«Сербія до Токіо» – найвідоміше сербське гасло, яке з’явилося завдяки футболу
Заряд ультрас «Спасибо жителям Донбасса», «Дайте людям спокійно подивитися на йолку», «годівля родини» – ми вже звикли, що фрази зі світу спорту входять до повсякдення. Тісно зав’язані на конкретних спортивних подіях, проте з часом їхній сенс розширюється, а то й взагалі трансформується – як та пісенька харківських ультрас. Фрази з часом стають глибшими і починають жити окремо від події яка її породила. Пропоную познайомитися з сербським гаслом «Сербія до Токіо». Чому воно взагалі виникло, що означає, та яку роль відіграло для Сербії – давайте розбиратися.
Від редакції: ви знаходитеся в блозі Beograd – gori! Його автор пише про сербський футбол. І робить це цікаво. Підтримайте його підпискою, плюсами і коментарями.
«Спасибо жителям Донбасса», «Дайте людям спокійно подивитися на йолку», «Годівля родини» – ми вже звикли, що заряди ультрас зі світу спорту входять до нашого повсякдення. Первинно тісно зав’язані на конкретних спортивних подіях, проте з часом їхній сенс розширюється, а то й взагалі трансформується – як та пісенька харківських ультрас. Фрази з часом стають глибшими і починають жити окремо від події яка її породила. Пропоную познайомитися з сербським гаслом «Сербія до Токіо» («Srbija do Tokija»). Чому воно взагалі виникло, що означає, та яку роль відіграло для Сербії.
Чому серби взагалі придумали собі такий вислів?
Власне, причин чимало. Мотивів сумно-іронічно говорити всім, що Сербія, насправді, простягається аж до Японії, у сербів не бракує. Найпростіше та найкоротше пояснення – це своєрідний контрвипад на хорватське гасло «Серба – на вербу» («Србе на вербе»). Серби жадали якось рівнозначно парирувати.
Проте є сенс копати глибше. Протягом своєї історії Сербія регулярно перебувала перманентному стані війни. Лише минулого сторіччя країна пройшла через Першу та Другу світові війни, Першу та Другу Балканські війни, війну в Югославії. В наслідок останньої загинуло більше ста тисяч людей, два з половиною мільйони стали біженцями. Сербія воювала на три-чотири фронти, її столицю бомбила авіація НАТО. Найбільш очевидним підсумком стала втрата територій – розмір має значення. Ще з часів Тіто багато сербів вважало: Югославія = Сербія. Тому немало хто з них сприйняв як зраду незалежність Боснії та Герцеговини, Хорватії, Словенії, Північної Македонії та Чорногорії, а не як бажання націй самим вирішувати як їм жити.
Досить яскраво драму сербів після війни у Югославії показано у хорватському (як це не дивно, адже історично це чи не найголовніші їхні антагоністи) фільмі «Нічий син». Колишній рок-музикант Іван брав участь у війні в Хорватії, потрапив до сербського полону де втратив обидві ноги. Вже в мирний час чоловік якось у барі чує як футбольні ультраси співають пісню усташів. У відповідь починає співати сербську народну «Хто говорить, що Сербія мала» («Ko to kaže, Srbija je mala»). Коли по гучномовцю з їдучого повз автобуса доносяться передвиборчі обіцянки його батька-політика, він флешбеком згадує як чув цю пісню в полоні.
На початку 90-х інфляція в Сербії виросла в 2000 разів, промисловість впала на 70%, а безробітнім був кожен четвертий. За деякими підрахунками, з країни виїхало близько 300 тисяч самої лише молоді – множимо на три (різниця в населенні), щоб уявити масштаб на прикладі українських реалій. Своєрідним сховком від печальної дійсності та відповіддю на всі ці події стало гасло «Сербія до Токіо».
Звідки взагалі взялася фраза?
На фоні тотального лихоліття 90-х (проблеми почалися ще з кінця 80-х, коли Мілошевич заходився утискати права несербського населення), у Сербії тим не менше був привід для гордості та радощів.
