«Коли вперше прилетіли в США – були фари на очах». Як Євген Чеберко став чемпіоном МЛС
Інтервʼю з українським захисником про життя в Америці.
Цього року МЛС на устах у всього світу – трансфер Лео Мессі в Маямі не міг викликати іншого ефекту. Втім, в українців є особистіші причини звернути увагу на американський чемпіонат та його динамічний розвиток.
У 2023 році грати в МЛС перейшло одразу двоє українських захисників. При цьому, якби не чемпіонство «Колумбус Крю», присутність в лізі Євгена Чеберка могла навіть пройти непоміченою – особливо на фоні виступів Сергія Кривцова у складі «Інтер Маямі» разом з самим Мессі.
Нічого дивного. Колись перспективний захисник «Зорі» потрапив у МЛС з малопомітного в Україні хорватського чемпіонату, ще й отримав у клубі роль резервіста. За пів року в «Колумбусі» Євген лише у двох матчах зіграв з перших хвилин.
І хоч серед них немає фінального матчу проти «Лос-Анджелеса», у тому тріумфальному для його команди поєдинку Чеберко все ж взяв участь, вийшовши на заміну в самому кінці зустрічі. Так Євген став лише другим в історії українцем-чемпіоном МЛС, повторивши досягнення Діми Коваленка, який у 2004 році здобув титул разом з «Ді Сі Юнайтед».
Найбільше в історії Чеберка інтригує те, що це лише початок американської карʼєри 25-річного захисника, який колись доріс до дебюту за збірну України, а тепер прагне повернутись в національну команду.
Про це Євген розповів у інтервʼю Миколі Решнюку. А також про те, чим його здивувала МЛС та зацікавила пропозиція «Колумбус Крю», яка роль в цьому президента клубу з українським корінням та як він, уродженець Мелітополя, переживає окупацію рідного міста.
«У «Колумбус Крю» специфічний стиль. Чимось нагадує «Брайтон» Де Дзербі»
– Як це, почувати себе чемпіоном МЛС?
– Особливо нічого не змінилося. Було приємно перші три-чотири дні, ми святкували там, в Америці (на момент розмови Євген уже перебував у Хорватії, де в нього залишилось власне житло – Tribuna.com). Все швидко пройшло. Так, ти виграв, але розумієш, що хочеш перемагати знову. Хочеш в наступному сезоні довести всім, що не просто так переміг. Що це не якась удача. Що ти дійсно заслужив це працею.
Тому це швидко минуло, три-чотири дні святкували, а після всі поїхали додому. І вже завтра (розмова відбулась 20 грудня – Tribuna.com) у нас командний зідзвін у зумі, вже йде підготовка до наступного сезону. 13 або 14 січня виходимо з відпустки.
– Які враження загалом від МЛС за ці пів року?
– Було важко на початку. По-перше, інший континент. Розумієш, що це далеко, але коли перебуваєш там, то розумієш, що це аж настільки далеко.
Велика різниця в часі. У моєму випадку було так: за першу половину дня встигав зробити багато – тренування, подзвонити рідним та близьким, щось додатково зробити (наприклад, на англійську сходити чи поїхати зробити якісь документи). А уже після четвертої вечора ти вже не знаєш, що робити. Нікому подзвонити – в Україні, у Європі всі вже сплять.
Потім вже в Америці настає вечір. Люди відпочивають, а в тебе ні друзів, нікого. І все, ти наодинці. Але з часом звикаєш, знаходиш друзів, знаходиш, з ким спілкуватися та що робити, знаєш, куди можна піти. І коли процес адаптації пройшов, стало легше.
В Європі думають, що МЛС – це так, ліга для відпочинку, туди їдуть догравати. Але це не так. Авжеж, є свої нюанси. Наприклад, команди не вилітають у нижчі дивізіони. Тому трішки у чемпіонаті пропадає складова, що завжди потрібно перемагати. У Європі ти розумієш – якщо програєш, то не заробиш очки. Тебе переженуть інші команди, і ти будеш внизу таблиці. А у МЛС, якщо ти програєш і будеш внизу, всі ставляться до цього легше. Програли? Буде наступна гра.
