Остання гра Лобановського, чвертьфінал ЧС, півфінал Кубка УЄФА. Які матчі з історії нашого футболу ви б хотіли переграти?
Автори Tribuna.com відповідають на непросте питання.
Близько 230 тисяч людей підписало петицію, щоб переграти фінал Чемпіонату світу в Катарі Аргентина – Франція через незадовільні та неприпустимі на їх думку рішення арбітра. Це змусило нас задуматись: а що, якби в нас була можливість обрати, який матч з історії українського футболу переграти?
Автори та редакція Tribuna.com пропонують найближчі для себе версії, а ви пишіть свої варіанти в коментарях.
Андрій Білик, замголовреда: Словенія – Україна (2:1, 1:1)
Коли та в якому турнірі грали: 13 та 17 листопада 1999-го, стикові матчі кваліфікації Євро-2000.
Вболівати за збірну України з будь-якого ігрового виду спорту означає бути максимально звичним до болю прикрих невдач – і сприймати як належне моменти, коли щастя було неймовірно близько, але підфартило чомусь саме нашим суперникам. Вперше з тим, як це працює, я познайомився у 1999-му – і це було приголомшливо.
У 99 випадках з 100 тепер вже справжня легенда, а тоді просто найкращий голкіпер країни Олександр Шовковський не помилився б настільки грубо на останніх хвилинах дуже важливої зустрічі. У 99 випадках з 100 Міленко Ачимович не пробив би з середини поля (та ще й фактично з флангу!) саме туди, куди Шовковський не встигав добігти та дострибнути…
У суцільному шоці в той момент був не лише дев’ятирічний школяр з Маріуполя, який дивився зустріч на маленькому радянському чорно-білому ще телеприймачі, а й уся країна. У зустрічі-відповіді на засніженому полі «Олімпійського» СаШо знову пропустив щось зовсім дике – і у Бельгію з Нідерландами за півроку полетіли грати саме словенці.
Так, тоді вони мали свій найкращий склад в історії, так, вони не були зовсім вже поганими на Євро (як, наприклад, Уельс на ЧС-2022 у Катарі), програвши лише іспанцям та влаштувавши дуже видовищні 3:3 з Югославією. Втім, Україна зразка 1999-го була сильнішою, талановитішою та зірковішою – але сукупність страшенних помилок, які у топів трапляються раз-два за кар’єру, несприятливих обставин та просто жахливих погодних умов змусили нас чекати дебюту на континентальній першости ще 13 років.
Впевнений не на 100, а навіть на 200 відсотків – зіграй суперники між собою ще 10 разів, у кожному з них Україна пройшла б далі. На відміну від усіх іншіх програних стиків, де опоненти були або значно сильнішими, або просто дуже незручними стилістично, кейс 1999-го – це лише про нефарт, невезіння та нещастя. І саме тому їх хотілося б переграти: те покоління нашої національної команди заслуговувало зіграти на великому турнірі збірних ще до того, як Андрій Шевченко пройшов власний пік.
Дмитро Литвинов, автор: «Металург» З – «Динамо» (3:1)
Коли та в якому турнірі грали: 7 травня 2002-го, УПЛ.
Я б переграв матч запорізького «Металурга» та київського «Динамо», котрий закінчився з рахунком 1:3. Одна з сотень ігор, де столичний клуб впевнено за рахунком переграв суперника, але за грою все вийшло складніше, ніж прогнозували – перший тайм закінчився 1:1, на м’яч Черната влучним ударом відповів Демченко (ех, коли ще в Запоріжжі гратиме переможець Суперкубка Європи). Але розібралися, по перерві Гавранчич та Белькевич забили ще і «Динамо» залишилося лідером «золотої» гонки.
От тільки думки у гравців були не про це – у той день у другому таймі погано стало 63-річному тренеру киян Валерію Лобановському. Прямо з гри його забрала «швидка». Інсульт, неможливість транспортувати легендарного тренера у Київ, ще один інсульт, вже у лікарні, де йому не змогли допомогти й найкращі фахівці, яких привіз до Запоріжжя чартером клуб.
