Головний редактор biathlon.com.ua Євген Тарасенко: «Як людина творча, я знайшов спосіб самореалізуватися завдяки сайту»

Сайт biathlon.com.ua – унікальне явище в українському спортивному медіа-просторі. Люди, які вже протягом чотирьох олімпійських циклів тримають його на плаву, довели своїм прикладом, що навіть працюючи певний час на чистому ентузіазмі, можна не просто створити якісний продукт, а увійти до когорти світових лідерів, адже сьогодні сайт входить до трійки найпопулярніших спеціалізованих біатлонних ресурсів планети.

Євген Тарасенко – біатлонний уболівальник (як він досі себе позиціонує), чия любов до цього виду спорту, помножена на письменницький талант, стала важливою рушійною силою для розвитку створеного у 2006 році проекту. Поговоримо з ним про найбільш пам'ятні моменти в історії сайту, мотивацію для роботи, комунікацію зі спортсменами, політику сайту та багато іншого. 

«За перші 10 місяців роботи сайту там зареєструвалося лише 10 користувачів»

– Розпочнемо зі зворушливої історії на тему «Як я закохався у біатлон».

– Ще з дитинства я був спортивним уболівальником. Спочатку, як і всі пацани, захоплювався футболом. Мій дідусь, можна сказати, привчив мене до спортивної преси – він виписував журнал «Футбол-Хоккей». Кожен номер перечитували від корки до корки.

Потім, вже під час мого навчання в університеті, спектр спортивних інтересів розширився. Поворотним моментом, напевно, став епізод у липні 2001 року, коли я дуже сильно захворів на ангіну. Лежав один у квартирі з температурою за 38 °С, робити нічого, нудно. Клацав канали і зупинився на «Євроспорті». Тоді якраз відбувався «Тур де Франс» і ця подія привернула мою увагу завдяки голосу Сергія Курдюкова. Причому зацікавив навіть не стільки сам велоспорт, скільки захоплююча розповідь коментатора про нього. До того ж, під монолог Сергія добре засиналося, що було важливо для одужання :-) Тому весь період хвороби я провів у компанії з Курдюковим, переглядаючи трансляції «Тур де Франс», після чого почав трохи більше стежити за велоспортом.

Потім настала зима, велоспорт закінчився. Знову клацав канали, знову зупинився на «Євроспорті» – а там стрибки з трампліна. Почувши знайомий голос, затримався на цьому каналі, однак змагання літаючих лижників, скажімо так, не «вштирили». Але в кінці трансляції Курдюков говорить: «А зараз переносимося на біатлонний стадіон у Рупольдингу, де відбудеться жіноча гонка переслідування». Я подумав: «Ну добре, глянемо, що таке біатлон». І ось тут уже «вштирило» :-) На те було три причини: по-перше, той самий коментатор, по-друге, вид спорту сам по собі – дуже динамічний, по-третє, на той момент у нас була спортсменка рівня топ-3 Кубка Світу – Олена Зубрилова, що дозволяло підживлюватися патріотичним почуттям.

Я почав уважніше стежити за біатлоном, інтернет в Україні розвинувся до більш-менш пристойного рівня, що дозволяло знаходити цікаву інформацію на різних джерелах. Ось так я і прив'язався до цього виду спорту.

– Твоя любов до біатлону швидко прогресувала, вдало переплелася з початком епохи доступного для широких мас інтернету і, зрештою, привела тебе у компанію собі подібних. Розкажи, як відбулося знайомство з Юрієм Буряком (програміст із Києва, засновник сайту biathlon.com.ua, що писав там під ім'ям «MrVisual» – прим. автора).

– Почалося усе з сайту Союзу біатлоністів Росії. Там відбувався конкурс прогнозистів, переважна більшість з яких були росіянами та білорусами. А я створив свою команду, назвавши її «Пять из пяти – Украина». Протягом трьох років ми брали участь у дуже цікавому командному турнірі, що проходив у форматі «фентезі», і кожного разу перемагали. Росіяни вже тоді почали нас ненавидіти (коли це ще не було трендом).

