Вічна пам’ять героям…

Одразу скажу, що до тих подій відношення я не маю.

Сьогоднішній день, як і кілька минулих, став визначним у долі України. Сьогодні ми вшановуємо пам’ять людей, які поклали своє життя за зміни, за краще майбутнє, за надію на те, що буде інакше, проти влади, яка втрачала глузд та контроль над країною та пішла ва-банк, щоби зберегти свої позиції.

Від тих подій минуло два роки, але пам’ятаю все те, ніби було вчора. Починалося все з обурення різкою зміни курсу розвитку країни. Владні лиця увесь час свого перебування у керма проголошували шлях до Європи як безальтернативний, відбувалося багато різних подій для того, щоби той шлях будувався. Але в один момент біло-блакитна братія зняла маски та показала свою істинну сутність, яка, насправді, не змінювалась ще з часів президентських виборів 2004-го року та Помаранчевої революції. Водночас з тим, чиновники все сильніше відчували свою безкарність у прагненні покласти у кишеню, що вже тріщить, ще більше державних грошей, для чого вони винаходили все нові й нові закони, норми, правила. Народному терпінню увірвався край. Почався протест, почалися сутички, пролилася кров, загинули люди. Але Майдан переміг.

Можна дискутувати багато на тему того, чи дійсно він переміг, які саме цілі ставили учасники тих подій. Однак, це не те, про що варто говорити в ці дні. В ці дні кожному з нас варто просто згадати тих, хто загинув у ті дні у протистоянні з режимом внаслідок його жахливих бездумних дій.

Для мене особисто спочатку ті події, що розпочалися у грудні 2013-го, не були чимось надзвичайним. Я думав, що той протест з часом завершиться без результату, як і більшість подібних зібрань. Але я дуже і дуже помилявся. Все було надто серйозно, щоби завершитися без боротьби, без результату.

Усі події з грудня по лютий я спостерігав, дивлячись усі можливі стріми Громадського Телебачення, ukrstream.tv та інших. Було лячно, спостерігаючи за подіями у грудні. Було страшно, дивлячись на палаючу лінію з шин біля стадіону «Динамо» у січні.

Було дуже страшно, коли спостерігав за подіями 18-21 лютого. Палаючий Майдан. Палаючий центр найбільшого міста країни, столиці. Вбивства людей. У ці дні на фінішну пряму виходила моя переддипломна практика у школі, та важко було зосередитися на написанні конспекті для уроків, коли у твоїй країні відбувається таке. Тому в ті дні сон був тією річчю, на яку я витрачав найменше часу.

Виправляючи самого себе скажу, що варто пам’ятати про тих Героїв не лише у певну дату, яку приурочили до подій на Майдані, але й кожного дня. Особливо це стосується чинної влади. Щоб кожен – від перших облич держави до клерків у департаментах місцевих органів влади, думаючи про те, як в черговий раз когось провести, автоматично згадували 2013-2014 роки та загиблих в ті дні у Києві. І насправді, найкраща річ, що можуть зробити керівники держави сьогодні, через два роки – не світити свої обличчя на телебаченні, не розпалюватися у скорботних зверненнях та промовах. Не дратувати людей, особливо тих, хто відстояв на Майдані усі три місяці, хто переносив не один десяток поранених, хто відкидав не одну сотню цеглин та коктейлів Молотова у бік правоохоронців, хто після того захищав та захищає нашу країну на Сході та тих, хто втратив своїх близьких на Майдані та Донбасі. Не мають вони морального права міркувати про ціну тих життів, що поклали звичайні люди тоді і після Революції Гідності. Однак, вони зроблять це. Бо вони люди, які ціни тієї гідності не знають, які не втрачали своїх рідних та близьких таким чином. Які купують та продають усе, що завгодно, аж до людських якостей та чеснот.

Вічна пам’ять героям…