«Кажуть, що Путін здох. Не чули?» Репортаж з дороги на Захід
Ірина Козюпа про шлях з Києва на Тернопіль.
Ірина Козюпа про шлях з Києва на Тернопіль.
Це був листопад 2014 року. Зранку я тільки повернулася з Люксембургу в Київ, де наша збірна України грала свій матч проти цієї крихітної країни. Потім зателефонував брат і сказав, що сьогодні буде проїжджати через столицю і може забрати мене в Тернопіль. Він вперше їхав на ротацію із зони АТО. «Я питав командира. Він дав дозвіл, щоб ти була з нами».
Я не планувала в цей час їхати додому і в мене не було такої потреби. Просто брат дуже хотів, щоб я поїхала з ним, але ви ж знаєте цих чоловіків. За двома метрами зросту і горою м’язів ховається вразливе серце. Брутальні хлопці можуть безстрашно воювати, але їм дуже важко давати вихід своїм емоціям і говорити, як вони сумують і як вони люблять. Це треба читати між рядками.
Тому пізно вечері я чекала на зупинці по проспекту Перемоги. Зупинився старий роздовбаний автобус, звідки вискочив мій брат і забрав валізу. Тут були всі тернопільські вояки, які їхали додому зі Сходу України. Половина – добровольці, половина – колишні беркутівці. А ще один песик, один котик і я. Тваринок солдати забрали з собою, щоб вивезти подалі від бойових дій. Кіт вже був контужений.
Хлопці були дуже втомлені, але всі живі і здорові. Намагались спати сидячи, хоча автобус дуже трясло. Весь прохід був завалений сумками, на яких лежав один солдат. Брат посадив мене біля вікна, сам тримав автомат в руках і цілу дорогу говорив. Це були різні історії – добрі, драматичні, іронічні. І вони врізаються у пам’ять на все життя.
В Тернополі брат у першу чергу заїхав у квітковий магазин – купив по великому красивому букету дружині, мені, мамі і тещі. Мамі і тещі абсолютно однакові, щоб не подумали, ніби в когось кращий, а в когось гірший.
Це була моя найбільш епічна подорож з Києва в Тернопіль. До ночі четвертого березня 2022 року.
«Забираю дві футболки збірної України, а сукня Massimo Dutti залишається висіти в шафі»
Ніч і ранок третього березня вийшли неспокійними – постійні сигнали тривоги і звуки бою. Я до четвертої години ранку не спала. Ми з сусідами сиділи в коридорі, де немає вікон і є міцні несучі стіни. Читали новини і намагалися вгадати, що відбувається, і в який бік летить. Дійшли висновку, що це наші відбивають атаку ворога. Від цієї думки стало спокійніше.
Короткий сон перервав сигнал тривоги. Вкотре подумала, що треба заклеїти скотчем два вікна у своїй кімнаті і підлити вазони. Сусідка сказала, що сьогодні, можливо, буде нагода виїхати з Києва. Волонтери з її рідного міста мають привезти продукти для ЗСУ та киян і можуть взяти з собою кількох людей в бус. Поки немає 100% гарантії, що все вийде, але треба бути напоготові по дзвінку виходити з дому.
Якось абсолютно рандомно почала пакувати валізу. В рюкзаку вже давно зібрані найнеобхідніші речі – паспорти, гроші, теплий світшот, вода, трохи їжі, міні-аптечка, косметичка. З валізою складніше – я не знаю, як надовго їду. І чи вистоїть мій будинок. Хоча такі думки намагаєшся гнати від себе подалі.
Фішка ж не в самих речах, а в спогадах та історіях, які стоять за ними. Ці чудові босоніжки я привезла з Риму, де була на матчі збірної України на Євро-2020. Але вибір падає на кеди – вони практичніші. Забираю з собою великий прапор України, дві футболки збірної з картою України (білу і синю). Їх я точно не можу залишити. А от красива сукня Massimo Dutti залишається висіти в шафі.