Але ліга сама інтенсивна, команди однакові. Через заробітну стелю в усіх командах є топові гравці. Це цікаво, є змагальницький дух. Ти знаєш – навіть якщо приїдеш до останньої команди, у неї будуть в складі топові гравці.
Нема такого, як в Україні, де «Шахтар» та «Динамо» могли купувати найкращих гравців, бо в них більше грошей, тому вони найкращі. А тут у всіх команд однаковий бюджет.
Тому складніше перемагати на виїзді, у порівнянні з Європою. Країна велика, завжди літаємо літаком. От тобі грати проти Х'юстона – ти летиш 2,5-3 години, а там +40 градусів, тоді як в тебе +30. У тебе вологість, а там сухо.
Перепади температури, зміни часу, на деяких стадіонах штучне покриття – це все відіграє свою роль. Навіть у Чикаго грати – це година назад. Маленькі деталі, але це все впливає. Бо твоє тіло звикло до одного, треба змінюватися, а в тебе на це один день. Це не так легко.
Плюс я не провів тут цілий сезон. Закінчив [попередній] у Хорватії, місяць чекав на візу, і коли прилетів, вони [партнери по команді] вже були у формі. А в мене ні зборів, нічого. А це дуже важко, бо грати десять місяців без зупинки. У них є два-три кубки, і літом вони не відпочивають, продовжують грати.
Гравці кажуть, що це тяжко. Тому що у Європі ти знаєш – відіграв пів сезону, у тебе є відпочинок 3-4 тижні. А в МЛС починаєш у лютому і до грудня можеш грати, як от ми, якщо виходиш до плей-оф.
– Запитаю вас конкретно як захисника про ще один нюанс МЛС. Помітив, що команди там більше уваги приділяють грі в атаці, тоді як в захисті регулярно трапляються...
– Дитячі помилки.
– Так, дитячі помилки. Я не звик до такого низького рівня гри в захисті в європейських чемпіонатах. Є пояснення цьому?
– Сам ще не зрозумів до кінця, але знову ж таки – усі розуміють, що навіть якщо ти програєш, то не вилетиш. Це простіше переноситься. І це пояснення.
Тому що у Європі, якщо команда б'ється за виживання, вона всіма силами захищається. Стали в автобус і стоять 90 хвилин. І можуть забити хіба що з кутового чи щось таке. І все, вони раді перемозі. А там всі більш вільно грають. Якщо помиляєшся – нічого такого.
До всього команда може не захищатися усіма гравцями, бо є зірки. Можливо, тому більше помилок у захисників, бо вони завжди під тиском.
– Враховуючи це, вам як захиснику довелось щось змінити у своїй грі, в баченні гри?
– Так, тому що у нашої команди специфічний стиль. І це дуже важко. Бо є команди в МЛС, як-от ми грали проти «Лос-Анджелеса» у фіналі, які здебільшого грають від оборони. Команда стає на відстані 40 метрів від воріт. Так ти можеш приховати свої помилки, тому що є більше людей, які допомагають тобі в обороні.
А ми граємо в такий стиль... Це вперше, коли я повинен думати і коли м'яч у нас (бо від цього залежить, як будуватимемо систему, яку хоче бачити тренер), і коли ми без мʼяча.
Завжди було раніше, що ти думаєш, коли немає м'яча. А з м'ячем уже граєш по тому, що бачиш, й туди даєш пас та переміщуєшся. А тут у мене вперше, коли завжди потрібно думати, голова завжди працює. Немає відпочинку.
Це важко, бо у всьому світі мало команд, які так грають. Тренеру (француз Вільфрід Нансі – Tribuna.com) подобається саме цей специфічний стиль гри. Мені він чимось нагадує «Брайтон» Де Дзербі. Такий стиль в короткий пас.
Вільфрід Нансі
Авжеж, коли треба, ти граєш і довгою передачею, але ти повинен будувати завжди ці ромби, прямокутники. Іноді думаєш, що це забагато інформації для тебе. Але з часом на тренуваннях ти адаптовуєшся.
