«Виявилося, що в один момент легко все втратити». Топова «Чайка» зникла через окупацію Бердянська
Олена Попова розповіла про рідне місто.
До повномасштабного вторгнення у місті на березі Азовського моря вирувало життя. Бердянськ славився не лише крутими місцями для відпочинку та своєю атмосферою, а й своєю баскетбольною командою «Чайка».
Однак вранці 24 лютого 2022-го обірвалось все, що розвивали в місті роками. Зараз місто знаходиться під російською окупацією, яка залишає глибокі шрами не лише на історії Бердянська, а й на сфері спорту.
Tribuna.com продовжує серію матеріалів про спорт на окупованих територіях.
Баскетболістка та капітан жіночої команди «Чайка» Олена Попова поділилась своїми спогадами про рідне місто.
«Все було чудово до приходу незваних гостей. Тоді все різко все обірвалося»
«Бердянськ – це чудове курортне місто, куди хотілось приїжджати. Він нібито маленький, але в ньому була своя душа. Якщо ти побував там принаймні один раз, хотів повертатись ще і ще. Бердянськ – це море. Це сушені бички. Звичайно, це найтепліші зустрічі. Це свої люди та свої місця.Ти завжди хочеш повернутися і зустріти цих людей саме в цьому місті.
Я виросла в цьому місті. Для мене – це найтепліше місто, моє рідне місто. Зрозуміло, що виїжджати з нього і розуміти, що він зараз знаходиться в окупації, і незрозуміло, коли я зможу відчути такі ж емоції, я от і не знаю. Іноді не хочу про це думати, тому що стає дуже сумно», – розповідає Олена.
До повномасштабної війни у Бердянську також розвивався і футбол, і волейбол, але яскраво вираженим видом спорту був саме баскетбол.
«Всі знали Бердянськ через «Чайку». Якщо говорити про спорт в Бердянську, то перше, що називають, – «Чайка». А далі – пляжний футбол, пляжний волейбол, звичайний футбол та волейбол.
Я з раннього дитинства була в «Чайці». Спочатку дивилася, як старші дівчата грали. Згодом перейшла на їхній рівень і разом з ними грала. Я була капітаном команди «Чайки» упродовж приблизно пʼяти років.
А починалося все з ДЮСШ. Ми разом з командою пішли туди, де нам організували спецклас під баскетбол. Почали займатися повноцінно, згодом стали по півдню дитячо-юнацької баскетбольної ліги двократними чемпіонами, срібними чемпіонами. Далі був перехід у вищу лігу України, а тоді і в Суперлігу. Рік до повномасштабного вторгнення – це перший рік, коли у нас в Бердянську були американки в команді. Тобто бердянський баскетбол переходив на кращий рівень. Все було чудово до приходу незваних гостей. Тоді все різко все обірвалося».
«Чайки» більше немає – і це дуже сумно»
23 лютого 2022-го директор «Чайки» написав баскетболісткам команди, щоб вони залишалися вдома і нікуди не йшли. Рано-вранці 24 лютого вони прокинулись у новій реальності.
«Ми не вірили, що щось могло таке статися. 23 лютого написав наш директор: «Дівчата, ми сьогодні нікуди не їдемо, залишайтеся вдома». Ми такі: «Добре, вихідний, нічого собі». Наступного дня, 24 лютого о 5-й ранку всі підірвалися.
У нас було дві американки в команді, але вони змогли виїхати до найбільш напруженого моменту, коли через Запоріжжя вже не можна було виїхати. Там була вже сіра зона, йшли постійні обстріли йшли, були колони машин. Іноді машини розстріляли. Там надивитися можна було різного.
На жаль, з командою зараз абсолютно нічого. «Чайки» більше немає – і це дуже сумно».
24 лютого Олена була в Бердянську, де і провела перші місяці війни.
«Зустріла війну в Бердянську. Застала все, що було в перші два місяці – найбільша жесть. Коли не було продуктів і магазини просто виносились, по два дні нічого не було. Черги величезні. Мінус десять і ти стоїш на вулиці, щоб зайти в магазин. Потрапляєш туди, а всередині є якийсь батон, трошки борошна і, можливо, ще чогось. Я вже не кажу про щось солодке, хоч би яйця були і макарони. Все інше було як за дар небесний.
Я виїжджала з окупованого Бердянська через Крим, Росію, Латвію, Литву, Польщу і нарешті приїхала в Німеччину. Коли їхали з Бердянська до Криму було близько двадцяти блокпостів, і на кожному перевіряли багажник, потрібно було виходити. Я була в джинсах і мені казали: «Припіднімай, коліна буду дивитися». Лише потім мені люди розповіли, що так перевіряля, снайпер ти чи ні. Мені розповідали про дивні випадки на блокпостах, коли були випивші чи якісь неадекватні. Деякі жартували, що виходьте і йдіть копати окопи. Вони нібито так жартували, але для людей, які виїжджають з окупації, це далеко не смішно.
