Читерили з гравцями, підкупали суддів, а тепер розривають на КАН. Екваторіальна Гвінея – це повний 🤯
В усіх сенсах, які ви тільки можете уявити.
Кубок африканських націй, що триває у Кот-д’Івуарі, здивував неймовірною кількістю сенсацій вже на старті. Не вийшли з груп потужна Гана, зірковий Алжир та міцний Туніс, а Єгипет та господарі турніру вижили якимось дивом.
Команда Мо Салаха без самого Салаха (він приїхав на КАН, але вже там встиг травмуватись) за неймовірного збігу обставин стала другою в групі, не вигравши жодного матчу, тоді як івуарійці прослизнули в 1/8 фіналу з останнього прохідного місця для третіх команд своїх квартетів. Якби Замбія не клеїла дурня у матчі з Танзанією і реалізувала ще бодай один свій момент – ледь не головний передстартовий фаворит за версією букмекерів дивився б плей-оф з трибун чи екранів гаджетів. Причому цілком заслужено: команда з купою індивідуального таланту у складі грала в абсолютно жахливий дворовий футбол і перед плей-оф звільнила головного тренера – допрацьовувати домашній турнір з приставкою «виконувач обов’язків» буде ексгравець «Нанта» та «Ніцци» Емерс Фае.
Натомість здивували команди, від яких перед початком КАН ніхто нічого не очікував. Проте якщо успіхи Намібії та Мавританії – це радше випадковість, традиційна для будь-якого великого турніру національних збірних (обидві виграли ключові для себе матчі з рахунком 1:0, маючи 38 та 25 відсотків володіння м’ячем відповідно і витримавши по півтора десятки ударів по власних воротах), то деякі країни змушують ставитись до себе серйозно.
Одна з них – команда Екваторіальної Гвінеї, що вчетверте у власній історії грає у фінальній частині Кубка африканських націй і вчетверте виходить в плей-оф. Але саме цьогорічний турнір для збірної півторамільйонної країни – унікальний. Вона стала першою у групі смерті, не програвши Нігерії та розтрощивши Кот-д’Івуар у лобовому матчі за пряму путівку в 1/8 фіналу, і забила взагалі найбільше з усіх учасників турніру – дев’ять за три матчі.
Звідки це все взялося?
Екваторіальна Гвінея – африканський Катар на мінімалках. Пишатися країні особливо нічим, але грошей вистачає
Якщо ви відкриєте Google Maps та спробуєте відшукати усі клаптики земної поверхні, з якої складається Екваторіальна Гвінея – будете здивовані масштабом. Свого часу іспанці, отримавши наприкінці 18 сторіччя набір рандомних володінь у Західній Африці (де-факто вони були обміняні на одноосібне право португальців колонізувати майбутню Бразилію), адміністративно об’єднали їх всі в одну колонію.
От і сталося так, що столиця тепер вже незалежної держави Малабо значно ближча до Камеруну, ніж до материкової частини Екваторіальної Гвінеї, а між островом Біоко, де ця столиця знаходиться, та островом Аннобон, крайньою південною точкою країни, лежать не просто понад 600 кілометрів океану, а й ще одна держава – Сан-Томе і Прінсіпі.
Незалежність Екваторіальна Гвінея здобула у 1968-му, але, як і багато інших країн Африки, нікуди з того часу не просунулась. До громадянських війн та міжплемінної різні, на щастя, не дійшло – але це переважно тому, що правлячий диктатор Теодоро Обіянг Нгема Мбасого вже дуже давно викорінив будь-які натяки на вільнодумство чи політичну опозицію. У 1979-му він усунув від влади власного дядька шляхом військового перевороту (у підсумку попередника, звісно ж, стратили) і з того часу беззмінно керує країною – у всьому світі лише президент Камеруну, 90-річний Поль Бія, очолює власну державу довше за Мбасого, якщо не брати до уваги монархів.
Диктатора, цілком можливо, давно б вже усунули, якби іспанці, самі про це не здогадуючись, не залишили Екваторіальній Гвінеї крутезний подарунок – той самий південний острів Аннобон, який дозволяє країні встановлювати виключне право користування величезними просторами океану та шельфу. Років із 30 тому американські та британські компанії виявили на цих просторах значні родовища нафти – достатні для того, щоб Екваторіальна Гвінея стала однією з найзаможніших країн Африки у перерахунку ВВП на душу населення. З тих держав, що не є офшорними зонами, більше ця цифра лише у багатих нафтою Лівії з Габоном та Ботсвани, країни з абсолютно унікальними природними ресурсами, де видобувають взагалі все що завгодно – від вугілля до золота і діамантів (це, до речі, аж ніяк не означає, що звичайні люди в цих країнах живуть добре, радше навпаки, однак у бюджеті гроші є).
