Ветеран Ігор Салій: “Кожне змагання – це твій особистий зріз: чого ти досягнув, як і куди рухаєшся”

Ігор Салій – офіцер, ветеран, чинний військовий та один з 30 спортсменів, які представлятимуть Україну на змаганнях з адаптивних видів спорту United States Air Force and Marine Corps Trials. Змагання для поранених військових Повітряних сил та морської піхоти США відбудуться у березні 2024 року у Лас-Вегасі (Штат Невада).

Мета ветерана – надихнути якомога більше побратимів та посестер лікувати тіло і душу через спорт. Він не планує зупинятись та хоче отримати майстра спорту міжнародного класу. А першим кроком до цієї мети може стати золото у Лас-Вегасі цього року.

Ще Ігор має щиру посмішку та надзвичайне уміння заряджати позитивом. Те, як він насолоджується життям, кожним своїм тренуванням, кожним змаганням зі стрільби з лука, часом проведеним з дружиною та двома донечками, зустрічами з побратимами – певно, передається в повітрі кожному, хто поруч з ним. 

Розкажіть про ваш військовий шлях? Як він почався та як продовжується нині?  

Службу почав я у 2003 році. У 16 років вступив до військового інституту. Далі 5 років навчання і після цього продовжував службу. Багато чого не можу розказати, але було цікаво. У 2013 році закінчився мій контракт. А 24 лютого 2022 року я вивіз родину у безпечне місце, повернувся до Києва й пішов у військкомат. Потрапити до війська знову виявилось ще тим квестом, адже у мене не було необхідних документів. 

Річ у тім, що морально я готувався до війни. Розумів, що щось таке буде точно, але з документами, що підтверджують моє звання капітана були складнощі. Я взяв у ТЦК лише паспорт та код. Тож спочатку я пішов на посаду солдат-стрілець. Але це дуже мені допомогло в майбутньому. За місяць я вже був на посаді командира відділення, згодом – командира  взводу. У цей час таки прийшло підтвердження того, що я дійсно капітан. Я обійняв посаду командира роти й мені допомогло саме те, що я вже був у своїй роті на всіх посадах від найнижчої. Тож ми виконували бойові  завдання у Донецькій та Луганській областях – Пришиб, Тетянівка, Святогірськ, Ярова, Богородичне. Згодом я брав участь у контрнаступі на Харківщині. Після одного із бойових завдань мав контузії та певні складнощі зі здоров’ям. 

Поговорімо про спорт. Спорт і ви, спорт і війна. Чи займалися ви спортом дотепер? Чи був спорт у вашому житті?

Військовий інститут, підготовка до нього, бокс, футбол. Я був досить активним із дитинства. У мене не було якогось там часу вільного, бо завжди були якісь виїзди, збори, згодом навчання в інституті й спорт. Спорт завжди та в усіх обставинах у моєму житті. Допомагав у військовому інституті, дуже допомагав в навчанні, бо я був у збірній нашого інституту. Я займався легкою атлетикою, грав у футбол за інститут. Після інституту на службі я займався стрільбою і боксував до 30 років. У 30 років був на останніх змаганнях.

“Мій психоемоційний стан був важкий.  Тяжко було навіть було розмовляти”

Як сказала моя жінка, коли я йшов на змагання: “Вже куди ти йдеш? Там хлопчики по 18-20 років, а ти вже пенсія”. Тоді  у мене з’явився сильний біль в грудях. Потім виявилось, що в мене 2 пухлини, їх мені вирізали після змагань. Лікарі сказали, що бокс можна забувати зовсім. Але треба було якось відновлюватись.

Я ніколи не був прихильником саме тренажерної зали. Більше люблю ігрові види спорту та бокс, а довелось йти в зал і реалізовуватись там. Походив трішки в зал, а потім прийшла повномасштабна війна, поранення.  

Після другого поранення лежав в лікарні, де мені сказали, що обов’язково потрібно чимось займатись. Мій психоемоційний стан був важкий.  Тяжко було навіть було розмовляти. Моя лікарка наголосила, що я повинен пообіцяти їй проходити реабілітацію. Я звісно пообіцяв... Мені дали 30 днів на реабілітацію і розповіли, що є такий спорт, як стрільба з лука. Я приїхав додому, знайшов в інтернеті найближчий до мене тир і пішов. 

Там я познайомився з Дмитром Львовським (майстер спорту України зі стрільби з класичного лука. – ред). Він зі мною поспілкувався, побачив в якому я стані та сказав, що можу приходити будь-коли та займатись безоплатно. Я почав ходити. Проводив у залі по 3-4 години на день. За три тижні ми вже поїхали у Львів на Invictus. Я виграв золото.

