«Людей приводили на підвал, вбивали». Донецьк розвивав хокей та легку атлетику – що тепер після 10 років окупації
Ірина Ліщинська, Віктор Захаров та Олег Шафаренко розповіли про спорт у місті.
У 2014 році Росія та підконтрольні їй сеператиcти з терористичної «ДНР» захопили український Донецьк. Напередодні місто наповнювалося немісцевими, а проукраїнські мітинги розігнали силою, згадує олімпійська призерка Пекіну-2008 Ірина Ліщинська.
Спортсменка на той момент знаходилася у Донецьку: «У місті була велика кількість гуртожитків, на тисячу та більше людей. І от практично всі вони були зайняті ось цими зеленими чоловічками. Бачила проросійські мітинги, де приїжджала колона з Ростова, автобуси завозили людей зі триколорами. Я ж місцева, бачила, що це казачки такі заслані.
Тоді силою забили всі українські мітинги. Почалися віджимання, вбивали людей, погрожували. Захопили адміністрацію, міську раду. Забирали на підвал і мого колишнього чоловіка. В обладміністрації допитували. Не знаю, як він взагалі вийшов звідти. Людей просто приводили, забирали документи. Виходили вони вже побиті, сині, когось там вбивали».
Зрештою, це змусило легкоатлетку та її родину покинути дім: «Чоловік тоді дивом вирвався, сказав, що в нас є 30 хвилин, щоб просто виїхати. Вже й до цього були дзвіночки, машини забирали. Потім на цих машинах їздили озброєні люди.
У мене був досвід виступів у Радянському Союзі, зі збірною Росії раніше їздила на змагання. І я прекрасно відчувала ці російські та кавказькі акценти в розмовах. І ставало все гірше».
Tribuna.com продовжує збирати свідчення про спорт у тимчасово окупованих українських містах. Ми вже розповідали про ситуацію в Мелітополі:
Поспілкувалися із Іриною Ліщинською, Віктором Захаровим та Олегом Шафаренком про легку атлетику та хокей в Донецьку.
«Вболівали гарно. Деякі навіть з українськими прапорами приходили на ігри «Донбасу»
До вторгнення РФ у Донецьку на серйозному рівні розвивався хокей. Місцевий «Донбас» став переможцем Континентального Кубка міжнародної федерації хокею сезону 2012/2013. З сезону 2012/2013 виступав в КХЛ, але в 2014 році відмовився від участі в цьому турнірі через збройну агресію Росії.
Віктор Захаров, який тоді розпочав свої виступи за «Донбас», відчув якість умов для змагань і тренувань у місті: «Звісно, що я був в шоці від тих умов, що нам пропонували, тому що там зробили реконструкцію в Палаці спорту «Дружба», плюс були дві тренувальні арени, всі арени гарні. Тобто в плані умов все було чудово.
Вболівали гарно. Деякі з українськими прапорами приходили на ігри «Донбасу». І на збірній України, коли ми грали там, теж була дуже добра атмосфера. Повний стадіон, на кожну гру ходили».
Додає, що у планах була й розбудова більшої арени «Кальміус»: «Бачили, котлован уже був. Усе могло бути готово в 2015 році.
І мали там проводити матчі чемпіонату світу з розрахунку, що наша збірна вийде в еліту. І я думаю, якщо б не війна, то цей Кубок Гагаріна російської КХЛ вже стояв би в Донецьку. І збірна України б в еліті зіграла. Тоді були реально плани грандіозні, що мав був би топовий хокей в Донецьку».
Нинішній асистент головного тренера збірної України Олег Шафаренко, який провів один сезон за «Донбас» теж каже, що перспективи були серйозними:
«Я провів в Донецьку один рік. Але ж цього вистачило, щоб зрозуміти, що люди працюють над розвитком хокею.
