Марина Бех-Романчук: «Спортсмени – це політичні фігури, бо вони є обличчям своєї країни»
Інтерв'ю з легкоатлеткою про війну, дім, Бубку, плани на Олімпіаду та сім'ю.
Марина Бех-Романчук після важкого сезону та відновлення від ковіду завітала до Києва. У столиці поспілкувалися з чинною віцечемпіонкою світу з легкої атлетики про преживання війни, сприйняття України за кордоном, важливість медійної діяльності спортсменів, скандали з допуском росіян та Бубкою.
Марина згадала своє дитинство та мотивацію стати професійною спортсменкою. А також розповіла, чому так часто її результати анульовують через заступи.
«Був довгий сильний стресовий стан на початку повномасштабної війни – не могла змиритися з думкою, що мого дому може не стати»
– Фактично весь сезон ви провели за кордоном, зараз же приїхали до Києва. Відчуваєте контраст життя столиці України із мирним світом?
– Побачила тут, що наші українці справді незламні. Я дуже пишаюся людьми, які вдома роблять все, щоб розвивати нашу країну. Щоб вона не зупинялась, рухалася та жила, попри війну. Саме ті люди, які залишилися вдома, намагаються зробити це можливим. Для того, щоб ця машина могла далі рухатися. Це просто неймовірно, велика гордість.
Для мене кожен виїзд за кордон – це ніби шматочок від серця відривають. Було дуже складно по цьому сезону йти, я з нетерпінням чекала відпустки, бо розуміла, що всю її я проведу вдома. Колись мріяла поїхати на море, у гори, але зараз єдина відповідь на запитання, де я проведу відпустку – вдома.
І мені дуже приємно тут бачити, що наші люди настільки сильні. Це дуже мотивує і допомагає розуміти та усвідомлювати, що я не маю ніякого права зупинятися.
– Під час повномасштабної війни слово «дім» набуло стійкого та сакрального значення для українців. Чи переосмисли ви для себе сприйняття дому за період війни?
– Моє ставлення до цього кардинально не змінилося після повномасштабного вторгнення. Бо я завжди любила свій дім. Родина виховувала мене з дуже великими сімейними цінностями. Що сім'я – це дім, це найцінніше, що я маю. Це також традиції, які цінуєш та поважаєш.
Я завжди з великим задоволенням поверталася додому. З дуже важкими тугами їхала на якісь збори – мене там вистачало на тижня півтора. Чотири дні ходиш в захваті від нового місця, далі все ж таки звикаєш, тренуєшся. Але потім подумки кричу: «Боже, як же я хочу додому!». Як-то кажуть, вдома і стіни лікують. Це стосується душевних, фізичних та будь-яких інших травм.
Я дуже ціную та люблю свій дім. І коли почалося повномасштабне вторгнення, я була просто шокована та не могла в це все повірити. Потім в мене був сильний стресовий стан. Він дуже довго тривав – я не могла змиритися з думкою, що мого дому може не стати.
Здавалось, що ми це дивились тільки по телевізору та у фільмах, читали в книгах. А воно все відбувається в реальному житті.
– Чи торкнулася війна безпосередньо вашої родини?
– Батько Михайла Романчука був у війську, але не на передовій, а в тилових роботах. І тренер мого чоловіка також довго був в Одесі.
Мої два двоюрідні брати – військові. Також зараз є ймовірність, що вони потраплять на передову. Дуже багато друзів, які тренуються зі мною у манежі, пішли воювати.
Говорять, що люди дуже адаптивні до стресу та обставин, але ці речі все одно не вкладаються в моїй голові. Ми буквально декілька днів тому їздили на могилу до Вови Андрощука (український легкоатлет, що загинув на війні – прим. Tribuna.com). У мене відняло мову. Я сиділа з чоловіком і не могла повірити, що йому було лише 22 роки. Молода людина, у якої все життя було попереду. Він мав прожити його на повну. Я знала його особисто, спілкувалася.
І дуже страшно від того, скільки могил на кладовищі. Я взагалі не знаю, якими словами описати ці відчуття.
«На мою останню спробу в Осло вийшов диктор стадіону і крикнув в мікрофон: «Слава Україні!»