А ще іспанці залишили Екваторіальній Гвінеї власну мову у якості однієї з державних – і у контексті футбольної збірної це теж дуже важливий момент.
Родина диктатора зацікавилась футболом вже у 21 сторіччі. Намагалась купувати гравців для збірної – і перемоги на домашньому КАН
Поява грошей від експорту нафти логічно привела родину Мбасого до бажання якось засвітитися бодай на африканському рівні – і один з синів президента підказав футбольний напрямок. Вже у 2010-х півторамільйонна країна двічі приймала Кубок африканських націй: у 2012-му разом із сусіднім Габоном, а за три роки потому вже самостійно (але тут потрібно зазначити, що у другому випадку Екваторіальна Гвінея стала рятівним варіантом після відмови Марокко від організації турніру), і це були її дебютні потрапляння у фінальну частину.
КАН 2015-го став для гвінейців проривним – вони дійшли до півфіналу і у підсумку посіли на континентальній першості четверте місце (це поки що найкращий результат в історії збірної). Проте без великого скандалу не обійшлося. Навряд чи ви про це чули, але дев’ять років тому збірну Тунісу обікрали не менш нагло, ніж італійців та іспанців на сумнозвісному своїм суддівством ЧС-2002 – рефері з Маврікію з невимовним іменем Раджиндрапарнад Сеєчорн вигадав для Екваторіальної Гвінеї рятівний пенальті у компенсований до другого тайму час і взагалі всіляко тягнув господарів до перемоги. Це йому вдалося – у підсумку все завершилось для арбітра тривалою дискваліфікацією від CAF (згідно з офіційною версією, за те, що не впорався із контролем поведінки гравців на полі, але ж ми всі все розуміємо), проте сумнівно, щоб родина Мбасого не компенсувала Сеєчорну ці маленькі незручності, що призвели до завершення його міжнародної кар’єри.
Ви навряд чи здивуєтесь, якщо дізнаєтесь, що цей скандал був далеко не першим, що виник навколо футболу Екваторіальної Гвінеї – її регулярно звинувачували у, фактично, придбанні гравців з Бразилії та інших країн Африки для національної команди (їм обіцяли солідні гонорари за кожен зіграний офіційний матч), підробці документів та взагалі усьому, що протиречить базовим принципам футболу збірних. Спочатку на рівні чуток, потім пішли публікації у пресі та публічна критика з боку тренерів команд-суперниць, але впродовж багатьох років ніхто не брався за цю справу серйозно. Терпець урвався у мавританців – програвши гвінейцям на ранній стадії відбору до КАН-2015, вони подали офіційну скаргу у CAF, запустивши нарешті офіційне розслідування. Доказів знайшлося достатньо – і для того, щоб назавжди відсторонити кількох гравців від виступів за збірну Екваторіальної Гвінеї, і для того, щоб зняти команду з кваліфікації.
Вийшло достатньо смішно, враховуючи, що у підсумку Екваторіальна Гвінея отримала право провести той КАН, з відбору якого її дискваліфікували за купу брудних маніпуляцій. Але гвінейці зробили свої висновки, відмовившись від ідеї нашвидкуруч збирати національну команду з футболістів будь-якого походження, що готові грати за країну за гроші. І почали працювати вдовгу, як і інші маленькі африканські країни – шукаючи гравців із власним корінням у більш розвинених у спортивному плані державах. Цей шлях логічно привів місцевих функціонерів до колишньої метрополії – Іспанії.
18 з 27 гравців збірної у заявці на КАН – вихованці іспанських клубів. Деякі навіть були в академіях топів – «Реала» та «Барселони»
Першим скаутським успіхом Екваторіальної Гвінеї став головний ветеран, лідер та капітан команди – 34-річний форвард Еміліо Нсуе. Його запросили до африканської збірної ще у 2012-му, перед дебютним Кубком африканських націй, але тоді вихованець «Мальорки» гвінейцям відмовив: він багато грав і іноді забивав за рідний клуб у Ла Лізі, постійно викликався в іспанські молодіжки (пройшов усі, від U-16 до U-21) і бачив себе у майбутньому лише у майці «Червоної фурії». Передумати змусили тренери – Луїс Мілья прокотив Нсуе із викликом на Олімпіаду у Лондоні, де Іспанія гучно провалилася (одне очко, останнє місце у групі і поразки від Японії з Гондурасом), і за рік нападник дебютував за Екваторіальну Гвінею. Зараз він є найкращим бомбардиром в історії збірної – у нього 22 голи у 43 матчах, причому лише чотири з них були забиті у товарняках.