В єврокубках сезону 1990/91 «Црвена Звезда» запалювала. На шляху до фіналу Кубка європейських чемпіонів команда досить легко перемогла «Грасхопер» та «Реінджерс». Перший матч проти дрезденського «Динамо» теж виграли, не заморочуючись: 3:0. В НДР перемагали 2:1, проте гру зупинили через безчинства фанатів. Того року англійські клуби вперше допустили до єврокубків після п’ятирічного бану, тож УЄФА діяло жорстко – нового Ейзеля ніхто не хотів. Технар на користь сербів.
Хоча є всі підстави стверджувати, що бучу влаштували в тому числі й ультрас з Белграду. В 1989 році фанатські фірми «Red Devils» («Червоні дияволи») та «Zulu Warriors» («Зулуські воїни») об’єдналися в потужне угрупування «Деліє», які масштабну бійку з німецькими поліцейськими у Дрездені вважають своїм першим закордонним бойовим хрещенням.
В півфіналі чекала «Баварія». В Мюнхені серби перемогли 2:1, проте з таким же рахунком під завісу матчу «горіли» в Белграді. До 90-ї хвилини, поки Клаус Аугенталер, вочевидь не витримавши несамовитого тиску 80 тисяч людей на трибунах «Маракани», не зрізав м’яча у власні ворота. 2:2. В фіналі серби перемогли «Марсель» і стали найсильнішою командою Старого Світу.
Як переможець КЄЧ «Црвена Звезда» отримала право зіграти за Міжконтинентальний кубок. Цей турнір було скасовано у 2004 році. До того переможець Ліги Чемпіонів та Кубка Лібертадорес щороку зустрічалися в Японії.
Суперником «Црвени Звезди» став чилійський «Коло-Коло». Світ тісний: південноамериканську команду тренував хорват Мірко Йозіч. В 1987 році на чолі молодіжки Югославії він виграв чемпіонат світу. Предраг Міятовіч, Роберт Просінечки, Звонімір Бобан, Давор Шукер, Роберт Ярні – це все його вихованці в тій команді. Чемпіонат проходив у Чилі, тож, вочевидь, хорвату там так сподобалося, що той вирішив залишитися.
Боротьби на Національному стадіоні в Токіо не вийшло. Чилійці не змогли протиставити сербам нічого серйозного.
На очах 60 тисяч японців серби вкатали суперника в газон – 3:0. Мабуть, не треба було їм одягати чорно-білу форму в стилістиці «гробарів». «Црвена Звезда» повернеться до дому не лише з медалями та кубком. Сербія, підкуплена екзотикою країни-проведення фіналу та сп’яніла від магії тріумфу, знайде щось важливіше за нагороди. Команда привезе з собою гасло яке живе досі – «Сербія до Токіо». Мовляв, ми серби – кращі в усьому і скрізь, аж до Японського архіпелагу. Кажуть, ці слова написані в день матчу на якійсь з стін токійського стадіону, вціліли там і донині.
Країна тим часом стояла на порозі війни.
Футбол досить дивне часопроводження, погодьтеся. Він не має своїм результатом створення чогось матеріального, цінного. Чи не матеріального, але духовно вартісного. Футбол не принесе користі якщо ти в нього не граєш сам. Що дасть глядачам факт того, що умовний Алан Патрік виграє цього сезону Лігу Європи?
Проте та перемога показала звичайним сербам (що прикметно: вся та зоряна команда складалася тільки з етнічних сербів), що ти можеш досягти чого завгодно – від Белграда до Токіо. Треба тільки нічого не боятися і люто працювати. Доказом може слугувати те, що після того сезону нікому не відомих до цього гравців розбиратиме вся Європа. Практично вся генерація переможців покине Сербію. Владимир Юговіч – «Сампдорія», Дарко Панчев – «Інтер», Деян Савічевіч – «Мілан», Міодраг Бєлодедовіч (єдиний іноземець у тій команді, хоча румун мав сербське походження) – «Валенсія», Ілія Найдоский – «Вальядолід». Влада Стошич – «Мальорка», Сініша Михйлович – «Рома».