«Дружба» – дуже приємне місце, арена була реконструйована. І там були дуже гарні умови для хокею. Тренажерні зали. Все було сучасним. Можливо було добре відновитися та виступати у топових умовах. Донецьк був серйозним хокейним та футбольним центром для всієї України.
У Донецьку дуже швидко все розвивалося. Ми мали можливість через п'ять-десять років зробити дуже великий прорив в українському хокеї. Але ж тоді, у 2014-му, все це змарнувала Росія…
Академія працювала дуже продуктивно – були всі вікові групи, нові набори працювали. Тренери якісні були, бо отримували дуже пристойні гроші за свою роботу. Тому все розвивалося. Та й чемпіонат України тоді був дуже конкурентим. Ми це все всі пам'ятаємо».
«Терористи спалили арену «Дружба» – це був центр для українського хокею»
У травні 2014 року озброєні люди увірвалися на арену «Дружба» – пограбували будівлю, а потім підпалили її. «Донбас» тоді повідомляв, що терористи зв'язали охорону, винесли оргтехніку, плазмові екрани, засоби зв'язку, сейф, який знаходився у фанмагазині.
Викрали службові автомобілі та здійснили підпал спортивної споруди з боку сектора 9, де знаходиться президентська ложа. Окремо була знищена серверна, в якій зберігалася інформація з камер відеоспостереження.
«Я ж в Донецьку тоді не був, коли це трапилось. Так, спілкувався зі знайомими. Всім шкода було, ніхто не міг навіть думати, що на довгі роки розтягнеться ця війна. Думали, от-от і закінчиться вона, арену знову реставрують. Але, як бачите, скільки років вже після цього пройшло», – згадує Віктор Захаров.
Олег Шафаренко каже, що говорив про це з іншими українськими хокеїстами: «Тільки з українцями, з якими я грав. Всі були в шоці, що така війна може бути у 21-му столітті. Тобто, багато таких подій. Хотіли б колись приїхати в український Донецьк. Але зараз там розруха.
Терористи спалили арену «Дружба» – це був центр для українського хокею. За чуткам, дві тренувальні ковзанки працюють під окупацією».
За словами Шафаренка, академія «Донбасу» у 2014-му спочатку евакуювалася у Київ, а згодом переїхала до Дружківки на Донеччині: «Я ще потім грав у Дружківці за «Донбас». Спілкувався з тренерами та з батьками дітей, що приїхали. Всі дуже сумували на Донецьком. Тут умови були значно гіршими».
Також про це говорить і Віктор Захаров: «Академія приїхала з Донецька в Київ у 2014 році. Там ще пару років працювала, а потім ми переїхали в Дружківку. І зараз оце нове покоління, хлопці U-18, U-20, навіть до національної збірної підключається, – вихованці саме школи «Донбасу». Можна так сказати, донецько-дружківські хлопці.
Частина тренерів академії переїхала в Дружківку. Потім, коли вже повномасштабне вторгнення почалося, в Київ релокувалися. А деякі залишилися в Донецьку.
Коли ми в Дружківці були, бачив цю дитячу школу, вболівав за хлопців. Дуже приємно бачити їхній прогрес. Дивились, як U-18 наша грала за вихід до еліти. Так що потенціал у них великий».
Захаров додає, що в нього залишилися теплі спогади про Донецьк: «Приємні спогади. Всі ігри в Донецьку – кожна по-своєму гарна, атмосферна. Ми ходили дивитися футбол. Місто жило спортом. Запам'ятав, що люди були добрі, такі гарні. Коли я грав в Донецьку, ставлення було дуже теплим. Я тоді приїхав з Києва, не було жодних проблем.
Прикро, що багато з них зрадило Україну потім. Побрали російські паспорти».
«Багато теперішніх світових зірок легкої атлетики приймали участь на юнацькому ЧС в Донецьку у 2013 році»
До окупації Ірина Ліщинська була директоркою спортивної школи в Донецьку і працювала в Агенції з підготовки та проведення юнацького чемпіонату світу. «Це був розквіт легкої атлетики в місті», – відзначає вона.
