Петраков витягнув щасливий квиток – і не використав його. Кого нагадує його шлях у збірній
Дмитро Литвинов проводжає вже екстренера України.
У липні 2002 року Хосе Антоніо Камачо залишив збірну Іспанії. Попри те, що планувалося, що екс-зірка «Реала» та збірної допрацює у національній команді до Євро-2004, фахівець вирішив піти. У нього не було якоїсь конкретної пропозиції, просто завеликим виявилося розчарування після поразки у чвертьфіналі чемпіонату світу від Південної Кореї та й кортіло працювати у більш регулярному темпі, ніж це передбачала робота в національній збірній.
Новим тренером іспанці обрали 59-річного Іньякі Саєса, котрий з дорослими клубними командами не досягав особливих успіхів. Тричі підміняв звільнених тренерів у рідному для нього «Атлетику» з Більбао, працював у третьому дивізіоні з «Лас-Пальмасом», прийшов під час сезону у якості «пожежника» та не зміг врятувати від вильоту з еліти «Альбасете» в 1996-му.
Проте влітку 1996-го Саєс витягнув щасливий квиток – його запросили на роботу у Федерацію футбола Іспанії. У Більбао він між викликами до головної команди клубу непогано працював із молоддю, от йому і запропонували зайнятися молодіжним сектором. Хав’єр Клементе, котрий до цього встигав працювати і у молодіжці, і у головній команді, вирішив зосередитися на «фурії росі», а Саєс якраз і мав підмінити його.
І в нього вийшло – причому не в одній команді, а у декількох. Бронза чемпіонату Європи U18 у 1997-му, золото чемпіонату Європи U21 у 1998-му, золотого чемпіонату світу U20 у 1999-му, срібло Олімпіади-2000, золото чемпіонату Європи U19 у 2002-му – вражаюче резюме. Тому, коли Камачо пішов, а черги бажаючих посісти «розстрільну» посаду не було помітно, то у Федерації футболу Іспанії вирішили піти простим шляхом і запропонували Саєсу перейти на рівень вище. Тим більше, що він вже працював з більшістю потенційних кандидатів до збірної.
Але на новому рівні Саєс не потягнув. Відбір до Євро-2004 українські вболівальники зі стажем мають пам’ятати – Іспанія тоді потрапила у групу до збірної України. Стартували іспанці непогано – з виїзної перемоги над греками та домашньої вікторії над північноірландцями, але надалі здобули лише 3 перемоги в 6 матчах, в тому числі програвши грекам вдома. Друге місце в групі і кваліфікація на Євро лише через стикові матчі з норвежцями.
У фінальній же частині все було ще гірше. Команда, котра попри нестабільну гру у відборі, за складом вважалася одним з фаворитів турніру, не змогла вийти з групи. Вдалося перемогти лише росіян, з греками цього разу розійшлися миром, а поразка від португальців залишила Іспанію за бортом плей-оф. Саєса від нищівної критики не врятувало навіть те, що кривдники іспанців трохи згодом зійшлися у фіналі чемпіонату.
Команда, де вистачало зірок топ-рівня, не лише з «Реалу» та «Барси» – саме тоді виблискувала «Валенсія» Рафи Бенітеса, яка стала чемпіоном та переможцем Кубку УЄФА, був потужний «Депортиво», який грав у півфіналі Ліги чемпіонів – виглядала відверто непереконливо у атаці, спромігшись лише на 2 голи у 3 матчах турніру. Сам Саєс казав, що все одно планує готувати команду до чемпіонату світу 2006 року, зазначав, що вилетіли лише через хвилинний брак концентрації з португальцями.
Байдуже – Marca вийшла із заголовком «Саєс має піти у відставку», і тренер зрештою написав заяву на звільнення, не чекаючи, доки за нього все зробить федерація. Вже за тиждень головним тренером був призначений Луїс Арагонес. Що було далі з головною збірною – знають всі.
Саєс же повернувся у молодіжний футбол, де працював вже не так вдало як до підвищення – «стелею» став чвертьфінал чемпіонату світу-2005 серед збірних U-20, а зі збірними U-21 Іньякі примудрився двічі не кваліфікуватися у фінальну частину чемпіонату Європи. У 2008 році, у віці 65 років, він пішов з посади – і більше ніколи не тренував.
Ця експозиція могла бути коротшою, але вже занадто помітними є паралелі між тренерською долею Іньякі Саєса та Олександра Петракова. Ще одного тренера, котрий не надто вдало працював у дорослому футболі, але досяг успіхів з молодіжними збірними, навіть чемпіонат світу виграв той самий, що і Саєс. Ще одного тренера, котрий, як і баск, отримав шанс проявити себе на посаді головного у дорослій збірній, коли ту передчасно залишила екс-зірка, яка вибула у чвертьфіналі турніру. Ще одного тренера, котрий не впорався з новим рівнем виклику і котрого критикували за якість футболу і невиразну гру у атаці.
Тренера, котрий не збирався йти – але все ж був змушений це зробити. Якщо зараз Петракова знову покличуть у молодіжний сектор збірних, звідки якраз пішов Ротань, аналогія стане довершеною.
Втім, насправді цей шлях, коли у головній команді футбольної топ-країни нема черги з бажаючих працювати там, і федерація довіряє тренеру команди молодшого віку, проходив багато хто. Були й більш успішні за Саєса приклади – достатньо згадати Раймона Доменека чи Гарета Саутгейта з більш сучасних варіантів. Котрий провалився у «Мідлсбро», але за кілька років проявив себе з молодіжкою і зрештою став найбільш успішним за 50 з гаком років тренером національної команди.