Ого! Це потужно!

Я був шокований. Вперше в житті саме класичний олімпійський взяв. Я був максимально заряджений морально і після цього почався коловорот ветеранських змагань. 

Наскільки важливий саме цей змагальний компонент у спорті – конкуренція? Тобто тренуватися це одна справа, але ж змагання допомагають і в питанні соціальної адаптації?

Звісно це важливо. Як там у самурая? Немає мети, є тільки путь. А тут — навпаки. Ми маємо цілі. Ми робимо конкретні кроки. Усе залежить від нас самих. Кожне змагання – це твій особистий зріз: чого ти досягнув, як і куди рухаєшся. Ти бачиш, що був на одному рівні, а згодом піднявся вище у спортивному плані. Це заряджає.

У мене взагалі все було, як у казці. Я пів року виступав на змаганнях мінімум раз на місяць. Приносив додому тільки золото, золото, золото, золото. Чесно скажу, я себе таким крутим відчував, так задер носа… У жовтні ми поїхали на змагання на Львівщину й там я просто провалив змагання. Не потрапив навіть у трійку. Це мене приземлило максимально. Тренер також вмотивував і розклав усе по поличках, чому так сталось. І я не шкодую. Для мене це було перезавантаженням. Наступними були відбіркові змагання до Air force. Я там уже зібрався максимально й усе пройшло дуже добре.

Враховуючи ваш досвід, що важливо у підготовці до змагань? Дисципліна, режим, моральна підготовка? 

Для мене головне – це дисципліна. Тобто,  якщо у мене змагання за 2 місяці, то я вже повністю міняю свій режим. Тренуюсь, часом тричі на день. Ранок починається із забігу, потім зал, потім тир. Ці активності міняються по тренувальній схемі. Загалом у мене є графік тренувань, харчування, якого я дисципліновано дотримуюсь. 

Певно це займає 4-5 годин на день. Як ви поєднуєте зі службою, з іншими сферами життя? Чи це просто такий період?

Це легко поєднується зі службою. Моє військове керівництво підтримує мене. Але якщо я не виграю, то тоді… (сміється). Складніше трошки із родиною. Бо суботу чи неділю я завжди стараюсь зробити татковим днем, якісно провести час з дітьми, з дружиною. У нас дві донечки. Але через підготовку до змагань інколи доводиться поєднувати тренування та ігри. Молодшу доньку брав в тир, вона стріляла. Але ж це 6-річна дитина, за якою треба дивитись постійно, а це відвертає увагу, не потренуєшся, як треба.  Зі старшою донькою я намагаюсь бігати, якщо погода гарна. Загалом у мене уся сім’я спортивна. Жінка тренерка. Молодша донька займається дзюдо, старша займається тайським боксом. Як бачите, уся родина в темі. Тобто, всі все розуміють. Дружина розуміє, що таке змагання, готує мені окремо, підтримує. Було таке, що для волейболу ось не вистачало у мене розтяжки. Тому кохана показувала мені вправи на розтяжку, допомагала.

“Боже, як приємно бути донькою чемпіона”. І вона це так сказала…  Я це буду пам'ятати все життя”

Ще історія. За день до одних із моїх змагань зі стрільби донька мала змагання із тайського боксу. Її суперниця була старша і важча на цілих 14 кг! Але моя перемогла!!!  Вона мені надіслала запис усіх своїх боїв, подзвонила і каже: “Ну все, у мене золото, давай, щоб і у тебе завтра золото було. Ми чекаємо”. Як тут не перемогти?

А ще якось після моїх змагань, на яких я був із родиною, молодша донька (їй тоді було 6 років) сідає в машину і каже: “Боже, як приємно бути донькою чемпіона..”. І вона це так сказала…  Я це буду пам'ятати все життя. Вони – моя шалена мотивація та підтримка. 

Поговорімо і про виклики, з якими ви зіткнулися саме в адаптивному спорті? Чи були у вас такі виклики? Як їх долали? Доводилось себе пересилювати в чомусь?

