21 найбільш несподіваний трансфер українських футболістів. Мудрик став першим
Змінив весь рейтинг, як змінив історію українського футболу.
Від редакції: вперше цей рейтинг був опублікований на сайті на початку зимового трансферного вікна, але трансфер Михайла Мудрика в «Челсі» змінив все. Тому ми оновили текст з урахуванням його переходу.
Зізнаюся: ідея такого тексту виникла ще влітку, після трансферу Ярмоленка. Упіймав тоді себе на думці, що перше враження від переходу Андрія до «Аль-Айна» – «Ого». Захотілося згадати й інші випадки, коли в українських фанів виникало чи могло виникнути схоже відчуття. Відчуття подиву, несподіванки, алогічності від того, яким шляхом пішов хтось з українських гравців і де опинився.
Тому, скажімо, у цьому списку нема трансферу Андрія Шевченка до «Мілана»: молодий форвард на той момент вже провів дві блискучі Ліги чемпіонів, питання було лише у тому, в якому саме гранді він опиниться. Те, що за нього віддали солідні гроші, теж не дивувало, а сприймалося як належне – скільки ж ще треба платити за людину, котра вже у 21-22 роки встигла знищити «Барселону» з «Реалом».
Чи от, скажімо, стрибки Олександра Алієва між «Динамо» та «Локомотивом» – ну, дійсно, нема нічого несподіваного у тому, що гравець спочатку пішов за «своїм» тренером, а потім, коли того звільнили з посади, повернувся до колишнього клубу. Так саме важко здивувати й трансферами всередині чемпіонату України: за великим рахунком, у перші 10 років чемпіонат був занадто динамоцентричний для будь-якого подиву, а у наступні 20 років дійсно здивували б лише переходи між «Шахтарем» та «Динамо».
Тому у переліку трансфери з українських клубів за кордон чи вже суто закордонні переходи. Аби відсікти яскраві, але не такі масштабні історії, як, скажімо, у Андрія Бойка, котрий потрапив в чемпіонат Таїланду, чи у Олексія Бикова, який довідався, яка вона на смак першість Ісландії, я вирішив скористатися максимально простим критерієм. У цей список потрапили ті, хто на момент переходу вже мав бодай одну гру за національну збірну України.
Звісно, вам ніхто не заважає у коментарях ділитися своїми варіантами трансферів українських футболістів, котрі здивували. Оренди чи постійні трансфери, за гроші чи вільним агентом – не має значення, головне – враження.
21. Усі трансфери Артема Мілевського
Серйозно, важко виділити якийсь один – усі викликали якесь почуття незручності. І від того, до яких клубів докотився один з найбільш талановитих українських гравців, і від очікування того, який кринжовий випадок трапиться з ним цього разу. Туреччина, Хорватія, Румунія, Угорщина, Білорусь, навіть до росіян зазирнув у, даруйте, «Тосно».
Офіційно Артем завершив кар’єру лише у 2021-му, за фактом – років на 8 раніше. Скільки-небудь органічно він виглядав лише у Бресті, не інакше як подіяв реальний шанс здобути бодай якийсь титул та ще й на історичній батьківщині. Усе інше – суцільний хаос.
20. Євген Левченко, «Віллем» – «Аделаїда»
Перший і поки єдиний українець, котрий завітав до австралійського чемпіонату (най пробачать фани Микити Рукавиці). Левченко завжди був неординарним за межами поля, яскраво він і завершив кар’єру. Сезон 2010-11 видався для центрхава не надто вдалим: менше двох десятків матчів за «Віллем II», що фінішував останнім в Ередивізії, Левченко вирішив змінити все радикально.
Казали, що інтерес до нього мала «Волинь», але замість Луцька хавбек опинився у Австралії. Провів лише 10 ігор за сезон (заважали травми та зміна тренера, котрий запрошував до команди), але допоміг команді пробитися до групового етапу азійської Ліги чемпіонів – і вирішив піти, а згодом, не знайшовши команди, закінчити кар’єру. Все краще, ніж могло бути в Кварцяного.