На форумі конкурсу були окремі гілки для усіх команд, де вони обговорювали якісь свої тактичні нюанси прогнозування. Ну а ми ж, українці, – мудрі: усі разом пішли в ICQ. Ми – колектив переможців, тож навіщо нам ділитися з усіма своїми секретами? І вже там одна з моїх колег по команді – Динара (вболівальниця з Одеської області) запропонувала відвідати якийсь невідомий, нещодавно створений український біатлонний сайт. Це був листопад 2006 року.

Я здивувався: «Який ще український біатлонний сайт, їх же взагалі не існує!?» Але перейшов за посиланням, витративши частину трафіка (як представник епохи динозаврів, пам'ятаю часи, коли інтернет ще був лімітований). Сайт на той момент існував 10 місяців і поки не міг похвалитися великою популярністю. Мій ID користувача після реєстрації – №13, причому троє з цих акаунтів – тестові. Тобто, фактично лише 10 активних відвідувачів за перші 10 місяців роботи.

Ніяких власних новин там ще не було. Юра – програміст, до біатлону ніяким чином не причетний, тому він просто раз на тиждень чи два тижні копіював статті з інших ресурсів. Ми з ним познайомилися в коментарях, пізніше теж перейшли в ICQ, почали спілкуватися (Аська зіграла величезну роль у моєму житті та розвитку сайту :-).

Одного разу, коли увечері не було чим зайнятися, мені захотілося написати звіт про гонку Кубка Світу, яка щойно завершилася. Написав – і повідомив про це Юрі. А він у відповідь: «О, прикольно, давай повісимо новину на сайті». Це був, по суті, перший власний матеріал на biathlon.com.ua.

– У той момент ти одразу перетворився на адміна-волонтера?

– Поки що став просто автором, в мене тоді ще навіть не було модераторських прав. Юра усе замикав на собі, а я просто писав тексти. Перші років сім це дійсно відбувалося виключно на волонтерських засадах, жодної копійки ми не отримували, але завдяки ентузіазму поступово розвивалися. Спочатку удвох, потім до нас приєдналася Маша Осолодкіна (вболівальниця з Херсону, яка нині працює у структурі IBU).

– Якщо відсутня матеріальна мотивація, то має бути потужна альтернативна. Що саме стало для тебе цією альтернативною мотивацією?

– По-перше, любов до біатлону, як би це банально не звучало. По-друге, як людина творча, я знайшов спосіб самореалізуватися завдяки сайту, мені це подобалося.

– Можливо, ти побачив якийсь яскравий приклад роботи на ентузіазмі та надихнувся?

– Ні, я ніколи не був залучений ні до журналістських, ні до широких фанатських спільнот. Моє вболівання обмежувалося телевізійними трансляціями. Тому це просто внутрішній порив на власних ресурсах.

– На які жертви доводилося йти заради безперервного підтримування сайту в робочому стані багато років поспіль, особливо у найбільш гарячий період – з грудня по березень, коли триває сезон Кубка Світу?

– Це дійсно непросто, оскільки чотири місяці на рік біатлон займає левову частину твого часу. Важко приділяти достатньо уваги своїй родині, про друзів взагалі мовчу – вони залишаються на теплу пору року.

– Фінансові витрати на утримання сайту повністю брав на себе Юра, чи ти теж вкладав свої кошти?

– Ні, я вкладав лише свій час та свої здібності. Юра, наскільки мені відомо, дійсно самостійно фінансував підтримку працездатності сайту – принаймі до того моменту, поки не з'явилися хоча б якісь доходи від реклами, що дозволяли частково покривати витрати. Окрім того, у період, коли ми називались сайтом Федерації біатлону України, нам оплачувала сервер федерація (або ж особисто Володимир Бринзак – не знаю точно).

«Неконтрольованість  коментарів під біатлонними статтями у Facebook призвела до того, що спортсмени стали більш закритими»

– Задля того, щоб мати можливість регулярно отримувати важливу інформацію із перших вуст, потрібно було встановити контакти зі спортсменами, тренерами, функціонерами і т.д. Наскільки легко це вдавалося робити, коли ти ще не був достатньо відомою у біатлонних колах людиною?

– Поки я не був більш-менш відомим, я не встановлював жодних контактів і не спілкувався зі спортсменами. Найперше моє знайомство зі біатлоністом нашої збірної відбулося у грудні 2010 року під час поїздки до Тисовця на чемпіонат України.