– Як оціните ваш прогрес у «Колумбус Крю», враховуючи усе це?
– Прогрес сто відсотків є. Відчуваю, що стаю кращим в деяких аспектах. Але ще багато треба працювати. Відчуваю, що це ще не кінець шляху. Що я можу ще навчитись багато чого у цього тренера, у цій команді. Бо гравці хороші, всі умови є для розвитку.
Перші два-три місяці було складно, але останні півтора місяця стало набагато легше, коли дружина туди приїхала. Тому що ти приїжджаєш з тренування, і тебе вдома хтось чекає. Тобі легше від цього, ти можеш з кимось поспілкуватися. І на тренуванні я вже знаю гравців, а вони мене. Ти можеш поводитися, як ти звик. Тобі не треба приховувати. Думаю, простору для розвитку ще є багато.
– Які у вас загалом плани на МЛС? Так розумію, цей досвід вам сподобався, тому ви хочете залишитись якомога довше там, закріпитись.
– Важко казати, тому що я завжди, коли був молодший, казав, що пограю рік десь і поїду далі. А зараз я просто щасливий, тому що не часто в житті знаходиш команду, в якій усе є. Є гарний тренер, який розвиває гравців. Не так, що ти граєш, як виходить, або як це дозволяє суперник. Тут ти граєш з позиції сили, всі команди підлаштовуються під тебе. Тому це дуже важливо – знайти таку команду. Зараз я просто щасливий, що є така нагода.
Не хочу говорити гучних слів, що це була лише адаптація. Буде як буде, життя покаже. Роблю все від себе залежне. Не говоритиму, що хочу там грати усі три роки контракту або через рік поїхати десь знову. А, можливо, залишусь там на все життя. Подивимося. Ти повинен контролювати те, що ти можеш контролювати.
«В «Осієку» є люди, з якими більше не хочу спілкуватися»
– У 2020 році ви покидали чемпіонат України одним з найкращих його захисників, за що незабаром того ж року отримали виклик у збірну й навіть дебютували за неї. Але щось пішло не так після, здавалось би, трансферу на підвищення в Австрію. І от тепер знову успішний період. Як оціните те, як розвивається ваша кар'єра?
– Цікаве запитання. Сто відсотків, що не так, як планувалося. Коли ти молодий, хочеш досягти усього швидко. У тебе є певні цілі. Коли переїздив до Австрії, у мене була ідея, що пограю можливо рік-півтора, а потім поїду у Німеччину. Тому що там близько. І ти розумієш – ще нічого не зробив, а думками уже там. Я біг попереду потяга. А це не працює так.
Ти повинен насолоджуватись кожного дня працею, щоб ставати кращим. А вже якщо тебе якась команда хоче купити, ти після починаєш міркувати про перехід. Ти повинен прагнути до чогось, але не повинен поспішати і казати всім і собі, що вже крутіший за цю команду чи щось таке. Тому прогрес [карʼєри] був з перепадами.
Розумію, що не досягнув того, чого від себе очікував і чого від мене очікували тренери. Але це був процес, і я б нічого не змінив у своєму житті. Тому подивимося. Сподіваюсь, у мене є ще час. Зараз нічого не планую такого. Є якісь цілі, але не хочу нічого планувати.
– Чи сприймаєте ви перехід в МЛС як можливість знову повернути карʼєру в кращий бік?
– Сподіваюсь, що так і відбудеться. Коли поїхав до Австрії, думав, що трапиться одне, але трапилося інше. Розумів, що потрібно грати, тому перейшов до Хорватії, спочатку в оренду. Спершу грав дуже багато і сподівався, що знову викличуть до збірної. Можливо, люди думають, що в Хорватії такий собі чемпіонат, але він приблизно такий самий [як в Україні]. Інтенсивність футболу, така ж сама боротьба, судді.
Там все мені нагадувало український чемпіонат. Але в Хорватії у мене було завжди так – то грав, то не грав. Щось у мене в голові було не так. Можливо, переживав. Можливо, думав, що кращий за когось. Не хочу казати, що хтось винен в цьому. Є об'єктивні причини, де, як я розумію, була моя провина. Але розумію, що є провина й інших. Не хочу про це казати, називати якісь імена чи говорити, що до мене погано ставились. Ні, все було добре. Це моя провина.
