«Якщо не воюємо, повинні допомагати». Гравець «Вереса» потужно волонтерить і їздить у прифронтові міста
Аплодуємо Олександру Кучеренку.
Щемка та дуже добра історія про гравця «Вереса». Півзахисник червоно-чорних Олександр Кучеренко – активний волонтер. На його сторінці в інстаграм навіть фото з матчів важко знайти – там збори, аукціони, допомога військовим та поїздки у прифронтові міста.
Про Олександра нам розповів інформаційний директор «Вереса» Євген Кучин, коли ми писали текст про мобілізацію в українському футболі.
«Нещодавно я з нашим футболістом Сашею Кучеренком їздив на схід з невеликою волонтерською місією. Ми зняли про це відео, плануємо скоро викласти в нашому ютуб-каналі.
Саша від початку повномасштабної війни дуже потужно волонтерить. За цей час він пригнав на схід понад 10 автівок для військових, частину з яких купив фактично на свої гроші».
Зараз «Верес» знаходиться на зборах в Туреччині, де команда готується до другої частини сезону в УПЛ. Ірина Козюпа поговорила з Олександром про його становлення волонтером, поїздки на схід та допомогу від інших футболістів.
«Кожного дня сиджу на литовських сайтах і дивлюся, що там є. Все, що більш-менш їздить, вже повигрібали з Європи»
«Війну застав у потягу – якраз їхав з Луцька в Київ до команди у готель. Приїжджаю, а мені кажуть, що почалося повномасштабне вторгнення. Спочатку був шок і думки, що робити. Тоді повернувся у Луцьк до сім’ї.
У нас була певна кількість людей, і ми збирали пляшки для «коктейлів Молотова». Через місяць відправив сім’ю в Чехію. Почав ходити у різні фонди – спочатку допомагав фізично, а потім почав сам волонтерити. З часом з’явилося більше знайомих бійців, яким допомагав спорядженням, купував автівки, возив продукти.
Перший рік вийшов дуже напруженим, адже було мало забезпечення і потрібно було багато допомагати. Я не міг залишатися осторонь, тому вирішив приділяти цьому свій час. І досі не можу відійти від цієї справи.
У перші дні запити були більше щодо форми, плитоносок, броніків та касок. Також купували дрони, генератори, різні зарядні станції, екофлоу, старлінки. Машини потрібні як з початком вторгнення, так і до сьогодні. Зараз хлопці просять збирати на автомобілі для евакуації чи джипи. Погода важка, і потрібні колеса, на яких можна всюди проїхати. 2-3 моїх підрозділи просили дрони. Вони завжди актуальні.
Ще багато допомагаємо в ремонті автівок, адже вони часто ламаються, а це немалі кошти. Спочатку їх треба доправити з фронту у ближні міста типу Харкова чи Дніпра. Дякую тим СТО, які йдуть на зустріч і обслуговують такі машини без черги.
Кожного дня сиджу на литовських сайтах і дивлюся, що там є. Все, що більш-менш їздить, вже повигрібали з Європи. Намагаєшся моніторити джипи, пікапи чи хоча б маленький бусик. Якщо щось виходить, то намагаєшся якось домовитися, шукаєш, хто на лафеті може забрати цю автівку.
Перші 2-4 поїздки на схід були дуже емоційні. Потім повертаєшся додому і десь ще половину дня чи ночі прокручуєш у себе в голові побачене. Розумієш, що це реальна війна, гинуть люди і треба щось робити, допомагати.
Дорога на схід – це 1100 км тільки до Слов’янська. А ще багато їздиш по області. Минула поїздка тривала чотири з половиною дні, за які ми проїхали 4000 км. І я весь час був сам за кермом. Насправді це дуже важко – в мене вже очі вночі випадали. Хто їздив, той зрозуміє».
«Футболістів дуже багато, і максимум 20%-25% зі 100% пройнялися цим і допомагають»
«Шкода, що мало хто з футболістів цим займається і не їздить на передову, щоб побачити, як живуть люди та військові. Нам треба ще більше об’єднатися і ще більше допомагати, щоб нашим хлопцям було легше. Якщо ми не воюємо, то повинні допомагати. Це навіть не обговорюється, бо на їхньому місці можемо бути і ми.
Коли я грав за «Інгулець», то мені до фронту було 400 км. У мене був бусик, а військові давали свої джипи. Після матчів у свої два вихідних я не відпочивав, не пив каву чи гуляв, а шукав, забирав і розвозив допомогу. Це дуже клопітка робота.
В «Інгульці» мені ніхто не допомагав. Керівництво і хлопці запитували, що там і як – їм було цікаво почути все з перших вуст. Але до зборів долучалися 1-2 рази кілька хлопців. Скинули по 500-1000 гривень одноразово і все. Можливості є, а ніхто не хоче навіть 100 гривень кинути. Але це на їхній совісті.
