«Ще рік простоїть, а потім може просто рухнути». Єдина санна траса України побудована з дерева
Репортаж Ірини Козюпи з Кременця.
Репортаж Ірини Козюпи з Кременця.
У маленького міста Кременець, що за 60 км від Тернополя, велика історія і своя магія. Тут є кременецькі гори (такі собі міні-Карпати), руїни древнього замку зі своїми легендами, величні костели, будинок-музей класика польської літератури Юліуша Словацького і єдина в Україні дерев’яна санно-бобслейна траса. Точніше, взагалі єдина на всю країну санна траса.
Ірина Козюпа побувала в Кременці і побачила цей унікальний спортивно-туристичний об’єкт України.
«Вже три роки з кілометра не катаються. Трасу використовують з 800-700 метрів»
Зараз дерева вже залишилися без листя, тому трек видно ще з дороги, але їхати треба по об’їзній, а не через центр Кременця. Траса нагадує величезну змію, яка повзе вглиб лісу. Споруда настільки масштабна, що побачити її повністю можна тільки зверху з квадрокоптера.
Першим нас зустрічає Шарік. Собачка не гавкає, але і не дає себе погладити, дивиться якось недовірливо і не відходить далеко від свого господаря.
«Його щеням вивезли і викинули на зупинку. Він прийшов до нас і вже 10 років тут живе», – розповідає історію Шаріка президент Федерації санного спорту України Анатолій Малищик.
Анатолій Сергійович все життя у спорті. Починав в легкій атлетиці, був інструктором-методистом, а з 1989 року працює на різних посадах у санному спорті. Зараз він президент федерації і директор санно-бобслейної траси.
Трохи історії. В цьому регіоні люди каталися на санках для розваг ще на початку 1930-х років. Тоді Західна Україна входила до складу Польщі. У Кременці була облаштована перша земляна траса на 350 метрів. А сани, як вид спорту, почав розвиватися наприкінці 1960-х років, коли його включили у програму зимових Олімпійських ігор.
У місті збудували дерев’яну трасу, яка стала тренувальною базою для санкарів та приймала змагання. Наприклад, всесоюзні спортивні ігри.
Зараз площа спортивної бази – 6 гектарів. Її серце – це якраз дерев’яна траса. Останній капітальний ремонт проводили на початку 2000-х за кошти міністерства спорту України та міжнародної федерації санного спорту. Планували облаштувати трек на 1157 метрів, але вдалося лише на 1000 метрів.
«Вже три роки з кілометра не катаються. Трасу використовують з 800-700 метрів. Для дітей цього достатньо. Швидкість, яку можна влітку розвинути на треку – 105-112 км/год, тому важливо, щоб траса була безпечною для катання», – пояснює Малищик.
Траса дає можливість тренуватися на ній різним віковим групам санкарів. Діти 8-10 років стартують за 400 метрів до фінішу. За 600 метрів починають 15-16-річні спортсмени. Наступний рівень – юніорський (18-20 років). Їхня дистанція – 700 метрів.
Зараз у місцевій ДЮСШ займається близько 60 санкарів. Практично всі хлопці та дівчата – місцеві мешканці. «Коли у нас був автобус, то ми ще залучали дітей з ближніх сіл. Зараз такої можливості нема», – каже Анатолій Сергійович.
Санний спорт в країні культивує два регіони – Львівська і Тернопільська області. У складі збірної України зараз перебувають троє представників Кременця.
«Андрій Мандзій бореться за ліцензію на свою третю Олімпіаду. Раніше він виступав на іграх у Сочі та Пхенчхані. Молода перспективна кременчанка Юліанна Туницька взимку вона була третьою на чемпіонаті Європи серед молоді до 23 років. Ігор Гой катається у двомісному екіпажі разом зі спортсменом зі Львова».
Раніше санкарів готувала ще й Київська область, але санна траса у Вишгороді перетворилася на руїну.
«У Вишгороді була своя траса, але місцева влада відмовилась від неї і закрила спортивну школу. Ми пропонували перевезти покриття, яке для траси виготовляв завод Антонова до нас, але нічого з того не вийшло», – згадує Малищик.
Важливий момент. Траса у Кременці розрахована тільки на санкарів. Для бобслеїстів та скелетоністів вона не придатна.
«Трасу побудували для навчального процесу. Сьогодні з усіх європейських країн таких, як Чехія, Польща, Словаччина, тільки у нас траса залишилася у дерев’яному варіанті. Ще в Росії є такі траси, але їхня основна база зараз у Сочі, яку побудували під Олімпійські ігри».
«Подали наш проект у програму президента «Велике будівництво»
На базі лише я, Анатолій Малищик, Шарік і мій тато, який привіз мене машиною в Кременець. Моя тернопільська резиденція за 80 км від міста. Тато все життя прожив у Тернопільській області, але ніколи не був на цій трасі. Він вражений – просить зробити йому фото біля треку, весь час повторює, як держава могла довести до ручки такий крутий об’єкт.