Я вийшов на залізничній станції у містечку Сколе о пів на сьому ранку. Громадський транспорт до Тисовця звідти не ходив. Поки я міркував, що робити в такий ранній час, під'їхав таксист. Озвучена сума здалася мені дещо завеликою. Водій, побачивши мої сумніви, каже: «Он, дивись, якийсь хлопчик із лижами – мабуть теж на Тисовець. Може, ти з ним удвох?» Я озирнувся – «хлопчиком» виявився… Сергій Семенов.

Запропонував Сергію поїхати разом, але він сказав, що його підвезе батько. Я представився, спитав, чи можуть взяти і мене з собою. – «Без проблем». Хвилин 30-40 чекали у приміщенні вокзалу, після чого приїхав Олександр Володимирович Семенов і ми усі разом поїхали до Тисовця на базу. Ось таким вийшов мій перший досвід спілкування з членом національної збірної.

Ну а вже під час чемпіонату познайомився зі спортсменами, тренерами, записав перше особисте інтерв'ю. Тож тепер і я встановив контакти, і мене стали впізнавати не лише за прізвищем. Після цього якось усе закрутилося.

– Чому з деякими спортсменами не вдалося налагодити нормальну комунікацію (особливо це стосується жіночої збірної)?

– Насправді, на перших пора комунікація була нормальною з усіма. Проблема полягала в чому: до початку 2010-х біатлоністи не мали настільки великої популярності серед уболівальників. Це зараз кожна бабуся біля телеекрану знає, хто така Семеренко, а от раніше подібного не було, навіть незважаючи на певні успіхи на рівні Кубка Світу. На сайт заходили близько 5-7 тисяч користувачів за добу (це на порядок менше, ніж сьогодні). На цьому тлі спортсмени розвивали свою медійність і охоче йшли на контакт.

Що стосується жіночої збірної – мені здається, вони трохи втомилися від власної популярності. До того ж, значно збільшилася кількість біатлонного контенту у Фейсбуці, куди спортсмени, напевно, заходять частіше, ніж на інші джерела. Відсутність контролю коментарів у цій соцмережі призвела до того, що спортсмени стали більш закритими.

Звісно, додається і особистий фактор, як і в будь-яких відносинах між людьми: з кимось легше знаходити спільно мову, з кимось важче, можуть впливати якісь сторонні обставини. Мені досі до кінця незрозуміла ситуація з Юлією Джимою, яка персонально зі мною не бажає спілкуватися. Я до цього ставлюся нормально і не намагаюся нав'язуватися. Хоча шкода, думаю, в нас могли б виходити цікаві для вболівальників розмови.

Хто нам ще не дає коментарі? Настя Меркушина – через те, що її сім'я ображена на наш сайт. Іра Петренко, хоча у мене з нею цілком нормальні відносини. Просто не дуже любить розмовляти.

– У якому форматі сайт взаємодіяв із Федерацією біатлону України? Були якісь взаємні зобов'язання, домовленості?

– Стосовно оплати сервера я вже казав. Якихось конкретних зобов'язань у звичному сенсі цього слова ніколи не існувало. Сайту було вигідно мати вивіску ФБУ, оскільки вага нашої інформації одразу підвищувалася, ми отримували доступ до деяких інсайдів. Федерації ж було зручно мати свій сайт, не прикладаючи для цього великих зусиль.

Не хочу називати такий формат партнерством чи співпрацею – це було просто взаємовигідне спілкування. Ми завжди мали свободу та автономність у творчій частині нашої роботи.

«Багато хто вважає мене неправильним українцем, оскільки я принципово не хочу писати тексти українською, принаймі в тій частині, яку вважаю для себе творчою»

– За довгі роки роботи на сайті з'явилося чимало шанувальників твого таланту. А там, де багато прихильників – завжди знайдуться й недоброзичливці. За які «гріхи» найчастіше прилітають камінці від хейтерів у твій город?

а) за надмірно компліментарний стиль матеріалів (не пам'ятаю, щоб ти розміщував на сайті критичні статті);

б) за те, що у коментарях часто виступаєш у ролі адвоката Бринзака;

в) за політичні погляди (підтримка Майдану, нелюбов до РФ, нелюбов до Зе);

г) за те, що пишеш статті російською.