19. Олег Протасов, «Олімпіакос» - «Гамба Осака»
Протасов трохи не вписується за критерієм «наявність ігор за збірну України на момент трансферу», адже свій єдиний матч за «жовто-синіх» він зіграє вже восени 1994-го, коли вже гратиме у Японії. Але давайте пробачимо таку дрібницю людині, котра на рівні збірних на той момент вже мала медаль віце-чемпіона Європи.
Тим більше, що сам по собі трансфер вийшов й справді неочікуваним. Три сезони до того Протасов був основним форвардом «Олімпіакоса», у сезоні 1993-94 встиг забити 8 голів у 9 матчах – і зірвався в Японію. Причина зрозуміла: тоді Країна сонця, що сходить, масово запрошувала європейських ветеранів і добре за це платила. Але здавалося, що у 30 років Олег ще може грати у Європі, за рік до того, наприклад, його кликали в «Тулузу».
На презентації у Осаці він пообіцяв забити 25 голів за сезон – і забив 26. Але за 2 сезони, по 13 у кожному. Непогано, але чекали від нього більшого – і затримувати його, коли гравець вирішив повернутися до Греції, але цього разу вже у скромну «Верію», не стали.
18. Олексій Белік, «Шахтар» – «Бохум»
У 2008-му Беліку було 27 років – ніби й вік розквіту, але свої кращі роки у «Шахтарі» він вже давно відіграв. Луческу робив ставку на легіонерів, а людині, котру за акробатичні удари називали «ноги-ножиці», не довіряв. У такій ситуації пошуки трансферу виглядають логічно, але «Бохум»? Команду, яка боролася за виживання? Українських футболістів з їх запросами у таких клубах треба ще було пошукати. Ще й у оренду – зовсім не типовий варіант для наших клубів тоді, та й зараз.
Вийшло так собі: 4 матчі за півроку (лише 1 в основі), 0 голів. «Бохум» залишився у бундеслігі, але заслуга Беліка в цьому була, прямо скажемо, невелика. Пропозицій залишитися Олексій не отримав: можливо, краще йому було б опинитися у «Дуйсбурзі», котрий програв боротьбу «Бохуму» за право орендувати гравця. Але сам Белік вирішив, що проходити перегляд у парі спарингів, як цього хотів «Дуйсбург» (логічне бажання, за «Шахтар» в тому сезоні він зіграв 2 матчі всього), нижче його гідності. Ну, хоч проти таких гравців, як Ян Коллер та Едін Джеко пограв.
17. Сергій Ковалець, «Дніпро» – «Твенте»
У 1996 році Ковальцю було 28 років і він разом із Юрієм Калитвинцевим котувався як чи не найкращий атакувальний хавбек української ліги. Достатньо сказати, що він став першим гравцем чемпіонату України, який підписав рекламний контракт з іноземною фірмою – став обличчям компанії Lotto. «Дніпро», куди хавбек перейшов 1995-го, зібрав непоганий склад, запросив німецького тренера Штанге, але від реальної боротьби за «золото» чи хоча б «срібло» був далеким.
Ковалець індивідуально тримав рівень – і на початку 1997-го через європейські контакти Штанге, котрий вже залишив клуб, гравця спробували прилаштувати у Європу. Перегляд у швейцарському «Санкт-Галлені» не вийшов, а от голландський «Твенте» зацікавився. Трансфер українського топ-гравця у Європу тоді виглядав майже фантастикою, а тут такий шанс.
На жаль, у оренді за «Твенте» Ковалець так і не зіграв: дуже довго робили робочу візу, котру він отримав зрештою за 6 турів до фінішу. Але тренер вирішив не давати шанса новачку, коли на кону були перші за 7 років медалі.