Це був не перший випадок, коли Лобановському стало погано на лаві: він втрачав свідомість на короткий час у Мексиці на чемпіонаті світу, «швидка» забирала його до лікарні у Києві в 1988-му після поразки від «Спартака». Потім були роки роботи на Близькому Сході, котрі змінили його зовнішньо і не могли не позначитися на здоров’ї, як і багаторічні шкідливі звички.
Казали, що й у Запоріжжя він міг не полетіти, але графік був щільним: півфінал Кубка за кілька днів до того, потім мав бути матч з «Таврією». Присутність тренера у непростий період була потрібна. Матч з «Таврією» відбувся – але вже без Лобановського на лаві, 12 травня. Шоковані гравці не змогли дотиснути суперника, а наступного дня Тренер помер.
Мені не відомо, чи здобуло б «Динамо» зрештою того року чемпіонат і Кубок, якби Валерій Васильович був живий. Але знаю, що команда тоді думала точно більше не про футбол – і «Шахтар» спочатку наздогнав, а потім випередив «Динамо», здобувши перше в історії «золото». Мені не відомо, чи виграли б з ним фінал Кубка, кращий за багато років, якщо не за всю історію, коли «Шахтар» видряпав вольову перемогу в овертаймі, хоча програвав ще на 80-й хвилині 1:2. Мені не відомо, яким було б оновлене «Динамо», та й зрештою два наступних чемпіонати команда виграла вже з Михайличенком.
Але мені точно відомо, що 63 роки – це точно не граничний вік для тренерської роботи. І Лобановський з його впертістю точно міг би тренувати ще 5, 7, 10 років. Тому мені дуже хотілося б переграти той матч – і аби ще в першому таймі кияни забили супернику 3-4 голи, позбавивши свого тренера зайвих нервів.
Микола Решнюк, репортер: Італія – Україна (3:0)
Коли та в якому турнірі грали: 30 червня 2006-го, чвертьфінал ЧС.
Для когось може видатись чудернацьким бажання переграти матч, який ознаменовує найбільше досягнення в історії збірної України. Але саме він першим спав на думку. Тепер спробую пояснити і собі, і читачам, чому так.
Середина нульових – найромантичніший час в моїх стосунках із футболом, букетно-цукерковий період. Я школярем тільки зацікавився грою, тільки почав вболівати за збірну України. Історична кваліфікація на ЧС-2006, приголомшливі перемоги в Стамбулі та Афінах, достроковий вихід з групи з першого місця, очікування дебюту на чемпіонаті світу – команда Блохіна одразу привчила мене юного, який ще не знав болі минулих та майбутніх поразок, до найкращого.
Турнір в Німеччині особливий для всіх українських вболівальників, але для мене ця особливість має свій відтінок. Всю палітру емоцій, яку може подарувати футбол, я проживаю вперше. Розчарування після розгрому від Іспанії, піднесення після розгрому Саудівської Аравії, нервові 1:0 з Тунісом, якась незбагненна ейфорія після серії пенальті зі Швейцарією і знову падіння після розгрому у чвертьфіналі від майбутнього чемпіона. Просто емоційний роллеркостер.
Та я не веду до того, що той матч з Італією хочеться переграти, бо все мало скластись по-іншому. Так, без швидкого голу Дзамбротти чи з реалізованим бодай одним моментом від Шевченка все могло б скластись краще для України. Як мінімум без прикрих 0:3. Але, як не крути, переможець в цьому поєдинку все ж закономірний.
А моє бажання переграти ту гру полягає насамперед в жаданні пережити ті унікальні емоції ще раз. Коли футбол для тебе – це магія, а твоя збірна – головна сенсація ЧС, у вісімці найкращих команд світу. Позаду дивовижний шлях, перед тобою один з найсильніших суперників, попереду можливий вихід у півфінал, а в тобі незбагненна сміливість вірити, що Україна здатна ще й на таке.
Сергій Барановський, редактор ком'юніті: «Шахтар» – «Динамо» (2:1)
Коли та в якому турнірі грали: 7 травня 2009-го, другий матч півфіналу Кубка УЄФА. Один із найуспішніших сезонів в історії українського футболу завершився першою перемогою у єврокубках часів незалежності. Але знаменитих голів Луїса Адріано та Жадсона в фіналі могло і не бути, якби кияни пройшли другий український клуб у своїй кампанії, адже до того у драматичному двобої «Динамо» здолало «Металіст». Зараз це все виглядає наче спогади з минулого, багатого життя, але команда Сьоміна заслуговувала на більше.