– Напевно, останній з цих варіантів – найвідчутніший та наймасовіший. Хоча, я б не назвав це хейтерством, бо реально не знаю, хто мене по-справжньому ненавидить. Можливо такі люди є, але я з ними не перетинався.

Стосовно мови – багато хто вважає мене неправильним українцем, оскільки принципово не хочу писати тексти українською, принаймі в тій частині, яку вважаю для себе творчою. Мені так простіше – я не витрачаю час на підбір слів та формулювань. Я проживаю у Харкові, де українську можна почути лише по телебаченню або в навчальних закладах. Через те просто не маю достатньої практики для того, щоб міг настільки ж вільно думати українською, як і російською.

Інших причин для такої позиції немає. Я в жодному разі не є україноненависником, мені подобається, коли люди в коментарях пишуть українською. Завжди відстоюю таку точку зору, що хорошим тоном є не відповідати тією мовою, на якій до тебе звернулися, а відповідати тією мовою, на якій тобі зручно говорити, якщо при цьому співрозмовник тебе добре розуміє. Ситуація, коли під час розмови двох людей один говорить українською, а інший російською – абсолютно нормальна для нашої країни.

Щодо компліментарності матеріалів. Я досі позиціоную себе як уболівальник і, відповідно, хочу підтримувати команду. Якщо в коментарях ще можу когось покритикувати, виходячи зі свого розуміння ситуації, то в статті, що призначена для більш широкої аудиторії, все одно писатиму слова підтримки. Тому що для спортсмена це важливо – відчувати, що його не тягнуть назад, а трошки підштовхують уперед.

– Ні для кого не є секретом твоя непримиренна позиція щодо РФ. Водночас, Бринзак, з яким у тебе досить дружні стосунки, відомий своєю лояльністю до представників російського біатлону. Чи не виникає у тебе на цьому підґрунті когнітивного дисонансу?

– Не виникає, оскільки вболіваю за всю нашу команду – навіть за тих росіян, що отримали українське громадянство та стали українськими спортсменами.

Стосовно РФ – гадаю, зараз жодна людина без психічних відхилень не може заперечувати агресію, і звісно, на цьому тлі ніякої лояльної позиції щодо Росії в мене бути не може. Однак, ставлення до країни в цілому я не ототожнюю зі ставленням до кожної окремої особи. Думаю, більшість людей, в яких є адекватні друзі-росіяни, мають аналогічну точку зору, бо навряд чи вони готові розривати зв'язки лише через наявність у друзів російського паспорта.

Так само я ставлюся й до біатлоністів, що прийняли українське громадянство. Ставлюся до них в першу чергу як до людей і як до спортсменів, залишаючи осторонь питання їх російського походження – принаймі до тих пір, поки вони якимось чином не проявлять себе у негативному руслі по відношенню до моєї країни. Але, на щастя, таких випадків поки не було.

 «Один з уболівальників написав у коментарях: «Я не боюся дати почитати цей сайт своїй дитині». Для мене це – величезний комплімент!»

– Юра створив дуже корисну систему Перевірки (перші 10 коментарів кожного нового користувача з'являються на сайті лише після дозволу на публікацію від модератора – прим. автора), завдяки якій тонни помиїв не доходять до простих користувачів, розбиваючись об бар'єр. Чи можеш пригадати найбільш пам'ятні коментарі з числа тих, що не були пропущені тобою на сайт? Можливо, якісь особливо вишукані образи чи погрози?

– Було багато усілякого сміття та погроз, особливо під час дискусійних ситуацій, що іноді виникають на сайті. Доходило до смішного: дехто навіть обіцяв звернутися до Європейського суду з прав людини. Добре, що хоч не до Гаазького Трибуналу!

Я досить спокійно до цього ставлюся, оскільки чув, як себе поводять ті ж самі люди у Фейсбуці. Ми намагаємося підтримувати більш цивілізовану обстановку – принаймі у тій частині коментарів, що є видимою для усіх. Пару років тому один з уболівальників написав у коментарях: «Я не боюся дати почитати цей сайт своїй дитині». Для мене це – величезний комплімент!