Подивимось, як буде зараз в Америці. Зараз цікавий період у мене. Сподіваюсь, зможу вийти знову на якийсь рівень, щоб мене знову побачили. Можливо, щось трапиться у майбутньому, і я повернусь в Європу.
– В яких стосунках ви залишились з «Осієком», враховуючи той скандал весною, коли ви відмовились їхати на виїзний матч із командою через те, що клуб спочатку відхилив пропозицію «Колумбуса»?
– Була складна ситуація, але не хочеться згадувати. Зараз я небагато спілкуюся з «Осієком», але у мене тут залишилися друзі, з якими можу поспілкуватися та запитати, як у клубі справи.
Але є люди, з якими не хочу спілкуватися більше, тому що вони набрехали багато про мене. Якщо вони вважають, що зробили все коректно, хай так і буде.
Зараз не хочу нічого такого казати. Можливо, ще не настав час, щоб я розповів. Бо те, як вони подали інформацію... Це не було так насправді. Це єдине, що я можу сказати.
– Але ж, коли минулої зими вперше надійшла пропозиція від «Колумбус Крю», ви вхопились за неї, так?
– Спочатку думав, що не поїду нікуди, тому що моя мама тут, у Хорватії. Та й у мене ніколи не було такої мрії – грати в МЛС. Хіба що, як всі гравці, наприкінці кар'єри. Подивитись, який там футбол, і повернутися назад у Європу.
Але поговорив з дружиною, бачив, що відбувається у клубі. Розумів – якщо зараз не вхоплюсь за це, то, можливо, літом не перейду. Відчував, що хочу змінити щось у кар'єрі. Казав своєму агенту і всім рідним, що до літа я в «Осієку», а потім буду щось пробувати. Відчув, що після двох з половиною років у Хорватії більше не можу розвиватися. Стою на одному місці, команда не грає у єврокубках.
Тому вхопився за цю можливість. Побачив, як вони презентували свій проєкт, як тренер та президент клубу дзвонили мені. Представник клубу приїжджав з Америки в Осієк, а це людина летіла 15 годин поспілкуватися зі мною.
Вперше в житті я побачив, що в мені дійсно зацікавлені. Це теж зіграло роль свою. Побачив, що все серйозно, а не тільки розмови якісь, як це відбувається завжди. Говорять, що хочуть, а до конкретної пропозиції не доходить. Тому це було дуже приємно.
Я захотів перейти. Сказав це президенту «Осієка», директорам, тренеру. Вони, мабуть, не очікували, що в мене буде якась пропозиція взимку. За два тижні до того, як «Колумбус» почав цікавитися мною, «Осієк» продав капітана та залишився з двома захисниками центральними. Але вони теж використовували півзахисника на цій позиції. А мені почали казати, що немає захисників, і це [трансфер] важко зробити.
При цьому я не грав кожну гру. Ти розумієш, що вони просто хочуть тебе втримати на випадок, якщо щось трапиться. Підстрахуватись. Тому так, це були важкі перемовини, але добре, що все добре закінчилось.
«У президента «Колумбуса» бабуся та дідусь з Дніпропетровської області»
– Яким чином взагалі «Колумбус» вийшов на вас, знайшовши в чемпіонаті Хорватії?
– Не знаю як, але не очікував цього також. Мій агент спочатку думав, що це тільки розмови і більше нічого. А через два чи три тижні подзвонив мені ще раз і сказав, що щось буде сто відсотків, бо вони [«Колумбус Крю»] вийшли на нього через ще одного агента. І так через треті руки вони й вийшли на мене.