Блискучий сезон динамівці почали з того, що розібрали на атоми московський «Спартак», а в групі Ліги Чемпіонів пропустили вперед «Порту» та «Арсенал». У «Динамо» вперше за довгий час з’явилися топові легіонери, які круті не лише на папері: Бангура, Вукоєвич, Єременко, Бетао та підросло власне покоління суперталантів на чолі з Мілевським та Алієвим. Звісно, команда Луческу теж мала у своєму ростері топових зірок на рівні УПЛ, але склад «Динамо» точно не виглядав гіршим.
Дубль Артема Кравця у ворота «Валенсії» показав, що в команди є потенціал та характер. Але путівка у фінал вирішувалася у єврокубковому «класичному». За матч у Києві тренера «Динамо» чимало критикували, мовляв, грав надто обережно, замінив Бангура на Гіоане вже у перерві, але результат 1:1 залишав непогані шанси.
Донецький поєдинок подарував все: інтригу, крутий гол, хороший сюжет і навіть один з головних мемів нашого футболу від Жадсона: «Де «Динамо»? Де?». Та бразилець не сказав би знаменитих слів після матчу, якби кияни діяли трішки агресивніше.
Коли тріо Мілевський-Алієв-Бангура створило гол у ворота гірників та рахунок став 1:1, задавалося, що психологічна перевага знову у «Динамо», можна забивати ще. Натомість на останніх хвилинах стався сольний прохід Ільсіньо, та помилка Юссуфа, після якої відбувся гол.
Можливо, якби «Динамо» зіграло той фінал, то і доля його лідерів склалася б інакше. В офіс клубу прийшов би факс із прізвищем Мілевського, де сума влаштувала б президента. Алієв поїхав би не в Москву, а у Європу (хоча у фіналі не міг грати через перебір карток).
Більше «Динамо» жодного разу так близько не підбиралося до єврокубкового титулу, але матч в Донецьку міг би змінити долю клубу. Натомість змінив долю донецької команди і особисто Мірчі Луческу, який після вильоту з ЛЧ був на волосині від звільнення.
Ірина Козюпа, репортерка: Україна – Греція (0:1)
Коли та в якому турнірі грали: 18 листопада 2009-го, матч стиків за вихід на ЧС-2010.
Матч збірної України в Донецьку на «Донбас Арені» – це зараз велика мрія, майбутній символ того, що війна завершилася, і ми повернулися до мирного життя.
У 2009 році збірна України грала в Донецьку на «Донбас Арені». Шкода, що тоді не зрозуміли, який це цінний і важливий момент. Це був вирішальний матч плей-оф за право зіграти на ЧС-2010 в ПАР. Суперник – збірна Греції, з яким на виїзді зіграли внічию 0:0. В домашній для нас грі все пішло не так з самого початку.
Замість великої перемоги, свята, яке б всіх об’єднало, і виходу на чемпіонат світу, Україна отримала бездарно втрачені можливості. Скандал через високу вартість квитків на матч та публічна гризня між Григорієм Суркісом і Ахметовим призвели до того, що збірна залишилася без підтримки на матч, яку могла б мати. Не вдалося навіть повністю заповнити стадіон – величезний організаційний провал.
А далі був провал на полі від збірної – команда зіграла настільки слабо, що глядачі кричали «Ганьба», а журналісти говорили, що футболісти плавлять Михайличенка. Наша команда просто не грала, лідери збірної були безпорадними в цій в’язкій грі, а в тренерів не було плану Б після пропущеного голу від Салпінгідіса.
Той випадок, коли футбол робить дуже боляче і залишає глибоку рану на серці. Була тоді на стадіоні, бачила, як плакав Шевченко і як гравці збірної Греції цілували газон. Якби вдалося переграти цей матч з теперішнім розумом, то ми б отримали шанс не тільки вийти на ЧС-2010, але й змінити хід історії. Інколи для цього достатньо помаху крил метелика.