«31 жовтня у нас літній сезон завершився – пішла роса, падає туман і брусок став вологим. Не встигає вже висихати. Вчора діти ще тренувалися, а сьогодні будуть відпрацьовувати старт на естакаді», – каже Анатолій Сергійович.
Ми говоримо біля великого банера, на якому зображений проект нової бази і траси. На картинці я бачу маленький Буковель. А за банером трек, який безнадійно застарів через час, погодні умови та бюрократію.
«Ми подали пропозицію, але чи включать наш проект у програму президента «Велике будівництво» – це вже інше питання. Зараз треба будувати такі траси, як в Ліллегаммері та Обергофі. Вони бетоні і з холодильними установками. Буквально тиждень тому в Австрії відкрили нову трасу.
Коли ми розробляли свій проект для міністерства молоді та спорту, то австрійська федерація санного спорту надала нам деяку технічну документацію. Вартість такої траси на 800 метрів – 8 мільйонів євро. Це має бути державна підтримка спорту, інакше тут ніхто такої інфраструктури не побудує.
Але це вже буде зовсім інша траса – з цієї дерев’яної вже нічого не переробиш. Зараз зовсім інші технології. Частина віражів залишиться, але сама траса буде з бетону, а не з дерева. І буде багатофункціональною, а не тільки для санок. Звісно, якщо приймуть таке рішення.
Якщо проект не затвердять, то потрібно робити капітальний ремонт і знову ж таки заливати трасу бетоном. За підтримкою плануємо звертатися у міжнародну федерацію санного спорту. Там порекомендують проектні інститути, які є в Австрії та Німеччині. Там можуть виготовити проектно-кошторисну документацію.
Рішення по трасі буде прийнято на державному рівні. Міністерство молоді та спорту готове сприяти її розвитку. Але який з варіантів оберуть поки невідомо. Зараз довжина траси тисячу метрів. Тут потрібен і ремонт, і догляд, і модернізація. Поки вона ще тримається, але час іде і треба приймати якесь рішення. Думаю, до кінця року щось визначиться.
Ще рік траса простоїть, а потім може просто рухнути. Вона вже 20 років експлуатується», – прогнозує Малищик.
Якщо дуже коротко говорити про суть проблеми, то все впирається у гроші. Тут впевнені, що без державного фінансування нічого не вийде.
«Раніше все фінансування йшло з Києва через товариства та обласні управління спорту. А місцеві громади не мають можливості утримати таку споруду. Щорічно треба, як мінімум 700 тисяч гривень, за попередніми розрахунками. Тому такі споруди потребують державної субвенції. Сьогодні навіть «Арена Львів» не може вижити на самоокупності і має державну дотацію.
У зимові види спорту практично не вкладають коштів, окрім будівництва біатлонного стадіону в Буковелі. Проблема у тому, що всі спортивні об’єкти перебувають у власності громадських організацій таких, як «Колос», «Україна» та інші.
Вже 5 років, як громадські організації не фінансуються напряму з бюджету. Кошти виділяють тільки на проведення спортивних заходів. Законодавчо не врегульовано, як можна спортивну інфраструктуру передати в громади. Такий в нас бюджетний кодекс, що не можна напряму фінансувати громадські організації».
База є власністю кременецької дитячо-юнацькою спортивної школи «Колос» з санного спорту.
«У 2016 році в державі проводилася так звана оптимізація. Тоді створили тернопільську ДЮСШ із зимових видів спорту, куди увійшли біатлон, стрибки з трампліна, лижне двоборство, санний спорт і лижні гонки. Школа платить за послуги і на ці кошти траса живе. Тут тренуються діти, а також ми проводимо різні змагання – чемпіонати України серед юнаків, юніорів, дорослих влітку і взимку, якщо це дозволяють кліматичні умови».
У Кременці вже 20 років проводять Кубок Бони на санкороликах, куди приїжджають навіть іноземні санкарі.
«Минулого року ми не проводили змагання через коронавірус. Раніше приїжджали учасники з шести-семи країн, а зараз – максимум з трьох.
Наш турнір входить в календар міжнародної федерації санного спорту, тому вона виділяє кошти на нагородження та інші витрати. Також вона оплачує під ці змагання придбання спортивних саней, які йдуть у спортивні школи. Найдешевші дитячі спортивні сани коштують 1200-1300 євро. В Україні їх не виготовляють».
Великий бізнес також не поспішає інвестувати свої кошти – поки не бачать перспективи. «Інвестор теж у чомусь має бути зацікавлений – відбити кошти чи отримати певні преференції. Це також має бути державна політика».
В Україні вже давно йдуть розмови про зимову Олімпіаду в Карпатах. І санно-бобслейна траса для таких змагань – обов’язковий пункт програми.
«У вересні Україну відвідав президент МОК Томас Бах. У нього була зустріч з президентом Володимиром Зеленським, на якій обговорювали ці питання. Олімпіаду можна провести, але треба також думати, як потім утримувати та експлуатувати спортивну інфраструктуру, щоб вона не стояла пусткою.