У «Вересі» керівництво допомагає різним підрозділам. Я сам купив автівку, а ремонт обійшовся у 600-700 доларів і хлопці допомогли мені на 90% покрити його вартість. Я їм вдячний, що вони прониклися цим. На жаль, не всі долучаються. Не знаю, чому так – втомилися або думають, що війна далеко.
Знаю, що багато допомагає Тарас Михалик. Він не все афішує, але дуже багато робить. Ми з ним проводили дитячі турніри у прифронтових містах, привозили подарунки і плануємо продовжувати працювати у цьому напрямку.
Роман Зозуля взагалі молодець. Йому дуже велика повага. Якось переписувався з ним щодо одного питання. Він робить набагато більше, ніж я. І навіть більше, ніж ми всі разом узяті у світі футболу. Я знаю, який він патріот і як йому болить серце за все, що відбувається в Україні.
Багато допомагають Богдан Когут та Віталій Дахновський. Може ще хтось допомагає, але нас (футболістів) дуже багато, і максимум 20%-25% зі 100% пройнялися цим».
«В такий час постити, як ти гуляєш, п’єш каву – я такого точно робити не буду»
«Коли почалася повномасштабна війна, то я взагалі перестав дивитися спортивні канали та передачі, футбольні новини читаю рідко. Раніше стежив, хто на якому місці в різних чемпіонатах, але зараз це все відійшло для мене на другий план. Футбол подивитися можу.
Я зосереджений на тренуваннях та грі. Виходжу на поле і викладаюся на 100%. Якщо клуб відзначає мене на якійсь фотографії, то я щось виставляю. Але в такий час постити, як ти гуляєш, п’єш каву – я такого точно робити не буду. У мене такий принцип: менше говорити і більше робити. Намагаюся більше долучати підписників, щоб вони бачили, чим я займаюся. Все, що купую, потрапляє до хлопців.
Проводжу різні збори та аукціони, але зараз дуже важко збирати. Прошу хлопців підписувати прапори, різні тубуси і так далі, щоб зібрати кошти і можна було їм щось придбати або до чогось докласти. Можна сказати, що свої ресурси я вичерпав. Але якщо щось недороге, то стараюся купувати сам, якщо нема зборів.
У мене дружина та двоє дітей – вони півтора року були за кордоном. Було важко без родини, і я ще більше занурився у волонтерство. Зараз намагаюся приділяти їм час та увагу, бо діти ростуть, а я то на футболі, то на фронт їжджу. Дякувати Богові, що у мене чудова дружина, яка все розуміє і допомагає нам.
Дуже хочеться, що настала наша перемога і мир в Україні, а професія волонтера стала неактуальною. Це забирає багато сил та емоцій. Іноді дуже важко даються різні питання.
Думав, що коли сім’я повернеться, то може буду якось відходити, але в мене не виходить. Не можу зупинитись. У мене є знайомі волонтери, які вже перегоріли. Намагаюся їх підтримати і дати імпульс, щоб вони не зупинялися. Вони мені вдячні за це, ми продовжуємо далі.
Перед зборами в Туреччині у нас було, грубо кажучи, півтора дня вихідного. Мій товариш вирушав двома бусами на схід. Поки діти в садочку, а дружина на роботі, ми збирали продукти для 17 бригад. Потрібно було все відсортувати, що для кого, щоб потім не шукати на всьому бусу. В обід забрав дітей, щоб вони були зі мною. Дуже хотілося провести час з ними перед тим, як поїхати на місяць на збори».
«Саня Кучеренко? Як? Ти ж вчора грав з «Динамо», а сьогодні зранку вже в Краматорську?»
«Після зборів «Інгулець» виграв у «Динамо» - 2:0 (матч відбувся у березні 2023 року – прим. Tribuna.com). Після гри у нас було два вихідних і мені якраз привезли джип до Києва. Погнав автівку під Бахмут. В Краматорську на блок-посту мене зупиняють. Один з хлопців розбирається і любить футбол. Каже: «Саня Кучеренко? Як? Ти ж вчора грав з «Динамо», а сьогодні зранку вже в Краматорську?» Було дуже приємно. В Дружківці на блок-посту також хлопці впізнали, фотографувалися.
Ми грали на мій день народження в Києві з «Ворсклою». Після матчу телефоную хлопцям і кажу: «Джип у мене, жену його до вас». Вони мені відповідають: «Саня, в тебе день народження. Сядь, хоч випий пару пляшок пива». Коли я приїхав, то мені таку поляну в бліндажі поставили, що просто нема слів. Поряд з ним ліс, то хлопці зібрали грибів і приготували щось з ними. Настільки приємно стало, що тебе так цінують.