Траєкторія виявилась вірною – і з 27 футболістів, що потрапили у заявку збірної Екваторіальної Гвінеї на поточний Кубок африканських націй, 18 є вихованцями різного калібру іспанських клубів. Є серед них й цілком пересічні команди з нижчих дивізіонів, чиї назви вам навряд чи щось скажуть, але є і справжні топи. Ключовий гравець центра поля Хосе Мачін (у нього три асисти у трьох матчах КАН – найбільше на турнірі) провів чотири роки в академії «Барселони». Лівий півзахисник Хосете Міранда дебютував у дорослому футболі в «Хетафе», але розпочинав з кантери «Реала». Пабло Ганета та Естебана Обіянга виховав «Бетіс», Янніка Буйла – «Сарагоса», Ібан Сальвадор грав за молодіжку «Валенсії» – тобто, майже уся іспанська футбольна географія.
Звісно, зірок чи просто помітних гравців поважних ліг у гвінейців немає: центральний захисник Сауль Коко грає за новачка Ла Ліги «Лас-Пальмас», «вісімка» збірної Мачін – гравець ротації середняка Серії А «Монци», ще один представник лінії оборони, Карлос Акапо, був основним у «Сан-Хосе Ертквейкс» з МЛС у попередньому сезоні, і на цьому фактично все. Але для того, щоб бути конкурентними на рівні КАН, цього вистачає – далеко не всі учасники турніру можуть похизуватися майже двома десятками футболістів, що вийшли зі шкіл клубів одного з топових європейських чемпіонатів.
Ба більше, навіть головний тренер гвінейців Хуан Міча є продуктом іспанського футболу. На стику тисячоліть він і сам трохи пограв за збірну Екваторіальної Гвінеї, а після того, як закінчив зі спортом, поселився у Мадриді і розпочав тренерську кар’єру у «Фуенлабраді». Клубі, за великим рахунком, заштатному (три сезони у Сегунді на межі 2010-х та 2020-х – його історичний пік), але все ж столичному – там Міча і познайомився з аргентинцем Естебаном Бекером, який, отримавши призначення головним тренером жіночої команди Екваторіальної Гвінеї, вмовив свого колишнього помічника повернутись на батьківщину.
У футбольній піраміді гвінейців Міча ким тільки не був – допомагав Бекеру, самостійно тренував чоловічі та жіночі молодіжки (у жіночому футболі Екваторіальну Гвінею, до речі, теж дискваліфіковували за підставних гравчинь – їх знайшли аж десять у відборі на Олімпіаду-2016), скаутив футболістів і навіть працював з клубами. Збірну йому довірили у 2020-му – спочатку як виконувачу обов’язків, але згодом 48-річний нині фахівець отримав повноцінний контракт.
Головні козирі Екваторіальної Гвінеї – крутий голкіпер та летальний страйкер. Але команда добре збалансована
Під керівництвом Мічі гвінейці не програють в офіційних поєдинках вже півтора роки, із вересня 2022-го, коли поступились камерунцям з рахунком 0:2. Безпрограшна серія команди напередодні старту плей-оф КАН складає 13 зустрічей – так, усі вони були зіграні з суперниками з Африки, але деякі були цілком пристойного рівня (перемоги над Тунісом та Кот-д’Івуаром, нічиї з Нігерією та Буркіна-Фасо), і, що ще більш показово, із дев’яти матчів в рамках великих турнірів (кваліфікації плюс фінальні частини) Екваторіальна Гвінея виграла сім. Для африканських збірних, де тренерів звільняють по два-три рази на рік от просто тому, що комусь так хотілося, а гравці постійно із кимось конфліктують – чи то між собою, чи то зі штабом, чи то з федерацією, – це зовсім вже виняткова стабільність, притаманна лише топам на кшталт Сенегалу, Єгипту чи Марокко.
