Ветеран Олександр «Терен» Будько: «Спорт для ветерана – це спосіб переоцінити свої здібності після травми»
Інтерв'ю Українського ветеранського фонду.
Кавова машина змінилася мінометом. Кав’ярня на Подолі — окопом в посадці десь на Харківщині. І він жартуватиме, що не боїться акул.
Ветеран Олександр Будько з позивним Терен під час контрнаступу на Харківщині втратив обидві ноги. Півроку тому у Сполучених Штатах Америки йому виготовили протези для бігу та кросфіту. Він став одним із героїв інформаційної кампанії «Ветерани різні, перемога одна» Українського ветеранського фонду Мінветеранів.
В інтерв’ю Будько розповів, як після роботи баристою став мінометником, як воював у Харківській області, як відновлюється після поранення та участь в «Іграх Нескорених», чому багато часу приділяє спорту та чому вважає за важливе відкрито говорити про проблеми ветеранів щодо адаптації до цивільного життя.
Цей текст підготований за участю Українського ветеранського фонду.
***
— Як для вас почалося повномасштабне вторгнення?
— Ще 18 лютого я працював у кав'ярні-кондитерської на Подолі в Києві. Я бариста. Обожнюю свою роботу та еспресо — це мій найулюбленіший кавовий напій. Я мав декілька вихідних, а потім, 24 лютого, мав повернутися до роботи. Але більш до кав’ярні я не повертався.
— Ви для себе давно вирішили це питання?
— Ще в підлітковому віці я усвідомив, що ворог України сидить за її східним кордоном. У 16 років виступав проти проросійських політичних партій у рідному Рівному, був учасником акцій протестів на місцевому рівні. До речі, саме тоді я взяв до своїх соцмереж нікнейм Терен, який потім став моїм позивним.
Освіту здобував у Києві — навчався на інженера-технолога харчової промисловості. Згодом влаштувався працювати баристою в кав’ярні в столиці.
Я все своє свідоме життя займався спортом. До 19 років спорт був у моєму житті безперервно. У 14 років це були важка атлетика, жим штанги. У 17 почав займатися бойовими мистецтвами, відвідував спортивний зал. Без спортзалу нереально, це вже якийсь наркотик, і мені це подобається. І тіло подобається, хочеться, щоб воно було в тонусі, і щоб воно мені далі подобалося. Тому я не припиняю тренуватись — є над чим працювати, є можливості, - говорить він.
— Де ви перебували напередодні повномасштабного вторгнення?
— Вранці 24 лютого в Олександра розбудили телефонним дзвінком.
«У той же момент я почув вибух за вікном — а комунальниця спокійно підмітала двір (сміється — ред.). Я пішов у кав'ярню, оскільки мешкав у тому ж будинку, де й працював. Розумів, що якщо не ворог, то мародери можуть нести загрозу моїй кав'ярні. Забрав із кас та сейфів всі гроші, передав їх власницям. Частину зарплат виплатили. Кав'ярню закрили», - пригадує він той день. Сам Олександр разом із близькими вибрався із Києва.
«Я розглядав кілька варіантів — обрав одну із патріотичних організацій в Києві, почав детальніше вивчати військову справу. Ми на одній базі мешкали з одним зі спецпідрозділів, вони нас тренували. Кожен день був насиченим. Ми постійно тренувалися. Взяли участь і в кількох бойових операціях, але загалом бої на Київщині ми пересиділи.
Почали деморалізуватися з хлопцями, бо ж ми справді хотіли воювати, мали ресурс, а нас не залучали. І гарантій того, що в нас будуть бойові операції ніхто не давав. Я став до лав батальйону «Карпатська Січ» і саме у лавах цього батальйону Олександр потрапив на Харківщину.
«Одного дня на базу приїхав комбат, вже покійний Олег Куцин, і сказав, що потрібні мінометники. Я вирішив спробувати», - з азартом говорить Терен.
Контрнаступ на Харківщині: «Ми йшли в посадки, далі мали бути села»
Це сталося 24 серпня, на День Незалежності. Олександр отримав важке поранення.