Не знаю, як це трапилось, не знаю всю інформацію, але знаю, що вони дивилися багатьох гравців і відібрали топ-5 [на позицію центрального захисника]. І я був у цьому списку. Думаю, вони приїжджали і дивилися на всіх у матчі, після спілкувалися. Тому що для тренера [«Колумбус Крю»] важливо, щоб була добра і порядна людина, яка не тільки фокусується на футболі. Ти повинен бути розвинутою людиною не тільки у футболі і бачити не лише футбол у своєму житті. Думаю, вони спілкувалися з кандидатами – і тоді обирали серед них.
– І те, що обрали саме вас, свідчить про визнання. Адже «Колумбус» сьогодні є однією з найуспішніших команд в МЛС, яка вдруге за останні кілька років стала чемпіоном. Ці успіхи насамперед повʼязують з президентом клубу Тімом Безбатченком, його вмінням вибудувати процеси та впливом на трансфери, кадрову політику. Тобто потрапити в поле зору такого клубу – це визнання, погоджуєтеся?
– Сподіваюсь, що так. Що я щось робив правильно у своєму житті і у футболі, що їх зацікавив.
Щодо Безбатченка, то так, теж чув, що з ним пов'язують цей успіх. Але коли приходив у команду, то мені видалось, що це тренер більше обрав мене, ніж Тім. Але на сто відсотків погоджуюся, що це він вибудовує всі ці процеси в клубі, знаходить людей, які відповідають критеріям розвитку клубу.
Багато чого робить президент, але успіх конкретно минулого сезону – це теж багато в чому заслуга тренера і всієї організації в цілому. Тому що персонал теж робить багато-багато роботи, щоб футболісти тільки думали про футбол, і у тебе не було переживань за щось.
– Я так розумію, у Тіма Безбатченка є українські корені, судячи з прізвища. Ви не спілкувалися з ним про це?
– Так, спілкувалися про це, коли він мені дзвонив. У нього бабуся та дідусь, якщо не помиляюся, з Дніпропетровської області. Але він народився там [в Штатах].
Він не знає українську мову, але казав мені, що я повинен його навчити. Я йому теж сказав, що в мене англійська окей, але коли приїхав до Америки, зрозумів, що ще багато вчитися. Тому казав йому, що він мене буде вчити англійської мови, а я його буду вчити української.
Там спілкування між гравцями і президентом набагато легше проходить. Там всі на одному рівні. І ти можеш з ним пожартувати, як ти жартуєш з гравцями. Не так, як в Україні, де президент може не приїжджати, і ти його ніколи не бачив. У тебе немає його номера. Тобі треба зв'язатися спочатку з одним директором, потім з другим, і, можливо, після тобі хтось подзвонить. А, можливо, й ні. А там все набагато простіше, тому що ти кожен день його бачиш на тренуваннях, можеш з ним спілкуватися. Якщо в тебе є запитання, він буде відповідати.
– Тут навіть на вашому прикладі контраст в тому, що, наприклад, в «Зорі» президент Геллер рідко спілкується з командою і взагалі є непублічним.
– Так, тут зовсім інший підхід, великий перепад того, що я бачив. І у Хорватії теж президенти не приїжджають на кожну гру, президент не буде спілкуватися з гравцями – є менеджер, директор чи інші люди, які можуть передати інформацію. В Америці все більш доступно.
«Нас зустріли на великому чорному Ескалейді. Думав, що я якийсь репер, зірка якась»
– Ваші враження, коли ви вперше прилетіли до Америки переходити в «Колумбус».
– Були фари на очах. Не міг зрозуміти, де я. Клуб все зробив, щоб я відчував себе суперзіркою. Вперше в житті ми з дружиною летіли бізнес-класом. І в тебе фари, бо ти родом з Мелітополя, грав у Осієку з населенням 80-100 тисяч, місто можна обʼїхати за 15 хвилин.
Прилітаєш туди – тебе зустрічає водій та жінка, яка відповідає за гравців команди та їхні сімейні справи, допомагає адаптуватися та вирішує питання. Вона нас зустріла з водієм на великому чорному Ескалейді. Я думав, що я якийсь репер, зірка якась. Вікна затемнені, нічого не видно. Я бачив таке на презентаціях, коли купують якусь зірку.