Були й менш вдалі спроби – скажімо, Карлуш Кейруш до своєї першої появи у збірній Португалії в 1991-му виграв все, що можна на молодіжному рівні з командами Фігу та Руї Кошти, але на дорослому не зміг вивести команду на Євро-1992 та ЧС-1994.
Проблема у тому, що якщо у Іспанії, Франції, Англії чи Португалії можуть собі дозволити тримати на посаді людину, котра не має такого вже значного досвіду роботи на дорослому рівні або успіхів на ньому, то в Україні ситуація «трохи» інша.
Зрештою у згаданих країнах одне «золоте» покоління може змінюватися іншим, сама система пошуку та розвитку талантів відлагоджена. Нижче певного рівня ці команди здебільшого не впадуть. У нас же, коли з кожним роком рівень розвитку клубного футболу падає швидше за температуру повітря за появи дементорів у світі Роулінг, роль тренера збірної є значно більшою.
І тримати на ній людину, що не витримує психологічного навантаження до та після матчів (рейтинг прес-конференцій від Сергія Барановського дуже красномовний) чи котра показово починає виховувати потенційно найсильнішого футболіста країни… Ну, таке. Можна, звісно – але лише за наявності результату і відсутності настільки значної кількості питань до тренера.
Я не впевнений, чи була збірна взірця 2022 року найбільш талановитою в історії України, але те, що чвертьфіналісти Євро-2020 мали потенціал на кращий виступ у відборі на чемпіонат світу – безумовно. І мова не лише про матч з Вельсом, ми всі знаємо, у якій обстановці готувалася до плей-оф команда. Але ж ситуація так складалася, що ми мали унікальну можливість не доводити взагалі до цих клятих стикових ігор – навіть з невдалим стартом ще за Шевченка. Втрачену перемогу з Францією, звісно, можна виправдати, аналогічний результат з Казахстаном та Боснією – значно складніше.
І проблема тут не лише в результаті, а в самій грі. Біс з нами, журналістами, що не можуть осягнути, в що хотів грати Петраков. Добре, най вболівальники теж не розуміють всіх глибин думки тренера. Але ж і самі футболісти, схоже, не завжди розуміли, що від них хоче фахівець. Не лише Маліновський – добре, давайте вважати, що отакий от він проблемний, що з ним важко було і Петракову, і Гасперіні. Але, наприклад, класикою стала історія з Караваєвим, котрий на думку тренера не вміє тримати суперника в захисті.
Що то було? Звісно, потім це все зам’яли, але виникає питання – а чим займається тренер, якщо не може донести вимоги до гравця? Так, можна сказати, що тренер збірної не повинен вчити якимось навичкам, що мають бути закладені у клубі. Але ж тоді виникає питання вже до вміння тренера провести селекційну роботу. І або він кличе у збірну футболіста, котрий не відповідає вимогам, або цей футболіст раптом у збірній забуває те, що вміє у клубі.
Будь-яке пояснення не надто добре звучить. І можна лише уявити, скільки таких історій про конфлікти та непорозуміння тренера збірної та її гравців ще не випливло назовні.
Звісно, весь цей, скажімо так, «демократичний» стиль спілкування Петракова з гравцями та журналістами мав своїх прихильників. Зрештою це в тренді того, що ми могли побачити не лише у футболі в останні роки. Але хотілося б все ж людини, котра здатна на щось більше.
Хоча б у плані результату – а його не було. Ані у відборі на чемпіонат світу, ані навіть у Лізі націй. Нема результату, нема гри, навіть та ж молодь не могла розкритися в збірній – залишитись у збірній тренер за таких обставин міг лише дивом. Або за відсутності інших кандидатур на посаду – і ближче до кінця 2022 року стало зрозуміло, що це, схоже, не той випадок.
Не оцінюю зараз методи, котрими ледь не на державному рівні лобіюють прихід на посаду Реброва. Від дичини у цьому сенсі не застраховані ті ж футбольні топ-країни – чого варта свіжа історія з Дешамом, котрого президент ФФФ Ле Гре, схоже, самостійно вирішив залишити на посаді на 4 роки.
Проте сам по собі відхід Петракова виглядав неминучим: і добре, що хоч УАФ і плювати на думку преси, але не зовсім плювати на думку Офісу президента. Просто зафіксуємо, що сталася ще одна ситуація в українському суспільстві, коли правильне рішення приймається із запізненням та під тиском зовнішніх інституцій «на межі» допустимого.
Петракову ж слід подякувати за активну громадянську позицію після 24 лютого, за намагання зробити, що міг, у складний час. Але на продовження контракту він не напрацював. З новим тренером збірна України, може, й не потрапить на Євро-2024 – і тут до Петракова знову можна й треба висувати претензії за недобрані очки в Лізі націй, що коштували посіву у другому кошику відбору.
Проте зрештою і збірна Іспанії на першому після відставки Саєса турнірі зупинилися вже у ⅛ фіналу. Але було помітно – згадайте, хоча б враження від матчу з тією ж Україною на ЧС-2006 – що команда виходить на новий рівень за Арагонеса. Рівень, котрого так і не вдалося досягти з Саєсом – і за два роки ця команда досягла історичного успіху.
Звісно, збірна України не виграє ані Євро-2024, ані ЧС-2026, треба бути реалістами. Але хочеться принаймні потрапити хоча б на останній турнір, де гратиме аж 48 збірних, 16 з яких (рекорд) будуть від Європи. І, з огляду на це, головне – аби з новим керманичем ми бачили рух як не у миттєвих результатах, то хоча б у якості гри.
З огляду на точку, з котрої почнеться порівняння, точку, в котрій збірна України не здатна забити бодай м’яч «мертвому», як показав чемпіонат світу, Вельсу чи створити хоча б момент за два з трьох матчів проти Шотландії – завдання точно реальне.
Фото: УАФ; eurosport.es.
