Найгірша команда в історії? «Детройт» програв 28 матчів НБА поспіль – з одним з найдорожчих тренерів ліги
І купою нібито таланту, що не здатен давати результат.
Вже у першій половині сезону НБА «Пістонс» зробили, здавалося б, неможливе – не лише встановили новий антирекорд ліги за кількістю поразок поспіль в одному регулярному чемпіонаті (попередній складав 26 поєдинків), а й повторили досягнення легендарної «Філадельфії» часів Процесу за тривалістю загальної серії невдач.
«Сіксерс» на перетині сезонів-2014/15 та 2015/16 зазнали 28 послідовних невдач – але нинішній «Детройт» настільки поганий, що зробив актуальним питання, чи дійсно проект Сема Хінкі (який зрештою приніс «Філадельфії» Джоеля Ембіда та купу драфт-піків, які потім конвертувалися у Джиммі Батлера, Тобайаса Гарріса та Джеймса Хардена шляхом трейдів) був найгіршим з того, що ми бачили у найсильнішій лізі світу принаймні за останнє десятиріччя.
Ба більше, навколо «Пістонс» все настільки сумно, що вже, напевно, час починати вести команду з Міста моторів по графіку «Шарлотт»-2011/12 – що завершив регулярний чемпіонат з найнижчим в історії відсотком виграних матчів (10,6). Щоб не стати гіршими за безпрецедентно жахливих «Бобкетс», «Детройту» до завершення сезону потрібно виграти сім поєдинків. Ніби й небагато, але для команди, що у своїй стартовій 31 офіційній зустрічі у поточній кампанії зазнала 29 поразок – все одно завдання із зірочкою.
Саме час розібратися, як та чому «Детройт», колись поважна та переможна франшиза, пробив це дно – тим паче, що на відміну від тієї ж «Філадельфії» імені Процесу, що програвала навмисно заради високих драфт-піків, «Пістонс» прямо зараз нічого подібного не планували.
«Пістонс» – найгірша команда НБА останніх 15 років. Пробували різні стратегії, але жодна не допомогла
Це не перебільшення, а суворий математичний факт. За попередні півтора десятиріччя «Детройт» має найгірший у лізі відсоток виграних матчів у регулярних чемпіонатах (37,2 – окрім «Пістонс», тільки «Сакраменто» та «Міннесота» здобули менше 40% перемог на цьому ж часовому проміжку), лише один переможний сезон (кампанію-2015/16 із балансом 44-38, коли Андре Драммонд робив 15 підбирань в середньому за гру і отримав запрошення на Матч зірок) і взагалі жодного виграного поєдинку плей-оф.
Відверто кажучи, «Пістонс» і не мали б бути якимись особливо успішними – про економічні та соціальні проблеми міста Детройт, що не пережило відходу США від індустріальної економіки, добре відомо кожному, хто хоч трохи слідкує за північноамериканськими лігами. Але навіть за стандартами інших клубів з малого ринку (це, наприклад, «Індіана», «Портленд» чи той-таки «Мілвокі», який Карім Абдул-Джаббар ще у 1970-х публічно назвав селом – і який досі, навіть із Яннісом Адетокумбо у складі та свіженьким чемпіонським титулом, взагалі не є фактором на ринку вільних агентів НБА) «Детройт» пасе задніх і взагалі не має чим похизуватись.
Не те щоб «Пістонс» не розуміли власне становище і не знали, що у ньому потрібно робити. Вони пробували різні стратегії. Вимінювали навколотопових гравців із поганими для великих клубів контрактами, даючи їм можливість відчути себе повноцінними зірками (Блейк Гріффін востаннє їздив на олстар саме у якості гравця «Детройта», маючи у сезоні-2018/19 статистичну лінію 24+7+5). Жбурляли грошима у неочевидних вільних агентів з амбіціями, знаючи, що кращі до них не поїдуть (найбільш показовий – кейс Джоша Сміта десятирічної давнини, якого вже за півтора роки довелося викупляти, але були й інші). Забирали проблемних талантів з інших команд (Марвін Беглі, Джеймс Вайзмен), пробували зливатися заради високих драфт-піків і навіть збудували нову арену – все марно.