Перший день був як у сні. За тобою постійно хтось ходить і каже, що робити. Мені дали розклад на два тижні вперед, мої сумки завжди хтось забирав – я ж звик, що мені потрібно завжди все своє взяти з собою, за всім прослідкувати. А там типу: «Сідай в машину, ми все зробимо». Приїхали в готель, який вже був зарезервований для нас на два тижні вперед. У нас був час знайти квартиру.
Тобі просто кажуть, куди йти, і ти йдеш: «Так, тут 30 хвилин на пресконференцію, тут 20 хвилин на тренування чи на медичний огляд». І я був у шоці.
Перш за все, це був довгий переліт, ми з дружиною були втомлені, але відразу поїхали на стадіон, тому що клуб хотів, щоб я вийшов перед грою, яка була в цей день. Щоб люди зустріли мене.
А я тільки додому хотів. Забув усю англійську мову. Вони просять мене поспілкуватися, а у мене якийсь шок від того, що побачив. Я розгубився, почав соромитися. Думаю: «Відпустіть мене додому, я хочу спати. Не хочу нікого бачити. Хочу додому до мами, і все».
Потім ти приїжджаєш на базу, знайомишся з містом, ці великі будинки як у фільмі. Перший тиждень був шоковим. Але після ти адаптуєшся, вже й будинки не такі великі. Ти вже звикаєш до цього руху і цих машин великих. Вони там полюбляють усе велике – машини, паркувальні місця, магазини, упаковки. Не знаю, чому так. Тому перші тиждень-два був шок, але зараз вже окей.
– Опишіть загалом Колумбус, що це за місто. Знаю, що це столиця штату Огайо, але порівняно з іншими відомими американськими містами воно не таке вже й велике.
– Так. В місті проживає десь мільйон людей. З передмістям десь 2.5 млн. Це невелике місто за мірками Америки.
Але воно дуже зелене, багато парків, що мені подобається. Є ріка, яка протікає через місто. Є все, що потрібно. Я не такий, що люблю десь сходити, щось завжди робити. Але ти завжди можеш знайти, що хочеш.
Невеликий трафік – це велика перевага міста. Тобі не треба стояти у заторі 30-40 хвилин чи годину. До бази мені їхати 10 хвилин, до супермаркету 15 хвилин. Це все швидко за американськими мірками. Наприклад, в «Колумбус» є гравець з Данії, який грав у Нью-Йорку – він каже, що там ти завжди проводиш час в машині, щоб кудись доїхати.
За розповідями місцевих, в Колумбусі люди більш привітні до тебе, приязні. Більше стараються допомогти, і ти це відчуваєш. Бо у великих містах люди сфокусовані на собі, завжди в русі, завжди вперед. І якщо треба пройти крізь тебе, вони пройдуть. Всі хочуть вибудовувати свою кар'єру. А у цьому місті трішки все простіше, люди більш приземлені і більше можуть допомогти.
– Бачив у вашій стрічці в інстаграмі, що ви зустрічалися зі спільнотою українців в Колумбусі. Чия була ідея і як все відбулось?
– Не очікував цього. В клубі сказали, що українська спільнота надіслала імейл – хочуть зустрітися, привітати, бо розуміють, що це нелегко бути тут одному.
Думав, прийде п'ять-шість людей, небагато. А прийшло 30-40 українців, і це було круто. Тому що вони мене підтримали дуже сильно, приходили на ігри з українським прапором, я познайомився з сім'ями, вони мене звали, якщо щось відбувалося. Наприклад, День незалежності відзначати.
Якщо щось треба було, вони були раді допомогти. Хочеш знайти щось – поїдь туди. Ось тут супермаркет, ось в місті є хокей, ще щось. Вони розуміють і памʼятають, як це – перший рік чи пів року там. Просто було приємно, тому що вони хотіли допомогти.
Щось підказати, щоб ти не почувався самотнім. Я дуже це ціную і продовжую спілкуватися з ними. Тому тільки були приємні враження. Дійсно це зворушило, бо ти розумієш, що ти не один, хоч і далеко від своєї країни.
– Як ви почуваєте себе в Штатах в контексті війни в Україні, для якої США є одними з найбільших союзників?