Для мене спорт — це кайф. Я просто кайфую від процесу дійсно. У мене був період: ми відвоювали, після 2 поранення я був виведений поза штат, а звідти – я перевівся в тилову частину А4753.  Тому, в мене є можливість  частіше бути вдома. Нині служба дуже відрізняється від тої, коли я був у піхоті. Тому зараз я маю можливість тренуватись. Часом, коли я приїжджаю додому і розумію, що вже 23:00, а я тільки приїхав із роботи, навіть не був на тренуванні. Тоді сумний лягаєш спати й все якось не так. А от, коли було тренування або навіть 2 чи 3 тренування, я прихожу додому, лягаю і відчуваю “Ну, красунчик! Стільки класного всього зробив!”. 

А ще спорт допомагає, коли… Ось вчора я був на 3 похоронах. Загинули побратими. Я приїхав, переодягнувся і просто пішов на стадіон бігати..Спорт допомагає, лікує, надихає, мотивує, дає енергію. Мені немає з чим “справлятись”, я просто від самого дитинства  насолоджуюсь кожним тренуванням, кожним змаганням. Це просто — моє.  

Це круто. А як щодо прийдешніх змагань – United States Air Force and Marine Corps Trials. Ви – член збірної України. Розкажіть, про ваші емоції, коли ви дізналися, що ви пройшли в збірну?

Найперші мої змагання були саме ветеранські. Я скажу так, я дуже, дуже, дуже сильно хотів потрапити в Дюссельдорф на Invictus. Збори були  у Львові й тоді я не потрапив у збірну і мабуть, слава Богу. Бо я б тоді б певно і розум втратив би від радості. Це мене приземлило таки. Після цього сподівань потрапити саме на Air Force  у мене вже не було таких. Мені було класно вже просто від зборів. Я кайфував, а там – потраплю чи не потраплю… Я не дуже і думав про це. По часу може ж це не довго –  рік у всій цій ветеранській адаптивній двіжусі. Але я працював максимально продуктивно. Тут у мене дуже багато друзів ветеранів. Я просто дивився і радів за, хто потрапив у збірну.  З 30 осіб я 20-х знаю.

Щодо мене… Для мене це була несподіванка повна. Я був у стані шоку і я був щасливий. І я зараз щасливий.

Говорячи про реабілітацію, яке місце у цьому процесі займає спорт? Як допомагає?

Скажу відверто, я почуваю себе нормально. Звичайно, що не так, як цивільні, але я вважаю себе реабілітованим. Звісно, що з війною в голові 24/7, ще й з довічним прийомом певних препаратів… Єдине що, я дуже погано запам’ятовую, можу забувати слова. Бувало так, що розмовляю, розмовляю і в мене якесь слово вилітає просто з голови. Я раніше так злився через це на себе. Особливо, якщо людина, з якою ти говориш, не знає, що з тобою. А зараз я звик певно, а що ти зробиш? Вже нічого не зробиш.

Сам спорт впливає на твої фізичні здібності, а турніри та змагання – на психологічний стан. Тобто, я вже майже на кожні змагання їду просто до друзів. Потусуватися, поспілкуватися з однодумцями й побратимами. Це коло своїх. Я розумію, що це вже так буде до кінця життя. Це дає лише плюси, лише позитивні емоції. 

Що стосується саме фізичної реабілітації, то кожен вид спорту потрібно розбирати окремо.  Скажу про стрільбу із лука. Я вважаю, що кожна людина із контузією має спробувати.  У мене була травма мозку. Мені було вкрай важко концентруватися на чомусь. Я не міг прочитати речення. Тобто, слова знаю, а разом їх скласти не міг. А у стрільбі: ти береш лук,  вставляєш стрілу у тятиву і стріляєш. Цей процес займає 3-4 секунди. Але в ту мить, коли ти довів тятиву до підборіддя, ти максимально концентруєшся. Твій зір, твій мозок, твої м’язи. Ти намагаєшся ідеально виконати все. Повторюєш і повторюєш ті самі дії, відточуєш їх, а після кожного пострілу – розслабляєшся. Так за тренування ти можеш зробити 250 пострілів. Виходить так, що твій мозок тренується. Він то максимально зібраний, то розслаблений, і так по колу. 

Коли ти робиш 250 або 500 пострілів на день, твій мозок працює, тренується, як м’яз у спортзалі. Проходить певний період,  1-2 місяці, усе поступово і ти усвідомлюєш –  я можу читати, спокійно їздити за кермом, не забуваю майже нічого.  Як це відбулось? Я ж не пив таблетки. А потім ти спілкуєшся з іншими, хто проходить такий же шлях і вони також це підтверджують. І спеціалісти це підтверджують. Я спілкувався з нашими лікарями, американським реабілітологом, тренерами. Це ефективна, дієва практика і це треба використовувати. Це один із найдешевших варіантів реабілітації. 