Ігор Чернявський, редактор стрічки новин: «Ворскла» – «Жиліна» (3:1)
Коли та в якому турнірі грали: 6 серпня 2015-го, матч-відповідь 3-го раунда кваліфікації Ліги Європи.
Напевно, всі, хто дивився той сумнозвісний матч, пам“ятають легендарний відлік Кирила Круторогова: «Три, два, один… Вілліам!..» Тоді завмер весь стадіон, все місто, а, можливо, і вся наша країна. Час неначе спинився. Путівка у фінальний раунд кваліфікації ЛЄ 2015/16 була вже в руках полтавців, але… нещасний випадок чи недосвідченість? Досі важко сказати, що сталося того теплого серпневого вечора в Полтаві.
Мабуть, можна звинувачувати лінію атаки «біло-зелених» за халатність при реалізації моментів в екстра-таймах, або ж персонально Олександра Ковпака, який у попередньому епізоді спробував забити з центру поля замість того, щоб далекоглядно потягнути час біля кутового прапорця.
Так чи інакше, матч «Ворскли» та «Жиліни» став однією з найдраматичніших сторінок в історії полтавської Ворскли. І його точно хотілось би або забути раз і назавжди, немов страшний сон, або ж якнайскоріше переграти і взяти реванш.
Олександр Сажко, замголовреда: Уельс – Україна (1:0)
Коли та в якому турнірі грали: 5 червня 2022-го, вирішальний матч плей-оф за вихід на ЧС-2022.
Зовсім нещодавній за історичними мірками матч збірної України в Уельсі згадався першим, бо психологічна рана від поразки в ньому ще не загоїлась. Але, здається, справа не тільки в цьому. В історії нашої збірної було не так багато матчів, які було потрібніше та важливіше виграти, ніж цей. Бо це було не тільки про футбол.
Потрапляння на ЧС під час війни було дуже потрібне всій нації – цей турнір в Катарі ми б всі дивились з зовсім іншим настроєм та ставленням. Отримання ЧС Катаром та дії ФІФА не стали би менш ганебними, але принаймні насолоджуватись футболом було б не так соромно. На турнірі б не просто була улюблена команда – в неї була б унікальна можливість голосно говорити про війну в Україні перед очами всього світу. Нам це було потрібно.
І нехай би ганебна ФІФА тільки спробувала це заборонити, як весь турнір не давала робити протести та політичні жести іншим збірним. Навіть такий скандал реально повернути на користь, щоб ще більше привернути увагу та розповідати правду світу про війну в Україні. Да і без цього, навіть сам факт потрапляння на турнір збірної України війшов би в історію та міг би стати сюжетом не тільки для всіх світових новин, а й для фільмів в майбутньому.
Ми могли написати героїчну історію. Але, на жаль, про все це доводиться говорити в умовному відмінку, бо збірна України не впоралась з Уельсом.
Найприкріше, що Україна не була жахливою та за грою не мала програвати цей матч. Саме тому його ще більше хочеться переграти. Бо, здається, що якби Україна так грала з таким Уельсом ще декілька разів, то кожен з них кваліфікувалась би на ЧС.
Передивляючись огляд матчу та його статистику, досі виникає тільки одне питання: як можна було програти цей матч? Незарахований гол Малиновського, прикрий рикошет від Ярмоленка в голі Уельса, непризначений чистий пенальті на тому ж Ярмоленко, декілька убойних моментів, серйозна перевага за кількістю ударів (22 (10) - 10 (4)), створеними великими шансами забити (3-1) та створеною небезпекою (2,4 проти 0,74 xG).
Але на ЧС поїхав Уельс – і був там зайвим. Зараз, говорячи про цей матч, вболівальники чомусь переважно сварять команду. Мовляв, вона повинна бути ще краще та сама винна, що не пройшла такий Уельс. Але я особисто відчуваю це зовсім по-іншому: Україна не мала програвати той матч та зробила для цього достатньо – бажання знищувати команду одразу не було, воно не з'явилось і зараз. На жаль, реалізація – це випадкова величина, яка, як і всі обставини, була в той день проти.
***
А які б матчі в історії українського футболу хотіли б переграти ви? Діліться своїми думками в коментарях.