– Не сказав би, що почуваюсь якось по-іншому у порівнянні з Хорватією. Там я теж переживав за країну, слідкував за новинами, спілкувався з друзями, хто залишився в Україні. Ти розумієш, що ситуація важка, стараєшся допомагати чим можеш.
У Штатах я побачив, що люди переживають за нашу країну. Бачив, що вони допомагають і завжди будуть підтримувати нас. З ким спілкувався і хто запитував про це, я просив не забувати. Бо бачу, як змінюється це у Європі. Перший рік всі про це запитували, був шум у новинах. Зараз вже закінчується другий рік [повномасштабної війни], і я бачу, як у Європі люди цікавляться не так, як раніше. І допомагають не так, як раніше.
Тому єдине, що казав американцям, якщо вони запитували, не забувати. Тому що кожен день в Україні щось відбувається. Люди переживають за своє майбутнє. Переживають, чи вистачить грошей щось купити. Дуже важко.
Був такий період, що це давало якусь таку психологічну проблему для мене. Тому що ти постійно слідкуєш за новинами, весь фокус на Україні, що відбувається в країні. Ти забуваєш про себе трішки, забуваєш лягти спати, забуваєш думати про футбол, про сім'ю. Як допомогти, що зробити.
Моя дружина тут, у Хорватії пішла у «Червоний хрест», коли все трапилося. Приїжджали українці, вона перекладала, тому що знає англійську. Допомагала людям зорієнтуватися по місцевості, знайти, де можна прожити якийсь час, разом з «Червоним хрестом» розвозила продукти людям. Вона багато чого зробила тут.
Тому ми переживали за це. Але з часом ти розумієш, що життя іде далі, як би важко не було це сказати. Не можеш просто зупинитись і казати, що війна, я не можу жити, рухатися. Ти повинен допомагати своїй країні, але ти повинен теж жити далі.
Тому у Штатах я прошу не забувати і підтримувати так, як і раніше, скільки б не тривало це. Сподіваюсь, що це завершиться якомога скоріше.
В Америці я виграв свій перший трофей, але ти розумієш, що футбол – не найголовніше зараз. Я знаю, яка ситуація в Україні. Я далеко, але дякую ЗСУ і всім, хто тримає та боронить Україну, всі пожежники, лікарі, волонтери. Дякую всім, хто стає на захист України. Тому що я маю можливість грати зараз.
Тому перемога у фіналі МЛС – це дуже такий особливий момент був для мене. В тебе є якась надія, що ми можемо завжди перемогти, тому що ми, українці, настільки сильні духом, що у найскладніших ситуаціях можемо показати найкращі результати.
– Ви родом з Мелітополя, який, на жаль, сьогодні окупований. Чи залишились у місті рідні та близькі люди для вас?
– У мене там залишилася бабуся. Не завжди можу подзвонити їй, тому що є перебої з інтернетом і зв'язком. Це найважче. Але моя мама дзвонить їй кожні 3-4 дні, коли зв'язок пробивається. У мами є номер людей, які живуть поряд з бабусею. Вони можуть прийти до неї та дати слухавку.
У бабусі все добре. Вона уже у віці, це нелегко, але якщо в неї все добре, для мене це легше. Бо знаю, що Мелітополь окупований, і ти не можеш змінити це. Але ти можеш переживати за людей, які там залишилися. Якщо з ними все добре, тобі легше сприймати цю ситуацію.
Переживаю, звісно, але пробую не думати багато про це. Бо стає гірше. Якщо починаєш дивитися відео і спілкуватися з людьми про те, що трапилося в Мелітополі, відчуваєш, що це якийсь жахливий сон. Ти не хочеш про це думати, бо це тебе стопорить.
Авжеж хочеться, щоб все повернулося на свої місця. Бо знаю, люди, які зараз в Мелітополі, хочуть, щоб прийшла українська армія і повернула місто до України. Їм не подобається там бути.
Але ми не знаємо, що відбувається там насправді. Є люди, які пішли на роботу і працюють там на росіян. Але їм потрібно щось робити, працювати. Тому це важко. Ти не можеш казати людям, що вони повинні робити, казати щось погане про них. У них є сім'ї, вони повинні заробляти гроші.