Розумію, що ми створюємо певні обмеження для користувачів, але вони обмежують лише тих, хто на це заслуговує. До речі, наша система штрафних санкцій – дещо лояльніша, ніж на більшості інших сайтів, оскільки має два рівні. Якщо порушення не є критично грубим – відправляємо у режим Перевірки, і лише у крайніх випадках – бан. Вважаю, що ідея Юри, яку він втілив у життя, є унікальною.

– Якщо мені не зраджує пам'ять, ти їздив на етап Кубка Світу лише одного разу. Чому так мало?

– Дійсно, на етапі КС був лише одного разу – у грудні 2011-го в Хохфільцені. Також їздив на Чемпіонат Європи в Нове Мєсто у січні 2014-го. Чому так мало? Тому що за комп'ютером я потрібен більше, ніж у якості польового кореспондента. Поспілкуватися зі спортсменами? Таке задоволення я отримую під час своїх поїздок на літні чемпіонати України – цього достатньо, щоб підтримувати контакти з головними дійовими особами нашого біатлону.

Ну а на етапах КС усе настільки регламентовано, що якоїсь особливої свободи та кайфу від роботи у якості журналіста там не відчуєш.

– Естафета прапора в 2013 році – певно, найкрутіша подія в історії сайту. Як спала на думку така ідея? Чи можна сьогодні повторити?

– Ми тоді займалися сайтом утрьох – я, Юра та Маша Осолодкіна. Восени 2013-го мала відбутися церемонія, присвячена 50-річчю українського біатлону. Нам написали, що нас запросять і що ми, якщо хочемо, можемо підготувати якийсь сюрприз від сайту.

Я зателефонував Маші, ми почали розмірковувати над подарунком. Маша промовила: «Не знаю, може прапор їм підписати?». За цю фразу я зачепився, ідея отримала розвиток. Тобто, я не є автором ідеї, а просто взяв на себе її реалізацію.

Погоджуюся з тим, що це була найкрутіша подія в історії сайту. Цьому дуже посприяли досягнення наших біатлоністів: нещодавній ЧС-2013 у Нове Мєсто став найуспішнішим у нашій новітній історії (5 медалей). На тлі таких успіхів відбулося колосальне єднання уболівальників.

Минулого року мене запитали, чи не хочемо ми знову організувати щось подібне. Я відповів, що на даний момент це неможливо, оскільки тепер вже не вдасться зібрати уболівальників на такому ж самому емоційному підйомі, як у 2013-му. На жаль.

«Ще до 2018-го двічі відмовляв Юру від того, аби він припинив займатися сайтом»

– Сумний песик. Що і як відбулося? Пам'ятаю, ти неодноразово попереджав про вірогідність такого сценарію. Звідки росли ноги у передумов?

– Напевно, варто пояснити, тому що не всі читачі знають – що таке «сумний песик». Це фотографія, яку відвідувачі сайту бачили замість головної сторінки в момент його закриття. Відбулось це в 2018-му році, незабаром після Олімпіади в Пхьончхані, коли виникла дуже неприємна політико-спортивна ситуація, пов’язана із забороною участі нашої команди на етапі Кубка світу в Ханти-Мансійську. Було піднято досить серйозну хвилю патріотично налаштованими «вболівальниками», коли мало хто замислювався про те, як це позначиться на команді, на окремих спортсменах – тому що люди дійсно втратили серйозні гроші.

Ми з Юрою на той момент відстоювали позицію, що наші спортсмени повинні брати участь. Через це на пошту сайту (до якої я доступу не мав, читав це лише Юра) надходило чимало образ і навіть погроз. І нам, людям, які в це вкладали душу, (а Юра ще й гроші) було дуже прикро читати такі слова – несправедливі по відношенню нас.

Чому я попереджав про можливість чогось подібного й раніше? Ну ми ж з Юрою спілкувались досить багато – дружили, наскільки це можливо в умовах проживання в різних містах, а потім і країнах. І я відчував його настрій, коли ще до 2018-го двічі відмовляв від того, аби він припинив займатись сайтом. Скажімо так, на той момент це йому вже трішечки набридло. А тут ще й додались ці образи, після яких він просто вчинив імпульсивно. Аби був зрозумілий ступінь імпульсивності, скажу – між його повідомленням у месенджері, що він закриває сайт і фактичним припиненням діяльності сайту пройшло лише близько трьох годин. Гадаю, на той момент зупинити цей процес було неможливо – Юра для себе все вирішив.