16. Сергій Ателькін, «Шахтар» – «Лечче»
У 1990-х в Італії була приказка, що той, хто забиває «Мілану» у єврокубках, зрештою опиняється у «Мілані». Не надто точно, але сам принцип, котрого тоді дотримувалися у Європі, відображає: за відсутності такої системи скаутингу, як зараз, дуже істотне значення у розкрутці гравців мали єврокубки. І отак от завдяки одному гарному розіграшу єврокубків Сергій Ателькін й опинився у Серії А. У 1/16 фіналу Кубка кубків він двічі забив «Боавішті» на виїзді, а у 1/8 фіналу додав ще один гол у ворота «Віченци».
Ателькін до того жодного разу не забивав більше 12 м’ячів за сезон – добротний, але не вражаючий показник. Але тоді упіймав хвилю – і забив 11 вже за півсезону. Цього вистачило, аби ним зацікавився скромний «Лечче». Трансферу Шевченка ще не було, трансфер Михайличенка був дуже давно – перехід українця у найсильнішу лігу світу виглядав чимось неймовірним. І байдуже, що лише в «Лечче», сама вже наявність українця у Серії А була чимось дивовижним.
Ателькін не блиснув, але й не провалився: 3 голи у 16 матчах, після чемпіонату навіть запросили на товариський турнір до складу «Парми», у котрої частина гравців поїхала готуватися до ЧС-1998. Згодом виявилося, що Ателькін не вписується в ліміт на легіонерів у Серії В, куди вилетів «Лечче», і довелося йти у оренду до «Боавішти». Не «Мілан», але принцип схожий.
15. Євген Селезньов, «Акхісар» – «Малага»
Історія, котра була відносно нещодавно. У 34 роки Селезньов, як здавалося, вже ніколи не спробує свої сили у чемпіонатах топ-5. Новини про його успіхи в Туреччині сприймалися як щось прохідне – чесно кажучи, після трансферу в «Кубань» бажання якось радіти його подальшим успіхам не було жодного. Тим більше, що й успіхи, навіть перемоги в Кубку та Суперкубку, сприймалися з певним скепсисом: комон, це ж Туреччина, та ще й клуби не топові.
Але виявилося, що навіть після таких команд все ще можна зацікавити клуб з Іспанії. Так, не з топ-ліги, так, у оренду, але клуб з ім’ям та амбіціями повернутися до еліти – Селезньова запросили до «Малаги», котра ще за кілька років до того бодалася за вихід у півфінал Ліги чемпіонів. І саме на момент трансфера, як не стався до гравця, а подумалося: круто, що він не відбував номер у Туреччині. Далі не пішло: 0 голів у 12 матчах, але все ж трансфери до цього списку потрапляють за саме відчуття у момент, коли вони ставалися.
14. Олександр Головко, «Динамо» – «Ціндао Чжуннен»
У сезоні 2003-04 років Головко вже був запасним у «Динамо». Колишній капітан команди, гравець, якого на піку запрошували до «Ліверпуля», мав чималий пробіг у кар’єрі, дошкуляли травми, але все одно здавалося, що якщо він і змінить клуб, то на якийсь український. Трансфер у Китай тоді виглядав дуже дивно: у “Динамо” були певні зв’язки на азійському ринку (насамперед, завдяки агенції “Совінтерспорт”, котра прокручувала майже всі трансфери радянських футболістів та хокеїстів у останні роки СРСР).
Так у Кореї побували Скаченко з Коноваловим, але статус Головка був значно вищим за статус згаданих гравців (до речі, Коновалов теж опиниться в цій же команді). Вплинуло те, що агентом Головка тоді був китаєць, та й пропозиція була щодо оренди - відновити практику кортіло. Втім, зрештою виявилося, що команда слабка (фінішували передостанніми), а підхід тренера до справи не влаштовував самого Головка, хай українець і став капітаном команди. “Ціндао” вилетів, а Олександр повернувся додому.