– Як за кордоном сприймають війну? Чи запитують вас про військових-легкоатлетів на фронті, наскільки цікавляться цією темою?
– Дуже сильно цікавляться. Наприклад, я була на пресконференції із багатьма журналістами з різних країн та відомих медіа. Вони багато запитували саме за війну та вплив її на легку атлетику в Україні. І я була готова про це довго говорити, попри присутній певний мовний бар'єр.
Всі ці деталі хочеться передавати їм. На мою думку, іноземні ЗМІ повинні це публікувати для того, щоб люди могли доторкнутися до проблеми. Я досить довго була в Німеччині та бачила, як там показують новини. Вони максимально фільтрують та згладжують інформацію, подається війна надто бережно.
І я чудово розумію, що можу цю ширму трішечки привідкрити та дати більше інформації, ніж зараз проходить в телевізійних та онлайн ресурсах.
– Чи впливає на спортивні результати, коли крім змагань ви маєте провадити медійну просвітницьку діяльність? Наскільки це складно психологічно поєднувати?
– Загалом це дійсно сильно впливає на результати. У Німеччині дуже багато журналістів хотіли з нами зробити великі інтерв'ю, репортажі про українців. Вони хотіли все це фільмувати та знімати, коли у мене йде тренувальний процес, відповідальні змагання. І це вагон тиску. Плюс живеш у чужій країні, де купа правил тобі взагалі не до смаку. При цьому всьому треба десь у свій графік вкласти півдня для інтерв'ю, де повинна розповісти та передати все, що відбувається в Україні під час війни.
І я не маю права на помилку, не можу десь обмовитися та сказати щось неправдиво чи некоректно. Я повинна чітко розуміти, що говорю, бо це йде у потужні німецькі ЗМІ. Це будуть читати та дивитися багато людей. Дуже важливо подавати для них цю інформацію щиро та чітко.
Тому є тиск відповідальності навіть не перед собою. А перед тими людьми, які залишаються ось тут, вдома. Заради спільноти, яка за тобою слідкує, потребує підтримки та голосу. Я повинна бути її обличчям. Мова не може бути про якусь помилку, і це складно.
– Чи запитували у вас у цих інтерв’ю щось некоректне? Який загалом у Європі рівень розуміння війни в Україні?
– Насправді мені ніколи не ставили некоректних запитань. Завжди всі дуже ввічливі та привітні, ставляться з розумінням. Часто після інтерв'ю казали щемкі слова підтримки, я ніколи не відчувала якоїсь зневаги. Меседжів «ми про вас забули, досить допомагати українцям, ви задовбали» ніколи не було.
У моїй професійній спільноті на змаганнях завжди дуже привітно зустрічають і готові допомогти зі всім.
Я стрибала в Осло – на мою останню спробу вийшов диктор стадіону і просто крикнув в мікрофон: «Слава Україні!». І весь стадіон вигукував «Героям слава!».
Ви просто уявіть це! Вся увага була прикута до мене. Ці емоції ні з чим не порівнюються, відчувала, що зі мною весь стадіон. І він вболіває за мене не тільки через те, що я просто хороша спортсменка, а тому що я українка. Тобто ти прославляєш свою націю, ти є її обличчям. Це дуже важливо.
– Наскільки сильно підтримують Україну ваші колеги-суперниці у секторі для стрибків у довжину?
– Я не знаю, наскільки активні вони у підтримці безпосередньо армії, чи всієї України, важко сказати за всіх. Але у ставленні до мене підтримка колосальна. У мене взагалі дуже дружні стосунки з дівчатами в секторі зі стрибків у довжину.
Мені здається, що ми велика сім'я, яка просто по-дружньому заходить в сектор пострибати та поборотися. Тобто це як вдома грають у настільні ігри та намагаються визначити, хто в сім'ї сильніший. От і у нас щось типу такого на змаганнях.
У потрійних стрибках дівчата більш закриті. Але я не так довго з ними, тому мені здається, що я тільки вливаюсь у цю сім'ю. Думають напевно жартома зараз: «Гм, а хто ти така, звідки взялася в тусовці?»