– Чи можна сказати, що сайт став жертвою власної популярності, яка різко пішла вгору на хвилі успіхів нашого біатлону?

– Гадаю, не лише сайт, але й біатлон загалом залучив чимало вболівальників, натхнених успіхами середини 2010-х. І, переважно, людей, які не намагаються глибоко занурюватись в нюанси біатлону. Нікого не намагаюся принизити – я такий самий уболівальник відносно інших видів спорту, які дивлюся раз на чотири роки на Олімпіадах. І до вболівання в біатлоні залучилось чимало людей, для яких важливі були лише подіуми.

Але чи став жертвою? Ця медаль має дві сторони. З одного боку, біатлон саме на хвилі цієї популярності підняв свої можливості в Україні. Але стосовно тієї конкретної ситуації напевно, так – ми стали жертвою популярності. Тому що жодна команда з інших видів спорту, що також їздила на змагання до Росії, не була атакована настільки активно. І, гадаю, жоден інший сайт, що висвітлював спорт, також не привертав уваги… не завжди адекватних людей. Напевно, окрім футбольних, але це окрема історія.

– У тебе особисто були моменти (ще до закриття сайту), коли виникало бажання усе кинути?

– Ні. В мене був період в якийсь рік, ще до «собачки», коли я приділяв сайту значно менше уваги. Це виглядало приблизно так: подивився гонку, швиденько написав новину – і забув. Ані великих інтерв’ю, ані вивчення інформації на інших ресурсах – вийшло таке розвантаження. Але навіть тоді я розумів, що все одно буду продовжувати. Тому наразі це кохання ще не охололо :-)

– Що відбувалося у період з 13 по 30 березня 2018-го? (дата закриття та поновлення роботи сайту – прим. автора) Як усе ж таки вдалося повернути biathlon.com.ua з того світу? Якби не повернули – що отримали б навзамін?

– Насправді, днів було дещо більше. Тому що з моменту «другого народження» сайту до моменту поновлення його більш-менш адекватної роботи також минув певний час.

Після закриття сайту перші пару тижнів я був якщо не в депресії, то дуже сильно розчарований. На той момент я віддав сайту 11 років життя, і це було місцем самореалізації та місцем, куди подобалось приходити. І раптом цього не стало. Я намагався вмовити Юру поновити роботу сайту, або, зрештою, продати його, але він не погоджувався.

За пару тижнів на мене вийшов Володимир Михайлович Бринзак, який сказав – оскільки сайт закрився, а федерація без нього вже не зможе існувати, то він планує створити свій новий веб-ресурс. Я кілька разів їздив до Києва, ми обговорювали структуру сайту, можливі штат та бюджет… Навіть були у дизайнерів, де попередньо обговорювали зовнішній вигляд.

І ось поміж цими поїздками я отримав повідомлення у Facebook від людини, що представилась новим власником старого сайту. Це був Сергій Бойченко, який запропонував мені бути головним редактором. Одразу відповідь я не дав, тому що вже займався іншим проектом. Але коли президент федерації побачив, що старий сайт поновив роботу і, на мій погляд резонно, вирішив не витрачати кошти на створення просто ще одного ресурсу, я з легким серцем зміг повернутись на старий сайт.

«Для жодного з нас сайт не є основною роботою. Але фанатичність дозволяє робити його цікавим для вболівальників»

– У статусі головного редактора ти займаєшся на сайті тим самим, що й раніше, чи зараз ще додалася купа нових клопотів?

– Дещо додалось, звичайно. Якщо раніше я відповідав лише за свої тексти, а всю іншу роботу брав на себе Юра, то зараз на мені відповідальність за увесь контент. В чомусь я безумовно довіряю іншим авторам та редакторам, щось перевіряю перед публікацією. Але в будь-якому разі зараз, звісно, зайнятий більше, ніж тоді, коли просто писав свої тексти.

– Скільки людей у команді сайту? Їх імена відомі для широкого загалу?

