота ще під враженнями від Чемпіонату світу, однак, мені здається, у людей нереалістичні очікування. Почавши з нуля, ми не зможемо збирати 90-тисячні стадіони. Фальстарт буде для нас фатальним».
Не буду детально занурюватися в історію та регламент MLS (то вже тема для іншої статті). Просто скажу, що Ліга з тих пір нікуди не зникла, безперервно функціонує вже 27 сезонів (нехай і з перемінним успіхом), а нині продовжує розвиватися, набирати популярність та поступово розширювати кількість учасників.
І звісно ж, у Штатах пам’ятають, хто допоміг підняти місцевий футбол на якісно новий рівень. У 2015-му MLS оголосила, що Ротенберг стане першим лауреатом щорічної премії, яка носитиме його ім'я: «The Alan I. Rothenberg Legacy Award» та вручатиметься людині, що зробила великий внесок у розвиток Ліги.
«Без фундаменту, закладеного Аланом, MLS не досягла б такого успіху, який ми бачимо сьогодні», – прокоментував подію комісар MLS Дон Гарбер. – «Ліга є результатом його далекоглядності та важкої роботи над створенням плану розвитку вищого футбольного дивізіону США і Канади».
Щоб завершити тему футбольних нагород, додам, що у 2006-му Ротенберг отримав від ФІФА Орден за заслуги, а наступного року був внесений до Національної футбольної зали слави США на знак визнання його досягнень як «будівника» спорту в Сполучених Штатах.
***
Ротенберг, як і більшість успішних людей, має непростий характер та неоднозначну оцінку своєї особистості, навіть незважаючи на загальне визнання його видатної ролі в історії американського соккеру. Як зазначає «Sports Business Journal»: «Чимало колишніх підлеглих Алана відмовилися дати коментар під диктофон для нашого матеріалу. Майже всі вони описували його суперечливими словами: в одній фразі – «підступний», в іншій – «геніальний»; або ж в одному реченні – «егоїстичний», в наступному – «проникливий».
Арн Теллем, спортивний агент: «Коли Алан брав участь у дискусії, то завжди якимось чином приводив її до бажаного для себе результату без вашого відома».
Дуглас Логан, колишній комісар MLS: «Він змушує усі зацікавлені сторони відчувати, ніби вони вже з'їли свою порцію супу, хоч насправді суп ще досі стоїть на столі.
Ротенберга вирізняє величезний інтелект, наполегливість та неймовірна здатність мотивувати людей на виконання його вимог. У нього багато прихильників серед тих, хто працював з ним разом, і мені здається, що найвідданіші – це ті, кого він найбільше принижував. Хоч у певних колах у нього і є ярлик безжалісної людини, однак, він – сім’янин світового класу, і це – справжня загадка».
Хенк Штейнбрехер, колишній генеральний секретар USSF: «Алан – не той, хто заводить купу друзів, тому він не користувався популярністю серед футбольних чиновників.
Звісно, ми іноді сварилися, однак він завжди робив те, що буде найкраще для нашого футболу. Просто погляньте на рекорди відвідуваності ОІ та ЧС, на вражаючу стабільність MLS. Гадаю, не буде перебільшенням сказати, що Ротенберг володів дотиком Мідаса, коли справа стосувалася футболу в США».
Сьогодні Алану Ротенбергу вже 83, однак він продовжує активну діяльність у якості пожиттєвого директора заснованого ним Фонду футболу США. За чотири роки його країна знову прийматиме матчі Чемпіонату світу. Сподіваюся, побачимо його на трибунах – як завжди, бадьорого і енергійного.
***
Фото: Getty Images, AP Photo/Lois Bernstein, AP Photo/Kevork Djansezian, Associated Press/ Marty Lederhandler, Associated Press/ Paula A. Scully, mlssoccer.com, sportsbusinessjournal.com/Rene Macura, brand-innovators.com, labusinessjournal.com,