Але загалом дівчата дуже сильно підтримують: коментують, репостять дописи про Україну. Завжди підходять та запитують, як справи, як підготовка, що взагалі у нас відбувається вдома.
«Спортсмени – це політичні фігури, тому що вони є обличчям своєї країни, та представляють всю націю»
– У легкій атлетиці сильна підтримка України й на рівні міжнародної федерації. Але нещодавно Анна Рижикова була на Конгресі атлетів від МОК і казала, що ця організація зневажає позицію українських спортсменів, її особисто це демотивувало. Є у вас розуміння, як боротися з цим?
– Я ставлюсь до цього максимально негативно – це ненормальна та неадекватна ситуація. Ми ж всі добре розуміємо, що кожен спортсмен – це обличчя своєї країни. Це людина, яка несе певну пропаганду. Спортсмен має можливість спілкуватися з іноземними ЗМІ.
І це неадекватно, коли спортсмени, які взагалі ніяк не висловлюються проти війни, їдуть в цивілізований світ і починають спілкуватися з медіа. Розповідають, що вони ображені, їх обділили через відсторонення від змагань.
Але ж вони сплять спокійно, нормально тренуються, ні за що не хвилюються, їхні рідні перебувають вдома. Їх ніщо не турбує, а єдина проблема – не можуть виїхати на міжнародні змагання. І от ця людина приїде доносити свою думку іноземцям.
– Через світовий спорт вони зможуть просувати пропаганду РФ?
– Звісно. Журналіст буде стояти вже і думати: «Блін, а може не все так однозначно, можна на медаль подивитися з другої сторони». І це дуже погано.
Спортсмени українського та міжнародного рівня прикладають максимум зусиль, щоб цього не відбулося: репостами, інтерв'ю. У своїх інтерв'ю я постійно говорю, що ми проти цього – не хочемо з ними змагатися та бачити їх у себе в секторі. Росіянам просто немає місця в цивілізованому світі під час війни.
Але Томас Бах всю цю ситуацію бачить у контексті того, що спорт несе мир та повинен нас об'єднувати. Я не можу таке уявити, бо спорт – це велика політична рушійна сила. Завжди так було і буде надалі. На жаль, ми цього ніяк не змінимо, спортсмени ніколи не стануть людьми поза політикою.
Спортсмени – це політичні фігури, тому що вони є обличчям своєї країни та представляють всю націю. Це як президент приїжджає на перемовини з іншим президентом, так і ми виїжджаємо на чемпіонати світу на перемовини з іншими людьми спорту та вболівальниками. Просто це різні рівні.
– Спорт – вид культурної дипломатії?
– Цілком погоджуюсь з цим твердженням. І я не знаю, як нам втримати її, бо росіян повертають до змагань. Таких міжнародних федерацій все більшає. І ми чудово розуміємо, що у будь-який момент може бути прийнято рішення про допуск росіян до Олімпійських ігор.
В одних видах спорту їх не допустять до кваліфікації, бо федерація стійко стоїть на боці України. Але в інших видах вони вже завойовують ліцензії. Це ж ненормально.
– Міжнародна федерація фехтування в липні затвердила список російських спортсменів, яких допускає до міжнародних змагань, але опублікувала його аж у вересні. Серед росіян є представники мілітарних структур. Як ставитися загалом до цієї ситуації та скандалу з Ольгою Харлан на ЧС?
– Здається, що у них просто меганеадекватні люди у федерації. Але вони все чудово усвідомлюють та розуміють. Хвилюються суто за себе, за свої інтереси та фінанси. Ми ж всі чудово розуміємо, люди, які виступають за допуск цих спортсменів, безпосередньо фінансово залежні від країни-терориста.
Вони отримують доходи, їх цікавлять тільки власні інтереси, а не те, як підтримати чи допомогти Україні. Що вони з цього отримають? Оплески, вдячність від нас. Але ж вони не куплять за це собі смачну шоколадку чи яхту.
І є такі проплачені федерації, які стоять на своєму. На жаль, федерація фехтування – одна з них. Вони чхають на абсолютно всі правила нейтральності атлетів. Вони ж просто роблять додаткові змагання (ЧЄ-2022 з фехтування був штучно вписаний у календар сезону через недопуск росіян до Європейських ігор Польщею – прим. Tribuna.com).