13. Олександр Яковенко, «Андерлехт» – «Фіорентина»
Трансфер українця у топ-лігу став несподіванкою майже для всіх. Фанати «Фіорентини» дивувалися, нащо клубові запасний «Андерлехта», ще й на тлі очікування продажу Куадрадо. Українські вболівальники, котрі не надто поглиблювалися у те, як там справи Яковенка у Бельгії, теж здивувалися. Олександр й справді більшу частину виступів у Бельгії або був у запасі «Андерлехта», або грав у орендах.
Але в сезоні 2012-13 забив 7 голів, був корисним гравцем ротації, його контракт закінчувався – і «фіалки» вирішили спробувати. Помилилися, да так, що й самі здавали гравця у оренди, й контракт розірвали за півроку до його закінчення, але то вже інша історія. Котра якраз показує, що загальний подив тому трансферу був все ж таки логічним.
12. Роман Зозуля, «Бетіс» – «Райо Вальєкано»
Трансфер, котрий опинився в рейтингу через позафутбольні причини, а точніше – те, що сталося, коли було про нього оголошено. Сам по собі перехід гравця, котрий не проявив себе у Прімері, до клубу Сегунди – буденна річ, таких робиться десятки за трансферне вікно, не кажучи вже про загальну історію. У Зозулі не йшло в «Бетісі», тому у лютому 2017-го його вирішили віддати до «Райо», чиї фани ніколи не приховували лівих поглядів.
Дійсно, що могло піти не так?
11. Сергій Кандауров, «Маккабі» – «Бенфіка»
Кандауров був одним з найбільш талановитих хавбеків щонайменше українського футболу на початку 1990-х. Але як і багато хто з тодішніх зірок та зірочок вирушив не у якусь серйозну лігу, а до Ізраїля, який приваблював відсутністю необхідності вчити мову вже зі старту. Помітна кількість тих, хто туди їхав, згодом так і залишалися там або поверталися додому, не виходячи на новий рівень.
Але Кандаурову вдалося здивувати: провівши 4 роки у хайфському «Маккабі», він отримав запрошення з «Бенфіки». Допоміг Піні Захаві, один з перших футбольних суперагентів. Слід сказати, що «Бенфіка» настільки поспішала ввести Сергія до складу, що поставила його (та чеха Поборськи) на матч з «Порту», не встигнувши їх заявити. Але далі гравець стабільно грав, в якийсь період був джокером Юппа Хайнкеса, який тренував тоді клуб, провів 4 роки у Лісабоні – класна історія.
10. Олександр Євтушок, «Карпати» – «Ковентрі»
Ще одна історія про те, як Бернд Штанге допоміг українцю влаштуватися на роботу. 800 тисяч фунтів «Дніпрові», контракт на 3,5 років – класний варіант.
І, на відміну від Ковальця у «Твенте», Євтушок в «Ковентрі» все ж зіграв. Хай лише 3 матчі і вже в першому, проти «Манчестер Юнайтед», був замінений ще до перерви, але ж зіграв. І це точно більше, ніж можна було очікувати від гравця, котрий в Україні виступав не за «Динамо».
9. Сергій Ребров, «Динамо» – «Тоттенгем»
Реброва дуже хотіли у «Мілані», за це агітував і Шевченко, і тренеру Дзаккероні він подобався, і контакт з Суркісами у клуба був хороший. Називали серед претендентів на Реброва (автора 8 голів у ЛЧ 1999-2000, більше було лише в 4 людей) і «Арсенал», і «Лаціо», і «Байєр», але у підсумку його відправили до «Тоттенгема». І от саме рішення на користь цього клубу й дивує досі. Бо «шпори» тоді значно краще підходили на роль адресата знаменитої фрази з «У Брюге», ніж, скажімо, пізніші команди з Бейлом/Дефо чи Кейном/Соном.
8, 15, 7, 10, 8, 14, 11, 10 – це не виграшні номери лотереї, а місця, котрі лондонці до моменту приходу Реброва посідали у сезонах АПЛ. Кілька років тому довелося чути, що «Мілан» давав співставні гроші, хоч і трохи менші. І коли зараз Суркіси кажуть про те, що як може Циганков думати насамперед про свої інтереси, їм теж можна і варто ставити питання: а чи завжди вони самі думали про інтереси гравців у першу чергу.