«Ми розуміли: або вони зроблять якусь провокацію, або це доведеться зробити нам. Ми почали підготовку за кілька днів. Наш мінометний розрахунок проїхав на одне село вперед, і за кілька днів до Дня Незалежності ми почали помаленьку працювати, потроху відбирали в них посадку, щоби зайти в село, яке було за нею», - пригадує «Терен».
— Тобто, ви брали пряму участь у контрнаступі на Харківщині?
— Швидше за все. Я так розумію, це воно і було, початок. Хоч і про це ще не оголошувалося. Ми йшли в посадки, далі мали бути села. Після мого поранення буквально за два тижні Сили оборони України вже звільнили Харківщину. Рух як почався — так все поступово й тривало.
— Як ви оцінюєте рівень готовності суспільства до включення ветеранів у спортивні заходи, зокрема тих, хто з ампутаціями? Одночасно, як змінити ставлення суспільства загалом, щоб забезпечити більшу підтримку та повагу до ветеранів?
— Є відчутні зрушення у ставленні суспільства до ветеранів. Ще нещодавно люди уникали контакту з пораненими ветеранами, але зараз ситуація кардинально змінилася. Якось, наприклад, жінка на вулиці сама запропонувала мені каву. Це важливо, бо коли люди намагаються допомогти ветеранам, ми повинні приймати їхню допомогу та вдячність. Це взаємна повага.
Щодо участі у спортивних заходах, як-от «Ігри Нескорених», це ще один спосіб підтримки та підвищення видимості ветеранів. Підтримка зі сторони глобальної спільноти та інших команд неймовірно важлива. Тут не йдеться про перемогу в спортивних змаганнях, а про підвищення обізнаності про Україну та її ветеранів. Ми обмінюємося досвідом, розмовляємо про спорт, який нас об'єднує, і зазвичай уникаємо розмов про війну.
— Як змінити ставлення ветеранів до самих себе через залучення до спортивних активностей, особливо тих, хто пройшов через ампутації?
— Процес адаптації до життя з протезами - це не тільки фізичний виклик, але й ментальний. Для мене, перехід від милиць до ходьби на протезах був складний, але я зрозумів, що це ключ до відновлення моєї самостійності та самоповаги. Важливо, що цей процес співпадає з моєю підготовкою до «Ігор Нескорених». Спочатку моя мета була просто взяти участь у національному відборі, але потім я опинився у збірній. Тренування, зокрема ті, що відбувалися в Хорватії, допомогли мені не тільки фізично підготуватися, але й психологічно.
— Що може дати спорт для ветеранів?
— Спорт дає ветеранам ціль, на яку можна орієнтуватися, та спосіб переоцінити свої здібності після травми. Це не тільки про фізичну силу, але й про моральну відвагу, самоповагу та самовираження. Через спорт ми можемо знову знайти своє місце в суспільстві та відчути себе цінними його членами.
Важливо, щоб ветерани розуміли: незважаючи на фізичні обмеження, вони все ще здатні досягати високих результатів та впливати на світ довкола себе. Це може зміцнити їх внутрішню силу та самооцінку, допомагаючи їм знову відчути себе повноцінними учасниками життя.
— Під час поїздки до США, перебуваючи на березі океану, ви жартома казали, що не боїтеся акул. Які ще жарти прийшли у ваше життя після поранення?
— Можна ходити в дощ і не намочити ноги (сміється — ред.). Є багато жартів, які народжуються самі, все залежить від моменту. Коли мені кажуть в той момент, коли я без протезів: «Терен, підійди сюди» - я просто починаю сміятися. І друзі починають сміятися. І ми просто ржемо вголос і довго з цього. Це смішно, це реально дуже смішно.
— Ви написали книгу «Історія впертого чоловіка». Чому впертого?
— Бо я пройшов такий шлях потрапляння на фронт, що якби не моя впертість — я б це закинув. Було багато перипетій та пройдених перешкод…
— Що для вас буде перемогою в російсько-українській війні?
— Знищення Російської Федерації. Лише такою може бути наша перемога.
***
Автори: Людмила Кліщук, Олеся Мацютевич