Реально ж прораховують всі можливі умови для того, щоб ці російські атлети потрапили на Олімпійські ігри. І це вже ми навіть не говоримо про те, щоб їх відфільтрувати, чи сісти однією попою на два стільчики: ні вашим, ні нашим. А вони тотально виступають за сторону країни-терориста.
Ольга Харлан з цим бореться, я не знаю, яким чином їй це вдається. Просто низький їй уклін від мене. Те, що вона пережила, можуть витримати одиниці – величезна сила волі. Вона є прикладом, як ми повинні діяти у своїх федераціях, щоб у нас не відбувалося щось подібне.
Легкоатлети – щасливці, бо президент Міжнародної федерації легкої атлетики (IAAF) Себастьян Коу підтримує нас, навпаки, сприяє розвитку України. Наша федерація готова максимально допомагати пережити цей складний період. В інших федераціях, на жаль, ситуація не настільки приємна.
«Сергій Бубка нічого не сказав про війну одразу та не обрав чіткої позиції»
– Але на фоні міжнародних скандалів щодо росіян, у нас в Україні розгортається максимально дика ситуація з Сергієм Бубкою та його торгівлею з терористичною «ДНР». Ярослава Магучіх в інтерв'ю NRK сказала: «Для нас, спортсменів, Бубки зараз не існує». Як ви ставитесь до цих слів Ярослави, яка ваша загальна позиція щодо розслідування про Сергія?
– Зараз для Федерації легкої атлетики України насамперед важливо зберегти свій імідж, бо люди, які нам допомагають за кордоном, також моніторять новини. Це буде дуже негативно впливати на федерацію та безпосередньо на нас, атлетів.
Зараз потрібна допомога не тільки нам, а й молодому поколінню, оскільки фінансів не вистачає, всі статки йдуть на підтримку армії, у нас дуже маленький бюджет. Тому нам дуже важливо зберегти імідж на міжнародній арені.
Новини та розслідування про Сергія Назаровича були дуже неприємними особисто для мене. Важко це читати, тому що він людина з величезним іменем. Він міг перевернути просто все з ніг на голову в легкоатлетичному світі. Повертати легкій атлетиці статус королеви спорту через Україну.
Він займав дуже високі посади на міжнародному рівні, мав ім'я легендарного рекордсмена. Навіть посади – це другорядне. Він мав статус, заради якого кожен атлет взагалі приходить у спорт.
Дуже боляче зараз всім атлетам це читати та дивитися, ми розчаровані. Дуже багато спортсменів у відчаї, а ще більше – просто не знають, як правильно діяти й висловлюватися з приводу Бубки. Це дуже складно зрозуміти.
Після початку повномасштабної війни кожен з нас зробив свій чіткий вибір та обрав позицію. Визначив, що буде говорити та доносити через своє медійне ім’я. І мені дуже шкода, що Сергій Назарович не був цією людиною. Він нічого не сказав про війну одразу та не обрав чіткої позиції.
– Ви не спілкувалися з ним особисто, Бубка не доносив свою позицію в розмовах саме з атлетами?
– Ні, я ніде з ним не спілкувалася. Я була на засіданні, коли ми обирали нового президента Національного олімпійського комітету. Але ви ж чудово розумієте, в якому форматі це відбувалося, слово давалося тільки окремим людям. І я, на жаль, не була серед тих, хто міг щось запитати та сказати.
На той період взагалі ситуація там була дуже хиткою та загостреною. Я була просто спостерігачем цього всього і брала участь в голосуванні.
– Ви входили до комісії, яка голосувала за нового голову НОК України?
– Так, я входила до комісії, яка голосувала, але не мала права брати участь у всіх голосуваннях. Мені були доступні лише деякі з них – мала низка можливостей. Але я була присутня повністю на всьому форумі.
– І як оціните роботу вже оновленого НОК?