І у цьому найбільша проблема актуального «Детройта» – ні у кого немає жодного розуміння, що ця організація має робити далі. Ускладнюється вона тим, що наступний драфт НБА, на якому «Пістонс» як одна з найгірших команд ліги точно обиратиме високо, по-перше, просто не є якимось визначним за сукупним обсягом таланту, і, по-друге, за своєю механікою має бути дуже схожим на драфт-2013. Очевидного лідера там поки що немає, у першому раунді очікується вибір купи європейців, чия інтеграція завжди дуже сильно залежала від навколишнього середовища, і цілком може статися так, що найкращі його гравці на дистанції взагалі будуть обрані за межами лотереї (у 2013-му Янніс пішов в «Мілвокі» під 15-м піком, а Руді Гобер у «Юту» – взагалі під 27-м).
Можна, звісно, чекати 2025-го та Купера Флегга – але він, як мінімум, не Віктор Вембаньяма. Та й взагалі не гарантія, що френчайз-гравець для НБА – реальний масштаб таланту форварда можна буде оцінити лише у наступному сезоні, який Флегг відіграє за Дьюк (тут варто згадати, наприклад, що колись проспектом номер один у шкільному баскетболі і головним рекрутом свого класу вважався Скал Лабісьєр – якого після року у Кентуккі обрали лише наприкінці першого раунду і який протримався в НБА всього чотири дуже посередніх сезони).
«Пістонс» вирішили піти шляхом «Фінікса» – і інвестували у Монті Вільямса. Але, як виявилось, сильно його переоцінили
Один з головних парадоксів поточного сезону НБА полягає у тому, що дві найгірші за результатами команди ліги очолюють її два найбільш високооплачуваних тренери. Але якщо із Греггом Поповичем усе більш ніш очевидно – по-перше, він заслуговує на усі гроші світу за свої попередні здобутки, і, по-друге, кожному, хто бачив хоча б кілька матчів «Сан-Антоніо» у нинішній регулярці, чітко зрозуміло, що Вембаньяма ще у кількох роках від того, щоб стати переможним баскетболістом, то від Монті Вільямса очікували миттєвих змін у грі та результатах «Детройта». Коли тренеру зі сторони виписують контракт на шість років і майже 80 мільйонів доларів – із гонораром, якого не мають ані Стів Керр, ані Ерік Споельстра, ані, тим більше, Рік Карлайл із Ніком Нерсом, – це максимально логічно.
У такої ставки «Пістонс» на папері було чітке та аргументоване пояснення – у 2019-му Вільямс так само приходив у стабільно поганий «Фінікс», який мав чимало індивідуального таланту (Девін Букер, Деандре Ейтон, Мікел Бріджес, Кем Джонсон, Даріо Шарич), але за тренерів-попередників Монті грав у щось взагалі не схоже на професійний баскетбол, і за два сезони зробив «Санз» фіналістом плей-оф. Втім, як показала практика, Вільямс не здатен робити подібні дива на замовлення – і тим більше не здатен робити це за відсутності Кріса Пола у якості головної рушійної сили на майданчику та авторитета у роздягальні, за яким тягнулася б талановита молодь.
Списувати Монті, звісно, ще зарано – але це якщо дивитися на його поточну роботу у «Детройті» з тієї позиції, що зараз він просто оцінює той талант, який у нього є, і витрачає рік, щоб розібратися, із ким та у якій ролі «Пістонс» варто йти далі. Бо те, що жодна п’ятірка гравців команди від початку регулярки не провела на майданчику більше 100 хвилин, а значну частину матчів Вільямс відіграв із архаїчною для будь-якого баскетболу схемою з двома номінальними центровими (навіть у Європі це вже не працює як основна тактика – «Мілан» Етторе Мессіни зі схожим за конфігурацією складом йде лише 13-м з 18 команд Євроліги), можна розцінювати й інакше – що тренер взагалі не знає, що робити далі, і працює у режимі генератора випадкових чисел у сподіванні, що десь він має влучити. І тоді це вже зовсім інша розмова.