8. Віктор Коваленко, «Шахтар» – «Аталанта»
Для «Шахтаря» Коваленко був майже флагманським продуктом на вітрині академії. Дивіться, якого хлопця ми виховали і як він виблискує на молодіжних змаганнях, от-от – і буде у топ-лізі в топ-клубі. Але роки йшли – і це «от-от» ставало все далі від реальності. У таких випадках, коли контракт українського гравця «Шахтаря» близький до закінчення, то або його продовжують, або відправляють до клубу з «системи», або просто інколи випускають на поле.
Коваленко зламав систему – у тому плані, що пішов, але цілком у топ-клуб. Чи, точніше, топ-команду, бо «Аталанта» останніх років на полі випереджала свій розвиток за його межами. Випадок Віктора це підтверджує: зачаровані низькою ціною на футболіста італійці дали йому одну з найвищих зарплат в клубі, а він і близько її не виправдовує. Оренда у «Спецію» вже другий сезон поспіль – підтвердження того, що клуб розуміє помилку. Але той момент «ого» ані в нас, ані у Віктора, ані, можливо, у Сергія Палкіна вже ніхто не відніме.
7. Андрій Лунін, «Зоря» – «Реал»
Давайте чесно: «Зоря» та «Реал» – це клуби з різних не те що планет, а галактик. І перехід напряму з одного клубу до іншого уявити дуже складно. Але вже не неможливо – і дякувати за це голкіперу. Зрозуміло, що Луніна помітили не у чемпіонаті України, і навіть не у єврокубках, а завдяки виступам за молодіжну збірну України. І формально історія «топ-клуб купує найкращого молодого воротаря молодіжного чемпіонату світу» виглядає цілком логічною.
Але занадто вже великий розрив. Ми можемо гадати, як би розвивалася кар’єра гравця, якби він перескочив до клубу поменше, де грав би одразу і без оренд. Але він обрав шлях учня Куртуа і готовий чекати – добре, але шансів на ще одне «вау» у кар’єрі це точно не підвищує.
6. Владислав Ващук, «Динамо» – «Спартак»
Перехід до складу найбільш принципового за радянських часів суперника здавався неможливим. Детективна історія, у которій нема правих – «Динамо» відверто переоцінило свої сили, вважаючи, що куди там той Ващук дінеться, перепідпише угоду, ну а сам Владислав до останнього намагався приховати можливість переїзду з Києва у Москву.
Для 2003 року, коли пам’ять про минуле суперництво ще була яскравою – супернесподіваний трансфер. Ващук згодом каявся та ще повертався у «Динамо», після чого всі сторони на деякий час вирішили забути, що наговорили на рубежі 2002-03 років. Але згодом Владислав повторив: ні про що не шкодую. Що ж, принаймні вийшло яскраво, але на новому місці він не затримався і вже за рік грав у «Чорноморці».
5. Ярослав Ракицький, «Шахтар» – «Зеніт»
Ще один трансфер українського захисника у російський топ-клуб – і ситуація, котра дещо нагадує ту, що була у Ващука. Ракицький вже почав поступово здавати у «Шахтарі», тому пропозиція у 10 мільйонів євро за захисника, котрому вже виповнилося 30, була цілком нормальною.
Якщо, звісно, не враховувати, що отримана була від клуба, котрий є чи не символом футболу країни-грабіжника та країни-вбивці. Ситуація максимально очевидна та зрозуміла.
4. Дмитро Чигринський, «Шахтар» – «Барселона»
Ще один трансфер оборонця «Шахтаря» за чималі гроші – і знову угода, котра сколихнула світ нашого та іспанського футболу. На момент переїзду до Каталонії за плечима Чигринського було фактично два з половиною сезони у статусі основного захисника «Шахтаря». Так, команда виграла Кубок УЄФА, але сказати, що Дмитро там помітно вирізнявся якісним футболом складно. Не настільки, аби при живих Піке, Пуйолі, Міліто, Маркесі викидати 25 мільйонів євро за молодого українського захисника.