– Я можу оцінити з точки зору тієї підтримки, яку відчуваю безпосередньо щодо себе. І я загалом маю дуже хорошу підтримку від Вадима Гутцайта, коли він ще був у міністерстві, і зараз у НОК. Наскільки це можливо в їхніх силах десь чомусь посприяти, вони це роблять. І я завжди знала, якщо мені потрібна допомога, завжди можу до нього звернутися, і він допоможе.
Але системну роботу, підбір колективу та команди зараз мені важко оцінити. І відверто важко сказати, щоб там були якісь кардинальні зміни за цей період – це велика машина.
Я дуже сильно сподіваюся, що з плином часу я зможу з певністю сказати, що наш НОК запрацював зовсім по-іншому, і що я цим пишаюсь. Я сподіваюся, що вся команда над цим працює. Зараз всю потрібну підтримку та допомогу ми відчуваємо і вдячні за неї. Це я говорю від себе та свого чоловіка. Нам дуже сильно допомагали з житлом у Німеччині.
– А як ставитеся до медійної активності та комунікації НОК? Нещодавно на Tribuna.com вийшло розслідування про розповсюдження Комітетом літератури з російською пропагандою до шкіл.
– Мені важко сказати, як воно працює всередині, бо я там не присутня. Мені здається, що ви там буваєте набагато частіше за мене. І в цьому плані ви можете оцінити їхню роботу більш професійно, аніж я. Можливо, дещо з часом, якщо я буду якось до цього дотична, то зможу вам більше розповісти та розкрити ситуацію.
– А маєте такий план взагалі?
– Поки точно ні. Треба розібратися з усіма своїми спортивними цілями.
«Якби не нові дурні правила з лазерами та заступами, на ЧС все б могло скластися абсолютно по-іншому»
– Цього сезону ви вже повноцінно виступали у двох видах стрибків: у довжину та в потрійному. Чи виходить це вдало поєднувати?
– Дуже складно це робити. Того року здавалося, що все так класно, драйвово та легко, бо з командою були максимально сконцентровані на довжині, а потрійний був тільки дотичним. Також того року в мене була колосально висока фізична готовність. Але я можу сказати з впевненістю, що взагалі її не реалізувала. Показала відсотків п’ятнадцять від того, як була готова тоді. Все мало бути зовсім по-іншому, таке було налаштування.
У цьому ж році абсолютно не та фізична готовність, і було вже дуже важко поєднувати два види. Коли ми сконцентрувалися більше на потрійному, у нас почала випадати довжина.
На змаганнях у дівчат за спиною чотири чи п’ять технічних тренувань, а в мене лише два на кожний вид. Ми зрозуміли десь приблизно в середині сезону, що нам дуже важко поєднувати – зможу витягнути цих два види лише за рахунок своєї фізичної готовності.
Але якби не нові дурні правила з лазерами та заступами, все б могло скластися абсолютно по-іншому. Тому що я по життю людина, яка просто попадає тютелька в тютельку в ту планочку. Це на якомусь підсвідомому рівні працює, особливо в довжині, коли потрібна максимальна швидкість при відштовхуванні від планки.
Але ми розраховували по-максимуму на ЧС і там все склалося. Звісно, хотілося і в довжині поборотися. Бо фізична готовність на турнірі була відмінна, і можна було спокійно зробити два види на найвищому рівні.
– Ви тільки що згадали побіжно скандал з незарахованою спробою на ЧС. Можете детальніше пояснити, у чому кейс ваших частих заступів?
– Я спочатку думала, що це дійсно проблема у мені. Ми шукали її в тренуваннях, розбігах, але згодом я переглянула відео своїх попередніх сезонів. І зрозуміла, що проблеми в мені ніякої немає.
Всі мої далекі стрибки, які я стрибала в своїй кар'єрі (медальні, персонал бести) – це постійне попадання просто в самий стик планки. Це коли взагалі жодного сантиметра запасу не залишалося. Тобто була моя нога і відразу за нею – пластилін. Але нова лазерна система дуже хитка і заангажована.
– Чому?
– Раніше у нас не було жодного людського фактора – пластилін після планки і все. У секторі стрибків є синя касета і далі за нею – біла планка. Раніше касету і планку розділяв бугорок з пластиліном, і саме по ньому визначали заступ. Тобто ніколи не виникало спірного моменту.