«Пістонс» не щастить на драфт-лотереях – лише раз за 15 сезонів обирали у першій трійці. І чомусь пройшли повз Халібертона
Як і будь-яка погана команда, «Детройт», що лише двічі з 2010-го виходив у плей-оф (дві поразки по 0:4 у першому раунді – від «Клівленда» у 2016-му та від «Мілвокі» у 2019-му), постійно обирає достатньо високо. Але саме із топпіками організації відверто не щастить – окрім випадку із Кейдом Каннінгемом, першим піком драфту-2021, у першій трійці «Пістонс» обирали лише раз у 21 сторіччі, епічно витративши другий вибір на одному з найсильніших драфтів в історії гри на Дарко Миличича (коли доступними були Двейн Вейд, Кармело Ентоні та Кріс Бош).
Не можна сказати, що «Детройт» драфтує якось особливо добре чи особливо погано – у організації вистачає як влучань у неочевидних ситуаціях (Драммонд під дев’ятим піком, Кентавіус Колдвелл-Поуп під восьмим чи, наприклад, Брюс Браун всередині другого раунду), так і помітних на дистанції факапів (Люк Кеннард прямісінько перед майбутніми олстарами Донованом Мітчеллом та Бемом Адебайо на драфті-2017). Але якщо брати саме актуальну ітерацію команди, то дійсно невдале рішення тут було лише одне – Кілліан Хеєс під сьомим вибором на драфті-2020, коли у доступі ще залишався Тайріз Халібертон.
Усе решта – це наслідок саме того, що «Пістонс» є перманентними невдахами лотерей. Вони очікувано взяли Каннінгема першим у 2021-му (не факт, що Кейд стане найкращим гравцем свого драфту, і не факт, що буде навіть у топ-5 на момент завершення кар’єри – але за усіма оцінками він був безумовним фаворитом свого класу і точно більш готовим до НБА гравцем, ніж Джош Гідді, Еван Моблі і тим більше Альперен Шенгюн), проте вже у 2022-му, маючи треті шанси на перемогу, отримали лише п’ятий пік – і були змушені обирати Джейдена Айві як найкращого гравця, що залишався вільним, бо за ним йшла справжня прірва у таланті.
Як наслідок, зараз у «Детройта» є аж троє захисників з першої десятки драфту (тобто, проспектів, яких начебто й потрібно розвивати), жоден з яких, навіть Каннінгем, не має потенціалу першої зірки чемпіонської команди і навряд чи взагалі є хорошим кандидатом на позицію першого болхендлера міцної команди плей-оф. Та й Вільямс не сказати, щоб якось допомагав розрулити ситуацію – навпаки, під тиском серії поразок він радикально знизив ігровий час Хеєса (як обмінювати захисника, що забив два триочкових за останній місяць, і зберегти хоча б частину його колишньої драфтової вартості – незрозуміло від слова взагалі) і відправив на лаву запасних Асара Томпсона, п’ятий пік команди на драфті-2023 (це знову історія про провальну лотерею – бо шансів на Вембаньяму «Пістонс» мали стільки ж, скільки й «Сан-Антоніо», найбільші у лізі 14%).
У «Пістонс» – дико розбалансований склад. Між першою та п’ятою позиціями майже немає якості – лише Боян Богданович
Молодій команді, що має розвиватись на дистанції у кілька найближчих років, якісний менеджмент потрібен не менше, ніж претенденту на чемпіонський титул. А іноді навіть більше, бо якщо суперзірки самі по собі можуть впливати на кадрову політику і допомагати робити точкові підписання чи навіть потужні трейди за топів, то усіх цих каннінгемів та інших томпсонів потрібно вести через перші роки професійної кар’єри ледь не за руку. Створювати умови, щоб одночасно прогресувала взагалі уся основна ротація (найсвіжіші приклади – «Мемфіс» та «Х’юстон») – це взагалі мистецтво, недосяжне для актуальних «Пістонс».