За словами Ірини, тоді для чемпіонату світу побудували або реконструювали три стадіони. Основний, де проводяться змагання – РСК «Олімпійський». Розминковий стадіон знаходився біля Інституту фізкультури, звідки спортсменів підвозили на основне поле. І ще один – тренувальний стадіон «Кіровець». Логістика була організована на дуже хорошому рівні – ще й раніше на збори в Донецьк приїжджали міжнародні збірні на акліматизацію.
«Розмах був настільки великим, що в нас навіть було недостатньо місць в готелях. Але все знайшли. Було закуплено сучасне обладнання. Те, що тоді нам довірили проводити такі змагання в Україні вперше, – це просто вау. Коли змагалася в інших країнах, не могла мріяти, що таке б могло бути в рідному Донецьку. Але це була реальність.
Багато теперішніх зірок легкої атлетики брали участь на тих змаганнях. Зараз через роки згадую, як організовувала це, аж мурахи по шкірі, бо була проведена серйозна робота», – згадує Ліщинська.
На тому ЮЧС золото у восьмиборстві взяв Карстен Варгольм – зараз він є суперзірковим бігуном на 400 м з бар’єрами, чинним олімпійським чемпіоном та світовим рекордсменом. У стрибках у висоту перемогу здобула Елеанор Паттерсон, яка у 2022-му взяла золото вже дорослого ЧС. Також в Донецьку змагалися У Сан Хьок, Яманісі Тосікадзу, Йоміф Кеджелча, Ревін Роджерс та інші легкоатлети, що згодом досягли серйозих успіхів на дорослому рівні.
«Коли ми провели ці змагання, у Донецьку залишилося все обладнання. І можна потім було проводити змагання й вищого рівня. Ми давали пропозицію, щоб залишити агенцію і потім організовувати різні турніри: є інфраструктура, зв'язки. Але була складна комунікація, тому агенцію звернули.
Взагалі команда Донецької області була дуже сильна: як дорослі, так і діти. Дуже багато спортсменів було. І це давало надію на майбутнє.
Потім я стала директоркою спортивної школи, але дуже швидко почалася війна», – каже Ірина Ліщинська.
«У Донецьку було сильне українське легкоатлетичне ком’юніті»
Стан легкої атлетии до окупації Ліщинська згадує з теплом: «Була дуже крута збірна всіх вікових категорій. Діти бачили, можна сказати, зірок спорту, які тренувалися поряд на стадіоні, і це класно мотивувало їх.
Також у нас була традиція, коли хтось вже закінчив кар’єру, на честь них проводили дитячі змагання. Завжди зірки легкої атлетики приїжджали на ці змагання: нагороджували, був обмін досвідом. І це все в одному простірі. У Донецьку було сильне українське легкоатлетичне ком’юніті».
Ірина каже, що це дозволяло залучати все більше молоді до секцій: «Батьки приводили дітей, тому що бачили таку дружню атмосферу. Дуже круті тренери були у достатньо великій кількості різних видів.
Тобто була серйозна база, традиції, які вже вибудувані багато років. Там працювали цілі бригади. І всі дружні були, робили неформальні зустрічі обов'язково перед Різдвом».
Але окупація Росією Донецька сильно розкидала спортсменів по різних містах: «Дуже важка ситуація. Легка атлетика нараховує дуже багато видів і вікових категорій, по-різному долі склалися, спортсмени роз'їхалися по всій Україні.
У 2014 році ми приїхали до Києва, тут на нас не звертали увагу, всім було однаково, тому що війна не відчувалася А ми вже вибухи чули, бачили винищувач. Це дуже страшно було. Кожен рятувався, як міг. Не всі очікували, що буде кровопролиття.
Коли вже переїхали, не було взагалі нічого: ні роботи, ні житла. У мене був будинок, думала, буду розвивати в Донецьку шкільні змагання, забіги, пропагувати здоровий спосіб життя. А потім все в один момент просто відібрали. Шок і нерозуміння, що буде далі. Але головне, що ти та всі рідні живі.