Сусідка прибігає і говорить, що треба йти. В останній момент запихаю у валізу ноутбук. Він такий великий, що ледве туди вміщається. Ще є місце для книжки. Хапаю історію англійської спортивної журналістки – подарунок від подруги на день народження. В рюкзаку ще є наполовину прочитана «Ніч у Лісабоні» Ремарка. Цей роман про втечу від війни і фашистів у безпечну Америку. І це подарунок від таємного Санти Діми Клименка на Новий рік. Частинка Харкова, який зараз окупанти так жорсткого бомблять, зі мною всі ці дні війни.
Сказали, що треба одягатись тепло, бо у бусі буде холодно. Фірмове худі Tribuna.com «Робимо спорт кращим» ще не встигло добре висохнути після прання, але я не можу його тут залишити. Висохне по дорозі вже на мені. Воно гріло мене всі дні війни – у метро, в бомбосховищі під школою, у коридорі мого будинку, де ми годинами пересиджували сигнали тривоги.
Хотіла ще взяти покривало, яке привезла від родичів з Польщі, але чомусь схопила подушку «Динамо» – чемпіон». Це колись давно брат подарував. Швидко прощаємось з сусідами, з якими нас так згуртувала війна. Нам треба вийти до найближчого метро – це не далеко від дому, але сусід Саша вже завів машину і носить речі в багажник.
«Тільки дивись, щоб я вас десь з під Житомира потім не рятував», – жартує Саша.
Виїжджаємо боковими вуличками, бо район вже обріс блок-постами та протитанковими їжаками. Ми чекаємо на наш транспорт, а Саша в надцятий раз йде записуватися в Територіальну оборону. Його знову не візьмуть через брак військового досвіду.
«Один із символів цього часу – вікна заклеєні скотчем»
З метою безпеки не писатиму, як звати волонтерів, звідки вони і яким маршрутом ми їхали з Києва.
Цих мужніх і сміливих чоловіків я бачила вперше в житті. Вони не тільки рятували нас від війни, а ще й намагалися зробити поїздку максимально комфортною. Питали чи не холодно, порадили, де краще сісти, щоб не трясло, і вибачалися за слова, які ми пишемо через решітки. Сказала за це взагалі не турбуватися, бо я всі ці словечка знаю не гірше за них. І взагалі, у воєнний час на матюки можна зробити амністію.
Ми не відразу залишили Київ, а заїхали ще за жінкою з дитиною в іншу частину міста. У бусі були вікна, тому я могла ще раз побачити столицю. І багато знайомих місць, де ми ще зовсім недавно так безтурботно пили каву, ходили в кіно і на футбол. Тепер Київ стояв порожній. Життя було лише у чергах біля аптек та супермаркетів.
Один із символів цього часу – вікна заклеєні скотчем. Світло могло бути лише у кількох квартирах на весь величезний будинок. І так всюди. Ми застрягли в заторі і практично не рухалися, але волонтери хотіли забрати сім’ю, якій пообіцяли порятунок. «Минулого разу вивезли трьох жінок, одного чоловіка і трьох котів. Ну як їх залишиш? Вони ж як члени сім’ї», – сміється один з наших рятівників.
Пані Олена жила в будинку, в який потрапив уламок від російської ракети. Кадри цієї багатоповерхівки облетіли весь світ. Її квартира вціліла, але там зараз немає газу. Чоловік залишається в Києві, а вона з сином хоче виїхати до родичів в Італію.
«Швидше йди обніми малого. Не будемо займати часу людей», – жінка у сльозах. Вона ще не оговталася від того, що трапилося з її домом і з її життям. Хлопчик притискає до себе улюблену іграшку і засинає. Він дуже мужньо переносить всю дорогу.
Ми встигаємо виїхати з Києва до настання комендантської години. Я тільки зранку випила кави і в мене вже починає бурчати в животі, але їсти нічого не хочеться. І пити також, хоча в термо-чашці є гарячий чай. Далі нас чекає довга дорога, але я знаю, що все буде добре.
«Братику, треба допомагати зараз, чим можемо. Все буде Україна»
«Братику, треба допомагати зараз, чим можемо. Головне, не сцяти. Все буде Україна», – наш водій говорить з кимось по телефону. Час від часу волонтери зідзвонюються зі знайомими, питають про безпечні маршрути і заправки, де можна купити пальне.
