Дякую, київський Жоржиньйо. Сидорчук так і не зустрів свого Саррі
Микола Кізілов прощається з капітаном «Динамо».
Літо 2023 запам'ятається футбольним вболівальникам трьома речами:
1. Футбольна бульбашка Саудівської Аравії.
2. Трансфер майбутнього багаторазового лауреата Ballon d“Or до «Реала».
3. Відхід одразу декількох знакових для «Динамо» гравців з клубу, які стали легендарними як мінімум у фольклорі вболівальників.
У першому пункті років через 10 буде радісно пригадати трушність Серхіо Рамоса та Мохамеда Салаха, у другому – інтуїцію Флорентіно Переса, у третьому – повний провал кадрових рішень Ігоря Суркіса.
Ми і раніше про них знали, коли в клубі деградували і фактично закінчували з великим футболом навколотопи – Артем Мілевський, Олександр Алієв та Євген Хачеріді. Але цього разу якось особливо гірко.
Може тому, що Артем Бєсєдін не впорався зі своїми травмами та нефартом. Або через те, що майбутні гравці «Динамо» не почують фірмовий і досить специфічний гумор Дениса Гармаша. Та насправді це тому, що в Києві грав український Жоржиньйо, який мав світлу голову, але так і не зустрів свого Мауріціо Саррі та не змів сповна реалізувати свій потенціал. Але все одно став місцевою легендою.
Коли в грудні 2012-го Сергій Сидорчук разом з Андрієм Цуріковим перейшли з запорізького «Металурга» до «Динамо», я більше вірив в Андрія. Тоді він був реактивним вінгером, готовим розірвати УПЛ. Але не розірвав. Хіба що «Олександрію». Сергій же спочатку дивився футбол за спинами Мігеля Велозу, Лукмана Аруни й праймового Гармаша. Також в центрі, але ближче до атаки, діяли Юнес Беланда і Роман Безус.
Сидорчук опинився в Києві в буремні часи. Ігор Суркіс здійснив мрію і отримав на тренерську лаву свого кумира – Олега Блохіна. Той скандально кинув збірну України, де у нього все виходило, щоб закінчитися як тренер у «Динамо». Ніхто з коучів клубу ні до, ні після Блохіна не мав такого шикарного ростера. Саме тому той міг спокійно відмовитися від послуг Мілевського, Алієва і забути, хто такий Лукас Перес. Але результати були просто жахливі. У сезоні 2012/2013 кияни вперше за часів Незалежності стали третіми, а за рік впали на четверте місце.
Цікаво, що в умовах шаленої конкуренції, блідої гри й ганебного результату Сидорчук став основним гравцем команди. Сергій Ребров, який змінив Блохіна, використовував їх з Велозу трохи вище Рибалки, що був «місцевим Пірло», тобто глибинним плеймейкером. В такому варіанті центра поля і з нестримними Андрієм Ярмоленком і Джермейном Ленсом на флангах команда вийшла до чвертьфіналу Ліги Європи й виграла перше за шість років чемпіонство.
Наступного сезону «Динамо» повторило успіх в УПЛ, ще через рік Сергій набрав рекордні 5+6 у 37 матчах сезону. Здавалося, що могло піти не так? Як виявилося, може піти Ребров, а на його місці опинитися Олександр Хацкевич. А потім ще й стався розрив зв'язок коліна внаслідок чого Сидорчук пропустив сезон і став ще візуально повільнішим, ніж був до цього.
Замість того, щоб піти на піку форми у пристойний європейський клуб, Сергій спостерігав за стражданнями команди спочатку Хацкевича, потім Михайличенка, де його зробили капітаном. Він випав з обойми збірної, де тренери активно награвали Степаненка, Малиновського, Зінченка і Коваленка.
Сидорчук міг скласти руки й деградувати разом з партнерами. Але твердий характер і прихід до Києва Мірчі Луческу перевернули все з ніг на голову. «Динамо» виграло чемпіонат, а Сергій був основним гравцем на легендарному для України Євро-2020.
Шкода, що продовжити на тому ж рівні не вийшло. Символічно, що останній повноцінний сезон у Києві капітан закінчив так само як і перший – на четвертій позиції. У єврокубках Сергій провів з капітанською пов'язкою 50 матчів, що є другим показником в історії клубу.
13 вересня 2016-го «Динамо» приймало «Наполі». Це був дебют у Лізі чемпіонів для двох файних парубків – Віктора Циганкова і Жоржиньйо. Український вінгер навіть відзначився асистом на Гармаша, але перемогу здобула команда італійського бразильця. Цікаво, що десь за рік до того він хотів залишити Неаполь, бо Рафаель Бенітес бачив його виключно як руйнівника атак. Хто зна, куди б повернула кар'єра хлопця, якби він не потрапив до рук Мауріціо Саррі, який зробив з нього найкращого тімбілдера Серії А.
Володар Кубка чемпіонів і Євро – геніальний, але специфічний гравець. Його найкращі сторони відкриваються, коли біля нього діють динамічні партнери з декількома парами легень – як Аллан в «Наполі», Канте і Маунт у «Челсі» або Барелла і Вератті у збірній. Тоді він може зосередитись на основній роботі – організації гри команди і передачах у фінальну третину поля. Якщо поряд з італійцем такі ж повільні гравці, система порушується і він далеко не такий ефективний.
Щось схоже відбувалося із Сидорчуком протягом більшості його сезонів в «Динамо». Тренери використовували його як класичного опорного, який вміє роздавати гарні передачі. Але якби його звільнили від чорнової роботи, хто зна, може він став би дійсно елітним виконавцем. Шкода, що він не залишив Київ у 25 років. Робота з більш кваліфікованими тренерами принесли б йому дуже багато користі.
Хоча навіть в таких жорстких умовах, коли власник твого клубу постійно приймає дивні рішення, тренери прямо тут закінчують кар'єри, партнери деградують, а навколо відбувається казна-що – то в принципі у Сергія не такий і поганий шлях у футболі.
Дякую за все, капітане. Кайфуй від життя у Бельгії. А ми тут вже якось самі.
Фото: «Динамо»