Коли переїхала, довго не могла заспокоїтися, реагувала на різні звуки і моніторила дуже багато новин. Була спочатку помилка – завмерти і чекати, реакція на стрес. Але потім час ішов, розуміла, що неможливо знаходитись в такому стані довго.
І було багато схожих історій різних спортсменів. Це дуже боляче, тому що розпалися групи, роз'їхалися діти та тренери. Все розвалилося, що ми намагалися довго будувати», – згадує з сумом Ліщинська.
Федерацію легкої атлетики Донеччини спочатку перенесли в Краматорськ, де раніше була обласна адміністрація. Спортсмени з Донецька жили на Заході України, хтось у Краматорську.
Згодом Бахмут став центром, що прийняв до себе багато спортсменів з Донеччини. «І там така інфраструктура почала будуватися, навіть проводили змагання на моє ім'я, приїжджала туди. Я на екскурсію привозила людей в Бахмут.
Навіть зараз зустрічаємось, і це таке горе, тому що хтось був або зараз в полоні, хтось загинув з колишніх спортсменів. Людям потрібно теж розуміти, що вони не одні», – каже Ірина.
«Є люди [в Донецьку], які зрадили свою країну. Але дуже шкода, що діти були заручниками обставин»
Ірина Ліщинська відзначає, що серед донецьких легкоатлетів були й колаборанти. Ні з ким з них вона не спілкується. «Багато тренерів і спортсменів залишилися. Навіть Денис Юрченко, призер Олімпіади, підтримав окупацію. Але я вже не спілкувалася з ним. Для себе вирішила – це їхній вибір. Нам же довелося все втратити, свій дім – це дуже боляче.
Вони почали їздити на змагання в регіони РФ. Коли бачу цей триколор, це аж передьоргує, огидно. Розумію, що там залишилися діти. Але це не виправдовує людей, бо війна – це лакмусовий папірець, що показує, хто є хто. Вона підсвічує, що людина приховувала, зараз ці маски зірвані.
Там гроші якісь більше мали значення, ніж взагалі життя людини, спілкування. Люди зрадили свою країну. Але дуже шкода, що діти були заручниками обставин», – підкреслює легкоатлетка.
Ірину обурює, що росіяни зараз використовують дітей з Донеччини для пропаганди. Зокрема випадок із дзюдоїсткою Мадіною Таймазовою, яка легітимізувала вивіз дітей своїми публічними тренуваннями з ними, а зараз виступає на міжнародних змаганнях.
«Це цинічно, вони роблять проморолики з цього. Я сама мама, мені боляче усвідомлювати, як вивозять дітей, кажуть, що на оздоровлення, змагання, на ще щось. Потім при живих батьках змінюють документи. Уявляю відчуття, що дитині, яку вирвали, просто кажуть, забудь, що ти там знав до цього, і потім насаджують пропаганду. Це травма на все життя.
Хочу, щоб от вони понесли відповідальність. Це просто неможливо. Як ми повернулися до тих часів, коли Гітлер використовував такі методи?
Ми дуже класно без вас жили. Рятують вони, рятувальники хрінові», – каже Ліщинська. Інфраструктура, яку вона готувала під юнацький ЧС, зараз перебуває в занепаді.
«Проукраїнські мітинги, де люди йшли з дітьми, у вишиваночках з квітами, забивали битами»
Виїзд із окупації для Ірини Ліщинської у 2014 році був екстреним – після погроз з боку сепаратистів, бо родина легкоатлетки підтримувала Україну.