По Києву, а тепер по дорозі на Тернопіль ми часто зупиняємось на блок-постах. Діалог завжди один і той самий, але разом з тим різний.
«Добрий вечір, хлопці! Куди їдете?»
«Добрий вечір, браття! Ми волонтери. Привезли до Києва вам продукти, а тепер веземо дитину і жінок в безпечне місце».
«Зброя є?»
«Та яка зброя? Хіба ви б нам дали».
***
«Слава Україні, хлопці!»
«Героям Слава».
«Покажіть першу сторінку паспортів. Куди прямуєте?»
«Ми волонтери. Повертаємось додому. Веземо ще дівчат та дитину з Києва».
«Щасливої дороги! Вибачте за перевірку, часи зараз такі».
«І вам щасливо! Тримайтеся!»
«Та вже восьмий день тримаємось».
***
«Брате, добрий вечір!»
«Добрий вечір, брате! Ми волонтери. Їдемо з Києва. З нами ще жінки та дитина.
«Кажуть, що Путін здох. Не чули такого?»
«Це була б найкраща новина. Ні, на жаль, поки не чули».
«Щасливої дороги!»
«І вам всього найкращого».
«Вперше за всі дні війни я не чую сигналів тривоги, але гостро відчуваю відчуття провини»
Час від часу перевіряю новини, щоб нічого не пропустити. До сліз зворушує підтримка України на матчі «Евертона». Віталій Миколенко вийшов на поле з капітанською пов’язкою, а гравці обидвох команд тримали в руках прапори України. Один з фанатів плакав на трибуні.
Наступна перевірка інформації викликає жах – окупанти гатять по АЕС в Запоріжжі. Сил читати такі новини вже нема. Накриваюсь курткою тепліше і пробую заснути. Прокидаюсь вже, коли ми їдемо вулицями Тернополя. Очам своїм не вірю, коли бачу знайомі вулиці. Місто хоч і далеко від бойових дій, але виглядає таким же порожнім, як Київ.
Я мешкаю в селі за містом. На повороті у нас теж стоїть блок-пост місцевої територіальної оборони. Волонтери просять, щоб мене завезли додому. В кишені маю 700 гривень – вся готівка, яка в мене залишилась. Хочу віддати своїм рятівникам, щоб мали хоча б на бензин. Вони категорично відмовляються брати. Швидко застрибують в авто і їдуть далі.
«О, так це ж Козюпи мала з Києва. Сідай, завеземо», – наші хлопці підвозять до самого дому. На годиннику четверта година ранку. Вперше за всі дні війни я не чую сигналів тривоги, але гостро відчуваю відчуття провини. Я в безпечному місці і мені соромно за це, бо Саша, Юля, Свєта, Ксюша і ще багато друзів, колег, знайомих і незнайомих мені людей зараз у Києві. Вони чують обстріли і ночують в метро. В мене тут тільки собаки гавкають.
І читати новини тут ще важче, ніж під сигналами тривоги.
«Добре, що ти поїхала. Тут вчора в нас жарко було»
«Добре, що ти поїхала. Тут вчора в нас жарко було», – пише наступного ранку Саша. Біля нашого будинку було чути автоматні черги і затримали диверсанта (чи мародера). Тепер Саша виходить на перекур з металевою трубою в руках.
У новинах сьогодні також показали, що на одне з міст, яке ми проїжджали, російські окупанти здійснили авіаудар.
Хтось запитав чи думаю я їхати далі на Захід. Ні, вистачить бігати. Найбільше я хочу знову повернутися до Києва. А поки займусь чимось корисним в Тернополі. Тим більше, скоро посівна. Багато років сварила батьків, що вистачить саджати стільки картоплі. І коли вони мене нарешті послухати, то тепер я переконую, що нам треба по максимуму засадити нашу землю. Щоб потім допомагати всім з продуктами, якщо буде така потреба.
Картоплі точно на всіх вистачить. Головне, щоб не було війни.