– Гадаю, можна перелічити усіх – це не довго. Двоє з них знайомі нашим постійним читачам: це Вікторія Родічева та Дарія Вирста, чиї імена іноді з’являються під їхніми матеріалами – статтями чи інтерв’ю. Вони постійно тримають руку на пульсі подій і нерідко саме від них я дізнаюсь про новини :-) Є також наш чудовий редактор Альона Біла, перекладач української версії сайту Ганна Осолодкіна і менеджер наших соцмереж Микола Костирко. Принагідно запрошую вболівальників підписатись на наші сторінки «Український біатлон» у Facebook та Instagram , а також Telegram-канал biathlon.com.ua.

Мені дуже подобається працювати з цими людьми: кожен з них фанатично відданий біатлону – це саме ті якості, за рахунок яких сайт існував завжди. Тому що для жодного з нас сайт не є основною роботою. Але фанатичність дозволяє робити його таким цікавим для вболівальників, яким сайт, сподіваюсь, є зараз.

– До речі, Юра якимось чином дає про себе знати?

– На сайт він, наскільки мені відомо, зрідка заходить, але в обговореннях участі не бере. Ми з ним два-три рази за сезон можемо обмінятись думками з приводу біатлонних подій, вітаємо один одного зі святами. Тобто, контакти залишились, але, на жаль, вже не такі тісні, як в той час, коли ми разом працювали над сайтом.

– Раніше ти часто повторював «Я не журналіст» – наприклад, коли тебе намагалися привітати з Днем журналістики. А зараз, коли ти став головним редактором, вже можна називати тебе журналістом?

– Скоріше ні. Хоча, з іншого боку, я бачу що в нашій спортивній журналістиці дуже багато людей, які залюбки називають себе журналістами, але відповідають цьому гордому званню набагато меншою мірою.

– Мовна політика сайту. Як на неї вплинули: а) тиск громадськості; б) українське законодавство?

– Законодавство поки ніяк особливо не вплинуло. Тому що ми розпочали робити переклади ще до того, як набув чинності закон про функціонування української мови, як державної. Суспільний тиск?.. Звісно, я розумію, що попит на тексти українською існує. Тому що серед наших користувачів є як ті, що в повсякденному житті використовують російську мову, так і ті, що говорять лише українською. Тому для їхньої зручності ми намагаємось робити переклади.

Інша справа, що той, іноді дуже великий, обсяг інформації не дозволяє робити переклади дуже якісними. Дійсно, це переважно Google-перекладач, який потім вичитується і коригується. Але треба розуміти – якщо після гонок Кубка світу йде масив з 8-10 новин та коментарів чи інтерв’ю, то одній людині все це встигнути надскладно. Тим більше, наголошую ще раз, в кожного з нас є своя робота, окрім сайту.

Тому, каюся, в перекладі є недоліки. Хоча, насправді, я навіть не встигаю все це відслідковувати, тому що в нашу україномовну версію заходжу вкрай рідко. І якщо виявляються неточності, то ми виправляємо їх в тих випадках, коли люди щось підказують, переважно в коментарях на сайті, або коли хтось з редакторів згодом перечитує матеріал.

– Критерії вибору новин для розділу «Нові матеріали». Бачив там колись посилання на статті блогерів-початківців з «Трибуни» – трохи здивувався.

– Моніторингом інформпростору в нас займається Віка Родічева, я їй повністю довіряю. Єдине, іноді бувають такі посилання на матеріали, які або є надто скандальними (а скандальність – то не наш профіль), або іншим чином не відповідають формату нашого сайту. В такому разі ми можемо порадитися – чи давати посилання в «Нових матеріалах». Втім, оскільки ця рубрика не є нашим власним продуктом, я досить лояльно ставлюся до появи в ній тих чи інших посилань, що можуть зацікавити вболівальників.

– Які спортивні журналісти та ЗМІ (українські та зарубіжні) є для тебе авторитетними джерелами інформації?

– Якщо говорити про журналістів, то на початку нашої розмови я розповів, яку роль в моєму захопленні біатлоном зіграв Сергій Курдюков. Щодо ЗМІ, то оскільки наша спеціалізація – український біатлон, то і звертаємо увагу переважно на українські ресурси. В першу чергу зараз це Суспільне:Спорт, який останнім часом розпочав серйозно розвивати напрямок біатлону і часто є джерелом ексклюзивної інформації, оскільки відряджують свою групу на змагання. Але частіше ми все ж-таки намагаємось самі бути джерелом інформації.