Інші спортсмени також говорять про популяризацію і власне про те, що це потрібно починати ще з госпіталів, лікарень, щоб хлопці знайомились з такими можливостями вже на початку. Що ви думаєте стосовно цього питання?

Владі треба вирішувати тут і зараз чим і як допомагати ветеранові. Робити це потрібно негайно. От, наприклад, найгірший сценарій. Людина повертається з фронту. Вона відчуває, що нікому тут не потрібна, починає пити. Потім оці історії про те, як хтось цій людині щось не так сказав на вулиці, бійки стрілянини. Це наростає, наростає. А потім усі беруться за голову і думають, що ж робити? Як на мене, треба показати ветерану чи ветеранці повагу, дати можливість реабілітуватись і чимось зайнятись.  

Я ще нікого, ні одної людини не знаю, яка постріляла з лука і не сказала, що це класно. Приклад: на зборах наших були люди, які вперше взяли лук у руки, постріляли. І зараз вони всі беруть уроки зі стрільби. 

Як, на вашу думку, потрібно залучати ветеранів до адаптивного спорту? 

Усіх людей, яких я знаю, військовослужбовців – усі вони знають про адаптивні види спорту і про ветеранські змагання тільки від мене. От просто реально більше ніде вони, не отримують інформацію. 

Є ж  мільйон способів розв'язання цього питання. Просто треба, щоб була воля кількох людей. Наразі у військових підрозділах є поки така посада, як помічник командира роти, помічник командира батальйону, помічник командира бригади з морально психологічного забезпечення. Ця людина і повинна займатися розв'язанням цих питань. Звісно, з ким не поспілкуєшся, хто на цій посаді,  усі починають розповідати про те, що це паперова посада,  постійне заповнення журналів, куди ще реабілітацією займатись? Але ж в посадових обов’язках командира прописано “забезпечити навчання й навченість особового складу”. Сюди може входити все, що завгодно, реабілітація також. Навчіть їх! Тобто, має бути просто розпорядження, просто воля якогось вищого командування. Бо ці ж помічники командирів з морально-психологічного забезпечення раніше раз на тиждень повинні були посадити особовий склад перед телевізором і показувати їм якийсь там військовий канал. Або ж давали заповнювати бойові листки, де написано “Цього тижня кращий такий-то солдат”. Тобто, на такі безглузді речі є час, а не те що доводити до особового складу, що є  спартакіади батальйонів, шахи, інші види спорту, то часу немає? Це все умовно. Але раз на тиждень доводити, що є найрізноманітніші змагання для військовослужбовців – це просто. Розказати: “Ми відправимо вас. Матимете  звільнення 3 години. Позаймайтесь, поспілкуєтесь між собою” – це просто. Чому так не можна робити?

Або ж де нові учасники на змаганнях. От я приїжджаю і бачу всіх своїх друзів, а нових людей вкрай мало, майже нікого. Де вони? Я повинен заходити в умовний фейсбук і на мене повинна з усіх боків сипатись ця реклама можливостей реабілітації, змагань, занять спортом. Я повинен бачити це все, коли я у госпіталі. Не треба плакатів за анонсами змагань, бо це небезпечно. Просто QR код.  Я все розумію, що не все нині на часі, у нас зараз війна, але ж є ті, хто вже повертається… Усі кажуть, що 3 дні на змаганнях, у колі своїх, у цій атмосфері й ти вже наче місяць у відпустці побував!

Я багато можу про це говорити. Про проблеми, виклики та все таке. Але треба працювати над цим. На усіх рівнях потрібно працювати, масштабувати, давати можливості, розвивати!

Що ви бажаєте собі й своїм друзям від участі в змаганнях?

У нас 11-12 лютого будуть збори спочатку. Тож я бажаю, аби всі розуміли, що треба починати кайфувати от прям з цього моменту! Бо змагання промайнуть надзвичайно швидко. Можливо це буде найемоційніша позитивна подія за довгий період часу для когось. Тому треба це цінувати. Приїхав? Насолоджуйся, живи та запам’ятовуй кожен момент!  Я більш ніж впевнений, що з таким настроєм ми всіх порвемо! 

Авторка: Юлія Большакова, Український ветеранський фонд

Фото надані Ігорем Салієм та організаторами.

Змагання United States Air Force and Marine Corps Trials в Україні організовано Мінветеранів спільно з бюджетною установою «Український ветеранський фонд», громадською організацією «Повернись живим!», благодійною організацією «Стратком Україна» та громадською організацією «Ігри Інвіктус Україна».