Бо ти або заходиш за мітку, або ні – середнього не існує. Все чітко і зрозуміло. Не було жодного людського фактора. Але всім жилося дуже сумно – вирішили осучаснити та цифровізувати систему.
Вони забрали оцей проміжок пластиліну, і в нас з’явилася планка та касета, між якою стоїть лазер. Під час стрибка я ставлю ногу ідеально рівно на планку. Але потім вже у фазі відштовхування мій палець пересікає лазер. І сидять мужички біля екранів та вирішують: це був заступ чи ні.
Немає конкретного правила, усе вирішує людина у кожному випадку. І коли тобі вписали заступ, твоя команда біжить подавати протест. Якщо ж тобі його не вписали, то інша національна команда протестує на твою спробу, бо їхній атлет йде четвертим.
Стоять десять суддів над екранами та думають, яку сторону прийняти, голосують кожен раз. Думки у всіх діляться зазвичай. Раніше такого взагалі не було.
Того року на чемпіонаті Європи в Мюнхені британець пробігав вже з медаллю коло пошани, почав давати коментарі ЗМІ. Але інша команда подала протест – у нього забрали дорогоцінну медаль. Бо він чисто відштовхувався від планки, але потім палець десь пересік лазер.
У мене була ідентична ситуація в Сербії на ЧС. Я показала результат на понад сім метрів, цю спробу заміряли та засікли. Але судді вирішили, що в той момент, коли я відривалася, перетнула лазер, і це був заступ. У мене забрали мою медаль, яку вже ніколи не повернуть. Але зараз подалася петиція проти цих правил.
– Петиція від світових спортсменів?
– Так, і правила будуть змінювати, уявляєте собі? Будуть шукати щось нове для того, щоб вирішити цю проблему, яку самі створили.
Але хто поверне спортсменам відібрані медалі за ці три роки? Емоції також. Скільки медалей та фіналів було забрано? На змаганнях у Досі взагалі жах робився – протест був на протесті.
Спортсмени були в шоці, представники всіх команд просто не розуміли, що відбувається, як їм діяти. Тут же не підлаштуєшся, бо будуть різні суддівські бригади, вони по-різному інтерпретуватимуть це.
Ставлення до кожної країни у кожного судді може бути різним. Хтось когось любить та тягне. Це людський фактор, який не повинен бути присутній у легкій атлетиці. До цього його у стрибках і не було.
Я ще раз переконалася, що в мені проблеми немає. Я робила все те, що раніше. З'явилася неоднозначна система і судді з різними інтерпретаціями епізодів.
– Маєте вже план на олімпійський цикл: будете у двох видах підходити до ОІ?
– Мені важко сказати, чи будемо ми підходити до Ігор саме в двох видах. Але точно будемо тренувати обидва. Відмовлятися від жодного з них ми не станемо, бо один доповнює другий. У мене не буде потрійного стрибка без довжини, як і довжини без потрійного. Підготовка доповнює стрибки та комбінує їх.
Щодо Олімпіади, ми будемо дивитися, як йде підготовка, як я себе почуваю. І кінцевою точкою рішення буде сам змагальний сезон. Він дасть остаточну відповідь, чи варто брати два види на Олімпіаду.
– Який у вас зараз фізичний стан після завершення сезону? Чи відновилися після ковіду, який змазав його кінцівку?
– Моральний стан відмінний – я дуже задоволена сезоном, бо у мене є медаль [чемпіонату світу]. Це була основна ціль – я її виконала. Звісно, тепер відчуваю спокій.
З точки зору фізичного стану – у мене дуже важкий період, бо я все ще намагаюся відійти від ковіду. Мій стан іде гірками: здається, що все окей, крила вже розкрилися, але потім посеред дня стає знову погано. Йду тоді до ліжка з надією, що відновлююсь за дві години, полежавши.
Тому моя відпустка продовжилась на тиждень, а потім вже будемо розпочинати потрошки готуватись. Я вже в інстаграмі підглядаю, всі мої конкурентки постять перший день тренувань, що підготовка до Парижа вже розпочалася. Я також вже хочу!