Починається вона із двох дуже простих на перший погляд, але проблемних для більшості команд Африки речей. По-перше, в Екваторіальної Гвінеї міцно та надійно закрита воротарська позиція (якщо ви думаєте, що слабенькі африканські голкіпери – це стереотип, просто нагадаю, що збірна Гани з купою представників топчемпіонатів включно з АПЛ вилетіла з КАН тому, що її голкіпер Річард Офорі на 90+3-й кумедно привіз собі кутовий, з якого Мозамбік забив нічийний м’яч, а Андре Онана пустив три від Сенегала з трьох ударів у площину).
22-річний Хесус Овоно поки що сидить під куди більш досвідченим Антоніо Сіверою у знову-ж таки іспанському «Алавесі», але у збірній він вже четвертий рік як основний. Звісно, іноді помиляється на виходах, але загалом проводить дуже впевнений турнір – керує обороною, робить класні сейви і не пускає зайвого в неочевидних ситуаціях. На нього точно можна покластися.
По-друге, збірна Екваторіальної Гвінеї блискуче реалізовує власні гольові моменти – для того, щоб забити дев’ять м’ячів у групі КАН (це найбільше серед усіх учасників турніру, у другого Сенегала – вісім, в Кабо-Верде – сім), гвінейцям знадобилося 14 ударів у площину воріт. Один з цих м’ячів, постріл Ганета зі штрафного у грі з Кот-д’Івуаром – міні-шедевр, на повторення якого на Кубку африканських націй розраховувати, напевно, не варто. Всі решта прийшли або з контратак (сильна сторона команди Мічі, що може дозволити собі віддати ініціативу і грати другим номером), або завдяки індивідуальній майстерності Нсуе – який очолює бомбардирські перегони КАН з п’ятьма голами, оформивши хет-трик проти Гвінеї-Бісау і дубль у ворота івуарійців.
Капітану гвінейців вже не вистачає швидкості, але він від цього зовсім не страждає. У Нсуе є два режими – він або використовується у якості стовпа (виграє боротьбу за м’яч, встановлює контроль та роздає партнерам), або працює на межі офсайду, намагаючись відкритися під розрізні передачі Мачіна та Ганета. Якщо вони проходять, це фініш – за свою тривалу клубну кар’єру Еміліо пограв на найрізноманітніших позиціях і був навіть фланговим захисником, але він поки що найефективніша дев’ятка КАН з величезним запасом. Якщо так триватиме й надалі, в Екваторіальної Гвінеї будуть цілком пристойні шанси дійти до топ-четвірки: перемога у групі забезпечила доволі комфортну сітку плей-оф з Гвінеєю в 1/8-й (28 січня) та переможцем пари Єгипет (ще точно без Салаха, який не відновиться раніше фіналу) – Демократична Республіка Конго (теж вийшли з групи без жодної перемоги, не забивши танзанійцям) у чвертьфіналі.
Якщо не вийде – не проблема, бо на горизонті є цілком реальна можливість пробитися на чемпіонат світу 2026 року, на який Африка має аж дев’ять прямих путівок (плюс один слот в інтерконтинентальному плей-оф). Відбір у зоні CAF вже стартував, Екваторіальна Гвінея відкрила його двома перемогами (обидві – з рахунком 1:0, обидва м’ячі – за авторством Нсуе), і ділить лідерство в групі з Тунісом – єдиним справді серйозним конкурентом. Решту, команди Ліберії, Намібії, Малаві та Сан-Томе і Прінсіпі, гвінейці банально переважають у класі – це, безумовно, ще не гарантує потрібної кількості очок, але шанси більш ніж робочі.
Повноцінним топом свого континенту Екваторіальна Гвінея, напевно, ніколи не стане – пул її гравців неспівставний з тим, що мають ті-ж таки нігерійці, сенегальці, ганці чи камерунці, та й знаходити щороку нових нсуе чи мачінів в іспанських академіях вдасться навряд. Однак витиснути максимум із дуже сильного за стандартами країни покоління, як це свого часу зробили тоголезці (потрапляння на ЧС-2006) чи замбійці (перемога на КАН-2012) більш ніж реально – для держави без великої футбольної історії різницю можуть зробити лише кілька вдалих матчів.
Фото: IMAGO/Ebenezer Amoako, Ricardo Larreina/Keystone Press Agency, Li Jing/ZUMAPRESS.com, Panoramic/ZUMAPRESS.com, IMAGO/www.imago-images.de/Globallookpress.com, Ebenezer Amoako/Globallookpress.com, CAF / Twitter, BBC