Фраза «Сербія до Токіо» стала крилатою. Вона буде ледь не неофіційним національним девізом у часи лихоліть югославських воєн. Її говорили дорослі і діти, писали на парканах, в роздовбаних після артобстрілів будинках, та на стінах бомбосховищ. Не будемо мазати все у рожеві кольорах – з цією фразою (з її відверто націоналістичним присмаком) на устах було замордовано сотні невинних людей.
Цікаво, що зіркої тієї команди був «Блондин з Хорdfтії» – Роберт Просинечки. До Токіо він не поїхав (готувався до переходу до «Реалу»), але виграти КЄЧ допоміг. Син хорвата та сербки встиг пограти і за збірну Югославії, і за Хорватію. Пізніше тренував «Црвену Звезду». Після того як грав за збірну Хорватії яка воювала з Сербією. Дивна річ, але Роберта чомусь однаково люблять як в Хорватії, так і в Сербії. Хоча на клубному рівні він більше толерує саме «Црвену Звезду». Так прямо і говорить: «Jebi da, Zvezda je moj klub!». Ми перекладемо цю фразу так: «Авжеж, Звезда це моя команда!».
А що це там за хрест перед написом?
Сербський хрест (або ж Оцило) – аналог українського тризубу. Становить собою грецький рівносторонній хрест по кутах якого зображені чотири стилізовані кресала. Така форма хреста запозичена у Візантійській імперії, щоправда там було чотири літери Β – візантійський девіз династії Палеологів «Цар царів царює царями» («Βασιλεὺς Βασιλέων, Βασιλεύων Βασιλευόντων»). У сучасній Сербії чотири кресала іноді трактуються як чотири літери С, що є відсилкою до особи архієпископа ХІІ століття Святого Сави – «Святий Сава – сербська слава» («Свети Сава – Српска Слава») та національного девізу сербів його ж авторства: «Тільки єдність врятує сербів» («Само слога Србина спасава»).
Подібні прочитання малодоказові та скидаються на історію зі словом «Воля», буцімто зашифрованим у тризубі. Але історія це така наука – красиво і переконливо брехати. Якби так не було, може то прозвучить і трохи пафосно, але після фіналу в Токіо футбол став у Сербії на один щабель з державними та національними символами.
«Сербія до Токіо» сьогодні
Александр Коларов та Матія Настасіч на святкуванні чемпіонства з «Манчестер Сіті» в 2014 році вдягли футболки з цим гаслом. Подейкують, діаспора боснійців Британії після цього вибрику написала до офісу манчестерського клубу листа, у якому стверджувалося, що Коларов втнув цю провокацію через пряму вказівку з Сербської академії наук. До слова, їхній одноклубник боснієць Едін Джеко відреагував на футболки сербів з гумором.
Сербський велогонщик проїхав велосипедом від Сербії до Токіо. Пів року крутив педалі.
Побажання однієї журналістки баскетболісткам збірної Сербії, які нещодавно перемогли нігерійок у відборі на Олімпіаду в Токіо, особливого перекладу не потребують: «Srbija do Tokija, idemo, košarkaškу kraljice!»
Сьогодні Сербія, це держава з колосальною корупцією та тотальною клептоманією політиків. Воскові вправи чиновників у нічних клубах – теж не чужа сербам історія. Обіцяний блискавичний вступ до Євросоюзу затягнувся на десятиліття. Мають статус потенційного кандидата ще з 2006-го, але реальне членство їм світить не раніше року так 2025-го. Тож фраза «Сербія до Токіо» є певною втечею від реальності, сумно-іронічною реакцією і на все оточуюче. Мовляв, так – ми живемо відстійно. Наші політики – закусєнцеве дно. Так, ми втратили купу земель, і маємо паскудне сьогодення.
Зате вони точно знають, що вони, серби, кращі за усіх аж то Токіо.
Фото: Getty Images