«Поговоримо про біатлон» – не просто фішка: це те, чим мені дійсно подобається займатися»

– Тебе часто можна побачити в гостях у Павла Посохова на Youtube-каналі «Старгород Спорт». Як ти туди потрапив і навіщо тобі це потрібно?

– З Пашею Посоховим ми познайомились в 2013-му році, якраз під час естафети прапору. Не можу сказати, що ми контактували дуже щільно. Але коли він почав розвивати свій Youtube-канал, в тому числі за рахунок біатлонних трансляцій, він знов вийшов на мене і запропонував прийти на запис програми. Мені ідея сподобалась – чому б ні? Зрештою, на той час таких біатлонних ток-шоу просто не було. Раніше існувала радіо-програма Сергія Ружицького «150 штрафних», але, наскільки я знаю, вона вже давно перестала виходити.

Навіщо це мені? Ну знов-таки – просто тому, що мені цікаво. Кожну програму я розпочинаю словами «Поговоримо про біатлон», і то не просто фішка – це те, чим мені дійсно подобається займатись.

– А ще десь з'являєшся у медіа-просторі?

– Багато років тому в мене було кілька включень в програму покійного Олександра Мащенка, світла йому пам’ять. Ми з ним дуже добре спілкувались – до речі, він був одним з небагатьох людей, що регулярно відвідували наш сайт з першого року його існування. Але після того, як Саші не стало, я в інших програмах участі не брав.

Були неофіційні пропозиції приїхати прокоментувати гонки на UA:Перший, але оскільки я живу далеко від Києва і така поїздка означає два дні, що випадуть із власної роботи на сайті, я це собі дозволити не можу.

– Чи є якісь грандіозні плани стосовно розвитку сайту (окрім уже анонсованої зміни дизайну)?

– Зміна дизайну вже фактично відбулась – нова версія функціонує. Хоча, визнаю, що той варіант, який є на даний момент – не надто вдалий і потребує ще значного доопрацювання. Але це – досить повільний процес, і я не можу впевнено сказати – коли ми остаточно відмовимось від старого дизайну.

Що стосується грандіозних планів… В нас вже досить усталена структура подання інформації, і запропонувати щось революційне я наразі не готовий. Втім, якщо у користувачів будуть цікаві ідеї, я з цікавістю їх вислухаю.

– Чи є загроза знову побачити «сумного песика»?

– Ніколи не кажи ніколи… Але мені б хотілося вірити, що і цікавість вболівальників до сайту, і зацікавленість власника сайту до біатлону збережуться, і якихось радикальних кроків вдасться уникнути.

– Ну і щоб закінчити інтерв'ю на красивій ноті. На своїй сторінці у Facebook ти часто викладаєш прекрасні вірші власного виробництва. Можливо є що-небудь на спортивну тематику – спеціально для читачів «Трибуни»?

– Так є, і навіть з передісторією :-) Наприкінці 90-х я, як глядач, відвідував жіночий тенісний турнір серії «Ф’ючерс», що проходив на кортах мого рідного Харківського університету. Там засяяла зірка молодої харківської тенісистки Тетяни Перебийніс. Вона якраз виграла той турнір. А на кожному її матчі на трибуні за лінією подачі сидів і палко вболівав Юрій Сапронов (екс-голова Федерації тенісу України). І кожен вдалий розіграш він супроводжував голосним криком «Таня, come on!» І перед фінальним матчем в мене народились такі рядки:

«Come on!» – доносится с трибуны – И напряженью нет предела, И вновь ты укрощаешь смело Неукротимую Фортуну.

Поверь в себя – и прочь сомненья, Финал не просто для забавы. Он точно не добавит славы, Если играть без вдохновенья.

«Come on!» – вперед и не иначе, Нелегок путь к победам новым. «Гейм, сет и матч…» - всего три слова – Почти синонимы удачи.

На біатлонну тематику натхнення поки не виникало. Можливо, все ще в майбутньому :-)