Каннінгем, Айві та Хеєс не можуть розвиватись разом – хтось із них у цій команді точно зайвий і вже втрачає час разом із ринковою вартістю. Забрати Вайзмена, з яким не захотів маятись «Голден Стейт», за якийсь дріб’язок – адекватне рішення у вакуумі, але усі разом Джеймс, Айзейя Стюарт та Джейлен Дюрен, кожен з яких має грати на п’ятірці (а є ж ще й Беглі з одним з найбільших контрактів у команді), скоріше заважають один одному, аніж роблять «Детройт» кращим. Потрібні ветерани, які згуртовували б молодь – але навряд чи на цю роль підходять Алек Беркс та Джо Гарріс, який не зміг повернутись на свій рівень після складної травми (у 2022-му снайперу перезібрали зв’язки лівої ноги) і зараз взагалі майже не грає.
Але головна проблема «Пістонс» – це порожнеча між плеймейкерами та центровими, яку ніким заповнювати. Універсальні форварди, що можуть закривати кілька позицій, влучати з периметра і бути продуктивними у будь-яких лайнапах – ледь не головний типаж баскетболіста у сучасній НБА, а у «Детройта» їх немає взагалі (лише зовсім ще сирий Томпсон, якому, знову ж таки, Вільямс останнім часом не довіряє). Прямо зараз на трійці у команди стартує Кевін Нокс, який найкращу статистику у своїй кар’єрі мав в «Нью-Йорку» та «Портленді», де грав важкого форварда, експерименти з Айзейєю Ліверсом як легким форвардом звернули ще до призначення Монті, бо грати на цей позиції він теж не може, і у підсумку єдиний фланговий баскетболіст «Детройта», що відповідає рівню НБА – це 34-річний хорват Боян Богданович. Який пропустив понад половину матчів у поточній регулярці, який завжди був мінусовим у захисті і на якого взагалі не варто розраховувати вдовгу – хіба що як актив для обміну в контендер у дедлайн.
Єдиний плюс – у «Пістонс» поки що цілком адекватна платіжка, що дозволить мати приблизно 60 вільних мільйонів доларів для роботи на ринку вільних агентів влітку 2024-го (зірок не чекаємо, але зробити пропозицію якомусь обмежено вільному агенту чи просто кількісно додати перевірених гравців на проблемні позиції «Детройт» цілком зможе), і у якій взагалі немає поганих контрактів (19 мільйонів Харріса спливають влітку, Богданович вартий своєї двадцятки зараз – а на наступний рік у нього лише частково гарантована угода, решта гравців отримує менше 13 мільйонів на рік). Втім, це поки що – влітку клубу потрібно буде визначатись із Хеєсом та Вайзменом, що стають обмежено вільними агентами, восени буде доступним для підписання максимальної угоди Каннінгем. Тож рішень доведеться приймати багато, і не усі вони будуть простими.
Але для того, щоб приймати рішення, потрібні стратегія та план. Останні коментарі власника «Детройта» Тома Горса натякають на те, що їх поки що немає: зараз він лише намагається з’ясувати, чому команда, перед якою ставилось завдання боротись за плей-оф чи щонайменше за плей-ін вже у поточній регулярці, б’є історичні антирекорди та соромиться на весь світ. А вболівальники вимагають від Горса терміново продати клуб: їх дуже зачіпляє те, що футбольні «Детройт Лайонс» (можливо, ви про це не знали, але ще кілька років тому вони були головним мемом усієї НФЛ), отримавши нового власника влітку 2020-го, прямо зараз лідирують у власному дивізіоні і взагалі йдуть за графіком найкращого сезону в клубній історії.
Фото: Detroit Pistons/NBA.com