«Хочеться після Олімпіади взяти перерву для діток»
– Чи відчуваєте ви конкуренцію в збірній України? Чи вже росте нове покоління у стрибках в довжину, що може трохи підперти вам плече?
– Поки точно не підпирають, але нове покоління є. Вони реально зростають на моїх очах, з'являються результати – це однозначний факт. Дуже приємно спостерігати, що з’явився прогрес в потрійному стрибку, бо після Ольги Саладухи довго нікого не було.
І мені дуже сильно хочеться, щоб з'являлися молоді атлети, які б підпирали та справді провокували мене на ще кращі результати. Я сподіваюся, що зараз зі змінами у Федерації легкої атлетики України почне розвиватися дитячий спорт.
Проблема відсутності елітних атлетів полягала саме в роботі зі школами, бо діток не запрошують на секції та не прищеплюють любов до спорту. У нас фізкультура – це урок на відвали.
Він і не має оцінюватися, бо дітей це демотивує. Має бути вписана у програму фізична активність. Бо зараз на фізкультурі половина класу просиджує на лавочці, інша – просто байдикує.
Це має бути сформований повноцінний урок, на якому діти будуть розуміти, що спорт – цікавий шлях розвитку. І коли тренер приходить запрошувати на секцію, дитина повинна розуміти, що їй цей спорт дасть. Наші люди, на жаль, не усвідомлюють, які двері відкриває спорт. Тому його популяризація в Україні тотально низька.
Також спорт треба популяризувати саме через батьків, бо це можливість розвитку дитини, виховання її характеру. Також це знайомства, подорожі, соціалізація.
Навіть можливість заробити фінансовий капітал, стати успішним у цій сфері – президентом федерації, членом міжнародних організацій, МОК. Або, маючи цей стрижень, піти в бізнес. Спорт відкриває такі двері.
Я народилася в маленькому селі, батьки все життя пропрацювали на заробітках, щоб дати мені можливість жити в місті та прийти хоча б на якусь секцію. Вони витратили на це всю свою молодість та життя, щоб я могла почати все не з нуля, а трошки вищої сходинки.
І я буду мамою, яка з великим задоволенням своїх дітей приведе на будь-яку спортивну секцію. Не принципово, щоб це була легка атлетика чи плавання. Це може бути гімнастика, теніс, футбол чи волейбол. Я просто розумію важливість цього.
Багато людей говорять, що спорт в Україні не розвинутий та нікудишній. Окей, але ж ти маєш можливість змінити це. Можна завести своїх діток на секції для того, щоб вони змінювали ситуацію. Ця культура має будуватися поколіннями. Тоді у нас буде так, як і в Європі. Повністю заповнений стадіон – жодного вільного місця немає, бо люди сидять на сходах.
Коли я виходжу зі стадіону, завжди дітки бігають, беруть автограф. Ти для них рольова модель – вони мріють стати такими ж. Я теж була дитиною, яка дивилася по телебаченню на Івану Шпанович. І я пищала під час її стрибків, мріяла стати такою ж.
І я дуже щаслива, що зараз я дружу з Іваною. Я доросла і сформована спортсменка, але вона досі є для мене прикладом. Вона одна із найстійкіших атлеток, що я знаю. Людина, яка не зупиняється, незважаючи ні на що. І ми з нею дуже близько спілкуємося.
– Хто вас привів у спорт?
– Я прийшла на легку атлетику до свого тренера, з яким працюю протягом всієї спортивної кар'єри. Він серед великої кількості діток взяв мене за руку і сказав, що я повинна тренуватися, у мене є майбутнє. Що я зможу – є для цього здібності. І ще потім півтора року ходив за мною до школи та розказував, що я не маю прогулювати тренування, бо я вже з тиждень тоді не ходила на легку атлетику.
Він наполегливо ходив за мною, приклав усі можливі зусилля, щоб мене максимально зацікавити. У віці 12 років дітям хочеться пізнавати все, дружити, бути в колективі.
А спорт – це трошечки інше русло, він вимагає трохи більшої дисципліни, а не хиткості. І мені хотілося і того, й іншого. Я не могла зрозуміти, чого хочу більше. Але в один період я не потренувалася два тижні та все ж таки зрозуміла, що легку атлетику я люблю більше, аніж десь там тусити.