Сама думка про те, що Чигринський тренувався з Мессі, Анрі, Ібрагімовичем, Хаві та Іньєстою й зараз виглядає трохи химерною, чимось, що нам всім здалося. Але це було – і хоч і тривало лише сезон, але точно здивувало всіх.
3. Андрій Ярмоленко, «Вест Гем» – «Аль Айн»
Стільки розмов про інтерес європейських клубів, клубів з Англії, інформація про можливе повернення в «Динамо», роздуми про MLS – все виявилося просто непотрібним. Ярмоленко обрав гроші. Це не добре, і не погано – ми тільки-но побачили, що на таке ж рішення, хоч і заради неспівставних грошей, здатен один з найкращих футболістів у історії.
Але на відміну від Роналду Ярмоленка значно простіше було б вбудувати у інший клуб. Та й грошей він вимагав би менше в рази, а користь – у випадку з поверненням до «Динамо» ще й не лише футбольна – була б більшою. Його право, зрештою голи і асисти у новій команді він конвертує у підтримку ЗСУ, але просто хотілося б вірити, що спортивні амбіції у футболіста такого статусу все ще є і в 33.
2. Олександр Зінченко, «Уфа» – «Манчестер Сіті»
Зінченко – головна футбольна Попелюшка України. Не в тому сенсі, що він всього досягнув завдяки якійсь футбольній феї, котра прийшла, зробила пару помахів чарівною паличкою – і він опинився у основі «Арсенала» та збірної України. Ні, за цим всим стоїть важка праця, довгий шлях і лише трохи везіння.
Але все одно трансфер з команди нижньої половини російської ліги до найбагатшого клубу світу вражає й зараз. Звісно, Зінченко міг звернути на себе увагу скаутів «Сіті» ще виступами у «Шахтарі», але рішення про покупку було точно прийнято вже після його перегляду у матчах «Уфи».
І оцей стрибок – це все одно щось унікальне і все ще недооцінене. Історія, котра змушує замислитися – і над тим, чи був у Олександра інший варіант пробитися до клубу такого рівня без необхідності грати за поребриком, і над тим, скільки таких зінченок так і не дочекалися свого шансу у наших топ-клубах, і над тим, наскільки ж він спрогресував з того моменту.
Одним словом: ого!
1. Михайло Мудрик, «Шахтар» - «Челсі»
Прямо зараз у рейтингу найдорожчих трансферів в історії Михайло залетів у топ-50 – і має ще піднятися, якщо виконає весь той набір бонусів, на котрий «Челсі» вмовив «Шахтар». Ну, чи «Шахтар» вмовив «Челсі» – не так принципово у контексті того, що маємо найгучніший трансфер українця на роки.
Найгучніший – і найбільш несподіваний. І за сумою, і за тим, що в останній момент Мудрик опинився не в «Арсеналі», у любові до якого клявся, а у «Челсі», котрий вже без російського власника повівся як класичний барин з російської літератури, що почув вигуки «налєтай, нє скупісь!»
Досі повірити у те, що стільки може коштувати людина, що не заграла у «Десні» та «Арсеналі» та провела фактично півроку на серйозному рівні – дуже важко. З тих, хто вище Михайла у наведеній вище таблиці, співставний термін зльоту до рекордного трансферу був лише у Феліша. І назвати його трансфер до «Атлетико» успішним дуже складно. Символічно, що зараз вони гратимуть поруч – і дуже хочеться, аби у Михайла процес адаптації до вимог у новому клубі вийшов більш вдалим.
Фото: ua-football.com; «Динамо» Брест; «Малага»; «Бетіс»; «Аталанта»; «РБК-Спорт»; espreso.tv.