«Ми виїхали, бо нам вже почали надходити погрози. Просто за 30 хвилин зібрали дві валізи з літніми речами, схопили все та просто виїхали на Запоріжжя. Скласти легенду, що ми просто у вже окупований Крим їдемо, головне було перетнути кордон. Виїхати з терористичної «ДНР», де вже блокпости встановили. Бо люди могли тебе здати, посадити на підвал, адже знали, що у нас проукраїнська позиція
Ми бачили: були проукраїнські мітинги, де люди йшли з дітьми, у вишиваночках з квітами, а потім їх забивали битами. Відчувала вже тваринний страх, бо розуміла, що цінність життя людини просто перетворилася на нуль. Хто завгодно тоді міг узяти автомат і просто тебе вбити або забрати, що хоче», – згадує спортсменка.
Але згодом вона мала ще раз приїхати в Донецьк, що забрати документи та звільнитися зі школи:
«Я верталася, тому що мені подзвонили зі школи, де я була директоркою. Сказали, що або буду під терористичною «ДНР», або потрібно написати заяву про звільнення. Звісно ж звільнилася, але частина моїх документів теж була у Донецьку. Я дуже не хотіла їхати, але розуміла, що потрібно. Коли під'їхали до блокпосту терористів, там забрали з нашого автобуса декілька чоловіків. І ми поїхали без них.
Я дивилася на обличчя цих озброєних людей – особи, не позначені інтелектом. Холодні, як риби, мертві очі. Я розуміла, що головне – максимально зробити все, що потрібно, і просто виїхати».
Переломним моментом стало те, що мародерства зазнав будинок Ірини: «Востаннє була влітку і вже більше ніколи не поверталася. Наші спортсмени попросили там забрати якісь їхні речі з квартири, де вони жили.
І мій велосипед був у них там в квартирі. Я забрала його, сіла на нього. А тоді була чутка, що на велосипедах навідники їздять. І вже мені додому залишалося метрів 300, а там людина зі зброєю мене зупинила.
Думала, він просто мене забере, і я можу не повернутися ніколи додому. Я йому щось сказала – живу тут поряд, показала. І він мене відпустив. Але я їду вже – серце колотиться. Думаю, і швидко не потрібно їхати, щоб не привертати уваги.
Вдома у мене просто тряслись руки від того. Стрес великий, тому що від тебе нічого не залежить – це людина керує твоїм життям.
У сусідів теж чоловік у камуфляжі ходив. Вони так дивилися, бачили будинок, машини, а ще й проукраїнська. І дуже небезпечно було. Я переночувала, і швидко на наступний день відразу виїхала. Навіть не ночувала в будинку, бо страшно, коли в тебе великі вікна.
Потім розікрали все. Зайшли в дім, винесли, розворотили все, що можливо. Я з того моменту вже відпустила все. Бо мала будинок, щось рідне. А потім, коли ти розумієш, що люди заходять, у твоїх речах риються. Але мені дуже шкода архів: нагороди, фотографії дітей, пам’ять. Зла була, звісно, але що я можу зробити? Просто треба рухатись далі. Але огида залишилися до них всіх – прийти до інших, просто все розграбувати, винести, забрати собі».
Після переїзду в Київ Ліщинська змогла адаптуватися у столиці – працювала менеджеркою у біговому клубі RUN Ukraine. Зараз відкрила свій невеликий клуб Iryna Week.
«Отримую велике задоволення від цього процесу, коли бачу, як людина змінюється, займаючись бігом. Це ніби процес творчості для мене», – розповідає Ірина. Спортсменка також вступила на навчання до Інституту сучасної психології та психотерапії.
«Я навчаюся для того, щоб потім допомагати людям змінювати себе. Зараз війна – ми всі в Україні травмовані, це ґрунт для переживання важких травматичних подій.
Тому хочу в майбутньому відкрити свою практику, коли отримаю досвід і дуже класну освіту. Зараз працюю з дітьми: тренування, навчання, лекції читаю. І мене це дуже надихає, тому що я поряд зі спортом», – підсумовує Ірина.
Фото: особистий архів Ірини Ліщинської, ХК «Донбас», donpress.com, Радіо Свобода