Ми зіграли гру, я знаходжуся на базі. Телефонують хлопці з Лиманського напрямку. Вони були в Зарічному – за два кілометри вже фронт, де стоять руські. А їхній штаб у Слов’янську за 50 км. Кажуть: «Саня, ми вже добу без їжі. До нас ніхто не їде. Можеш якось допомогти?» Відповідаю: «Завтра буду».
Скупився в «АТБ», також в Дніпрі ще з однією волонтеркою зв’язався. Джип так забив, що він ледве їхав. Без всіх пропусків пройшов блок-пости. А там ще й зв’язку нема, і просто кажуть: «Друга вулиця, п’ятий будинок, червоні ворота». О 5-й ранку виїхав зі Слов’янська, їду через ліс в темряві з вимкненими фарами, щоб зайвий раз не світитися. Хлопці навіть не очікували, що я приїду. Після цього ще більше стали спілкуватися і зблизилися. Серед військових взагалі маю багато нових друзів та знайомств.
Коли приїжджаєш, то хлопці дають тобі все найкраще – чашку, тарілку, ліжко чи койко-місце. Самі будуть на ногах спати, а про тебе подбають. Таким пацанам буду допомагати скільки вистачить сил».
«У Бахмуті забігли в під’їзд – у другий поверх прилетів снаряд і нас трохи цеглинами засипало»
«Запам’яталося, як в Бахмуті тікали від обстрілів. Тільки забігли у під’їзд, як в другий поверх прилетів снаряд і нас трохи цеглинами засипало. Після такого більше цінуєш життя.
Під Лисичанськом потрапив під обстріл. Коли він почався, то хлопці на блок-посту накрили собою під бетонними палями. Снаряди прилітати поряд, і нас трохи землею присипало. Хлопці навіть не думали, а миттєво собою накрили. Обстріл тривав десь п’ять хвилин. Кажуть: «Давай, їдь звідси». Я вигрузив їм з машини п'ять ящиків, сів за кермо і поїхав. Буквально за 5 хвилин цю точку знову почали обстрілювати.
Розчулили діти, яких ми зустрічали у Бахмуті, Вугледарі та Авдіївці. Фронт буквально через річку, а батьки не хочуть їхати, скільки ми б їх не просили та не вмовляли.
Військові дуже втомлені. В мене є хлопці, які без ротації по 10-12 місяців. Мабуть, зараз така стадія, коли приїжджаєш до них, ви разом п’єте чай чи каву і просто їх вислуховуєш. Так вони відводять душу і психологічно розвантажуються. І їм легше, і я знаю, що якось вдалося їх підтримати.
Хлопці втомлені, але тримаються. Хочу подякувати їм від себе та своєї сім’ї за те, що мужньо тримають оборону та захищають нашу неньку Україну».
«Коли роздаю гуманітарну допомогу, то стараюся розмовляти українською»
«Я зі Слов’янська. Навіть у школах в нас більшість вчителів говорили російською мовою. Регіон більше російськомовний. Коли зараз я приїжджаю та роздаю гуманітарну допомогу, то стараюся розмовляти українською. Бус в мене розмальований прапорами та різною українською атрибутикою.
Не секрет, що там є люди, які не підтримують Україну. Я намагаюся показати, що захід країни допомагає і не кидає людей в біді. Розповідаю, хто що передає і як це важко везти.
Ми жили сім’єю 6 років у Кропивницькому, а потім переїхали до Луцька. Там більше говорять українською і потрібно було перебудовуватися. Вдома намагалися розмовляти українською. А після початку повномасштабної війни разом з дружиною почали дітей привчати і самі перейшли на спілкування українською мовою.
Моя думка – нам потрібно було з 2014 року проводити свою українську пропаганду. В Росії вона йшла роками і, на жаль, заразила схід України. Якщо в тебе є бажання, то не питання вивчити мову. Особливо якщо є середовище.
Політикою більше почав цікавитися після початку повномасштабного вторгнення. У мене багато різних тг-каналів. Стараюся стежити за тим, що США та Євросоюз нам дають, цікавлюся внутрішньою політикою.
Раніше також цікавився, але на 50%, а зараз вже стало звичкою зранку почитати новини. Якщо на фронті щось відбувається, то набираю хлопців і запитую, що вони і яка ситуація. Бо по телебаченню кажуть одне, а там може бути зовсім інше».
***
Зараз Олександр проводить збір на новий двигун для автівки на запорізький напрямок. Його ціна 70 000 гривень. Допомогти можна за цими реквізитами:
Монобанк: 5375 4112 1429 1705
Приват: 4149 4993 8619 3856
Фото: «Динамо», інстаграм Олександра Кучеренка, «Верес»