Це важко, але сподіваюсь що все повернеться на своє місце, і Мелітополь буде українським, а не як зараз, що російські прапори висять по всьому місту. Сподіваюсь, що одного дня зможу повернутися до свого міста.
«З Кривцовим не спілкувались ні разу»
– Чи відчуваєте, що на цьому етапі карʼєри ви рухаєтеся в напрямку збірної України та можете отримати знову виклик?
– Складне запитання. Бо я за ці пів року в Америці небагато зіграв. Хочу сподіватися, що це була лише адаптація, і наступний сезон буде кращим для мене.
Не хочу сказати гучних слів, але сподіваюсь, що одного дня мене викличуть у збірну знову. Знаю, як приємно бути у цій команді і представляти свою країну на міжнародному рівні. Але в Україні є багато футболістів, і тренерському штабу нелегко відібрати 23-25 гравців на національний збір. Є багато гравців, які заслуговують на це. Якщо це станеться, буде дуже круто, буду дуже радий.
– Як мінімум приклад Сергія Кравцова, якого викликали в збірну уже з МЛС, має надихати.
– Подивимось. Є невеличка різниця між Сергієм Кривцовим і Євгеном Чеберком. Надіюсь, що це все буде, що вони стежать за МЛС. Я ж кажу, це не під моїм контролем. Я розвиваюсь і роблю те, що повинен, а там буде як буде.
– Підтримуєте звʼязок із Кривцовим?
– Ні, не спілкувались ні разу. Коли я приїхав, «Колумбус» уже зіграв обидві гри з «Інтер Маямі». Та й в Україні я був у «Дніпрі» та «Зорі», ми не були друзями. Можливо, якби ми зустрілися, то спілкувалися б краще. А так ми ніколи не зустрічалися багато – тільки у національній збірній і коли проти «Шахтаря» грали. Тому у нас немає такого конекту. І він вже досвідчений гравець, а я теж не молодий, але ще не такий досвідчений, як він.
– Оскільки уже говоримо про «Інтер Маямі», не можу не запитати про Мессі. Ви були вже в МЛС, коли стався його трансфер. Наскільки це була масштабна подія?
– Так, на той час я вже був у Америці. Це був вибух по всій країні, тому що... Ми повинні розуміти, що в Америці багато видів спорту, і футбол у них не на першому місці як у Європі. Там люди можуть собі дозволити прийти на стадіон, подивитися гру, але вони не справжні вболівальники, прям як тут. У цієї ліги [МЛС] немає багатої історії, клубам по 30 років. Тому ж «Інтер Маямі» пʼять років. Тому це щось, що тільки приходить в цю країну, спорт тільки розвивається, люди тільки починають розуміти, чому в Європі це спорт номер один.
Тому прихід Мессі – це вибух, тому що всі знають Мессі. Одразу почали укладатись спонсорські контракти – як з «Інтер Маямі», звісно, так і з лігою. Її почали більше дивитись, глядацький інтерес виріс. Навіть хто ніколи не дивився футбол, почав дивитись. Люди кажуть, що це цікавий вид спорту для них, тому вони дивляться не лише ігри «Інтер Маямі».
Це було дійсно щось велике по всій країні. І, думаю, все буде тільки нарощувати темп. Інші гравці будуть приходити в лігу, бо там є Мессі. Американці можуть робити яскраву картинку, найкраще у світі. Вони можуть робити шоу.
Тому ця ліга буде рости, будуть нові договори спонсорства, гроші будуть приходити, будуть приходити нові гравці і тренери, які хотітимуть спробувати щось нове. Подивимось.
Буде ще чемпіонат світу через два роки, це ще підігріє інтерес. Коли поприїжджають вболівальники з усіх країн до Америки та Канади і будуть дивитися футбол разом, думаю, американці зрозуміють, що в цьому спорті є щось більше, ніж вони бачать зараз.
Фото: Yahoo Sports, Columbus Crew, Panoramic/Keystone Press Agency