І з того моменту я почала серйозно займатися, з'явилися перші досягнення, які остаточно все це закріпили.
– Ви не плануєте зараз дітей? Є приклад Світоліної, яка перформить після декрету.
– Я дуже сильно хочу сім'ю та дітей – це все було в планах після Токіо. Але карантин та пандемія внесли шалені корективи у них. Був значно менший олімпійський цикл – не чотири, а три роки.
Хоча зараз у легкій атлетиці дівчата доводять, що і це зовсім не проблема. Тому хочеться після Олімпіади взяти перерву для діток. Бо діти – це можливість на все життя подивитися під іншим кутом. Я дуже цього хочу.
«Здається, що половина легкоатлетичного світу мріє стати такою, як Ярослава Магучіх»
– Кого б ви виділили зараз з українських спортсменів поза легкою атлетикою, за кого вболіваєте?
– У нас їх дуже багато, навіть складно виділити. Вболіваю за Анжеліку Терлюгу, Дар’ю Білодід. Дівчата у нас такі яскраві. Хлопці, звісно, теж дуже круті, але дівчата для мене – це просто топ. Вони роблять все можливе, щоб на нас звертали увагу не тільки як на красивих дівчат, а й успішних спортсменок.
І у нас вкрай багато таких успішних атлетів – це дуже круто. Погляньте на нашу Ярославу Магучіх. Мені здається, що половина легкоатлетичного світу мріє стати такою, як українка.
– Ви дуже активно ведете соцмережі. З ким зі світових атлетів хотіли б зробити колаборацію в інстаграмі?
– Цей список дуже великий. У нас дуже багато цікавих атлетів. З Іваною Шпанович я вже маю класну фотку. І там ще Івет Лалова-Колліо була – колосальне тріо вийшло.
Хотіла б спільний пост з Юлімар Рохас, Арманом Дюплантісом. Я з Ярославою Магучіх всюди перетинаюся, але в нас немає спільного фото. Зараз є дуже багато молодих спортсменів, які просто руйнують всі кордони та рекорди.
Доводять, що ти можеш значно більше, аніж бар’єр у твоїй голові. Тіло спроможне робити фантастику, просто потрібно розкривати рамки невпевненості. Тому список бажань на спільні пости – тотально великий.
– Яке найбільш пам'ятне побачення у вас було з Михайлом Романчуком за останній час?
– Ми провели дуже класних карантинних 10 днів. Кожна відпустка, кожна година, проведена разом, є особливою, бо ми реально дуже рідко бачимося. Тому цей час є для нас особливо цінним та дуже важливим. Зараз ми провели три тижні разом.
Правда, більшість з цих днів я була просто овочем, але він робив все можливе, щоб підтримати мене морально та фізично. Я, як ніколи, відчула любов своєї сім'ї.
– Що б ви порадили почитати чи подивитися з фільмів та книг?
– Я дуже люблю дивитися детективчики та трилери. Люблю цікаву завернуту кінцівку, щоб фільм затягував. Книги я читаю такі ж самі.
Пораджу подивитися мотиваційну стрічку. Я дуже люблю фільм «Чемпіон» Рендолла Воллеса. Він відображає жіночу силу та віру. Це фільм про жінку, в якої батьки все життя займалися фермерством і розводили бігових коней. І коли її батьки стали зовсім старі, народилося двоє молодих лошат. Головна героїня намагалась привести справи ферми до ладу. Хотіла привести на спортивну арену це лоша.
Дуже люблю цей фільм, бо він відображає силу, стійкість, непохитність, віру в себе та людей, які тебе оточують. І це відображає будь-який вид спорту, не тільки кінний.
Цей фільм мене мотивує, бо показує, що жінки можуть бути значно сильнішими, впертішими, наполегливішими, ніж чоловіки. І можуть досягнути дуже великих висот.
Фото: Ірина Журавльова / Tribuna.com, інстаграм Марини Бех-Романчук, World Athletics (IAAF), Федерація легкої атлетики України