Ми поїхали на Крим, стояли там 24 години. Машин було дуже багато, тому що потік був дикий. Чоловіки, які там були, проходили фільтрацію близько 4-6 годин. Там все жорстко було – телефони перевіряли, татуювання, розпитували, звідки, хто ти, чому виїжджаєш, як і що. У дівчат це було простіше, але у чоловіків там були серйозні розбірки».
Життя в Бердянську при окупації зупинилося.
«Ти намагаєшся побудувати своє нормальне життя, а тоді зідзвонюєшся і чуєш щось нове.
Я втратила дім. Я не можу повернутись додому. Це буде не те, щоб недоречно. Це буде дико. Я втратила друзів. Я втратила багато моментів. Знаєте, є таке відчуття, коли ти повертаєшся додому і знаєш, що там все буде як раніше. Зайдеш у свою кімнату. Приїдеш в місто, а там будуть всі люди, яких ти знаєш. Буде, наприклад, лунопарк, буде море, буде вся ця атмосфера. Але все це я втратила. Тому що знаю, навіть якщо повернуся, я більше ніколи не зможу відчути ці моменти. Ніколи. Їх просто вже не буде.
Згадую, як раніше ми з дівчатами з команди виходили у формі і робили коло пошани на Приморській площі. Це було 1 травня. Після цього ми з командою завжди заходили і сідали десь їсти. Це було наше безтурботне дитинство, коли ми могли кайфувати, насолоджуватися погодою і тим, що ми всі разом. Після цього ми йшли купатися в морі. Нас знімали на камеру і показували по телебаченню. Тоді нас змусили бігати 100 кіл. Для мене це найтепліший спогад з Бердянська.
Зараз майже всі мої друзі, мої близькі повиїжджали. І єдине, що може бути, – зустріч в іншій країні, в іншому місті. І то, зрозуміло, що не з всіма. Такі емоції в рідному місті неможливо відчути».
«У нас було стільки іменитих людей, які підняли рівень баскетболу. Виявилось, що в один момент все легко втратити»
Росіяни люблять показувати красиву картинку і робити все напоказ в окупованих містах. Сфера спорту – не виняток.
«Зі спортом все насправді дуже погано. Зараз особливо стараюсь не дивитись на те, що там відбувається, але мені інколи скидали нашу рідну ДЮСШ, де ми все життя тренувались. Дивлюсь, а там на всіх банерах, вивісках, на другому поверсі, де в нас трибуна, всюди російські прапори. І це просто вбиває мене.
Дівчата виставляють в ТікТок, в інстаграм якісь відео, а я розумію, що це не те, що не тренування. Я не можу назвати це баскетболом і спортом взагалі. Вони приходять як група здоров'я. Зараз вони грають в чемпіонаті Мелітополя. Маю на увазі, вони щось грають між командами в нашій формі, в якій ми грали п'ять років тому. І вони називають це нормальною командою і баскетболом.
Коли мені це скидають, я просто в шоці. Не можу на це дивитися, тому що насправді боляче. Боляче від того, наскільки бердянський баскетбол піднявся за останній час. Цекова Ірина, Панченко Тетяна, Олександра і Срджан Радулович, Кливенок Катерина – скільки в нас було іменитих людей, які підняли рівень баскетболу. Виявилось, що в один момент все так легко втратити. Зараз це не те, що якийсь рівень, – просто група здоров’я.
З тренерів хтось виїхав, а хтось залишився. Ті, хто залишився, зараз не тренують, тому що намагаються не піддаватися режиму і не йти на цю провокацію. Росіяни не можуть зробити команду. Якби ще «Чайка» була російською командою, я, мабуть, померла б.
Але вони приходять і на камеру знімають, що розвивають щось і проводять, а насправді нічого не відбувається. Звичайні діти, які не змогли виїхати, ходять займатися, тому що люблять баскетбол. Але ж немає кому тренувати. Вони приходять, відбули свій час і все».
Зараз Олена Попова знаходиться в Німеччині, де продовжує займатись улюбленим видом спорту.
«Приїхала в Німеччину під кінець сезону, тому не могла грати. Але наступного сезону я одразу грала в першому ДББЛ – найвищому чемпіонаті Німеччини з жіночого баскетболу. Відіграла за «Нордлінген», а через рік мене в цю команду взяли асистентом головного тренера. Паралельно я працювала головним тренером в регіоналкоманді».
***
«На завершення я хотіла би подякувати нашим ЗСУ і всім, хто намагається вберегти місто від окупації. Дякую людям, які роблять все можливе, щоб Україна була вільною від цих росіян. Сподіваємось на краще».
Фото: особистий архів Олени Попової, TikTok soffikkk_