Якщо взяти санно-бобслейну трасу, то на ній розігрують 10 комплектів олімпійських медалей – саночники, бобслеїсти та скелетоністи. Але це задоволення не з дешевих, тому треба наперед думати, як її потім використовувати», – вважає Малищик.
А поки українські санкарі готуються до Олімпіади-2022 закордоном – спочатку в латвійські Сігулді, а згодом в Китаї. Держава виділяє кошти спортсменам на іноземні збори. Один спуск на штучній трасі закордоном коштує 25 євро.
«В Україні санний спорт на 70% тримається на ентузіазмі тренерів»
Зараз на українських санкарів чекає боротьба за ліцензії на Олімпіаду в Пекіні, яка пройде з 4 по 20 лютого 2022 року.
«Відбіркових етапів до 10 січня буде сім. За їх сумою будуть відібрані учасники Олімпіади. За ліцензії позмагаються 12 спортсменів збірної України – троє чоловіків одиночників, три двомісні чоловічі екіпажі і троє жінок.
Якщо не буде Covid-19 та інших форс-мажорів, то за результатами минулого сезону на Олімпіаду реально можуть претендувати шість спортсменів – двоє чоловіків, дві жінки і одна двійка. Можливо, зможе відібратися і третя спортсменка. Це все покажуть результати на трасах.
Після трьох перших етапів будемо вже більш-менш бачити картину та рейтинги наших спортсменів. Головне, щоб всі були здорові. Якщо один спортсмен захворіє ковідом, то за правилами вся команда йде на 10 днів карантину. Пропуск одного етапу – це втрата рейтингових очок. Минулого року збірна України, на щастя, не хворіла».
Оплата закордонних зборів – це все добре, але це тимчасове вирішення проблеми. Глобально, Україні потрібна своя нова траса, щоб конкурувати з топами санного спорту.
«Міністерство розробило положення про рейтинг виду спорту за результатами виступів спортсменів і відповідно до нього виділяє кошти. Санний спорт з першого липня перейшов у першу групу до біатлону та фристайлу.
У нас поки немає медалей чемпіонів світу чи Олімпійських ігор. Зараз ми конкуруємо з тими країнами, де немає треку. Німеччина, Австрія, Італія, Канада, США, Росія та Латвія мають штучні траси. А в Україні санний спорт на 70% тримається на ентузіазмі тренерів. Вони і спортсменів виховують, і ще можуть самі сани змайструвати. У тій же Німеччині цей вид спорту підтримують цілі автомобільні заводи».
Також своя інфраструктура дасть змогу проводити міжнародні турніри. І вже до нас на збори зможуть їздити іноземні спортсмени. Від аеропорту Львова до Кременця 160 км по хорошій дорозі.
«Коли ми починали проводили Кубок Бони, то у Кременці не було жодного пристойного готелю, де могли б поселитися спортсмени. Два роки ми їх селили у приватному секторі у людей. Це дало поштовх для розвитку готельного бізнесу. Зараз Кременець може одночасно прийняти 380 людей».
Тривалий час санний спорт в Україні асоціювався з двома спортсменками – Лілія Лудан двічі була шостою на ОІ, а Наталя Якушенко двічі здобувала бронзові медалі чемпіонатів світу.
«Свого часу Якушенко була до нас прикріплена, виступала за Тернопільську область і працювала у нас в школі інструктором. У 2009 році завоювала бронзу чемпіонату світу в Лейк-Плесіді. Але всі писали, що вона киянка».
«Щоб заліпити хоча б 700 метрів траси снігом треба 8-10 днів і як мінімум 8 людей»
Анатолій Малищик показує трасу. Підніматися треба вгору вздовж треку, під ногами шелестить опале листя і одного разу я мало не наступила на велику жабу. Трек старий, але навіть в такому вигляді і в таку похмуру погоду виглядає потужно. Не дарма, це місце входить у різні підбірки топових місць Кременця для туристів. Трасу дуже люблять блогери та екстремали.
«Всі дивуються, що в Україні є така споруда. Людям цікаво не тільки подивитися, але і хоч раз в житті спробувати проїхати на такій санній трасі.
Трек має заробляти. Ми спробували розвивати туристичний напрям. Люди дивляться відео, яке знімають блогери, і собі приїжджають. У нас були гості зі Слов’янська, Харкова та інших міст. Молодь хоче активного відпочинку та екстриму. Храми та музеї їх мало цікавлять.
Один спуск в середньому виходить від 40 до 60 гривень. Залежить від кількості людей в групі та спусків. Якби були підйомники та інша інфраструктура, то були б інші ціни».
До слова, вага саней для чоловіків – 23 кг, для жінок – 21 кг, для двійок – 25 кг.
«Наші санкарі носять свою екіпіровку і відразу качаються. Закордоном на трасах облаштована дорога і спортсмени піднімаються на підйомниках.
У нас теж планувався підйомник або дорога, але до реалізації справа так і не дійшла. Після московської Олімпіади взагалі діяла заборона на будівництво спортивних споруд на 15 років».
На деяких ділянках траси деревина новіша. Так замінили фрагменти, які стали непридатними, щоб трек і надалі функціонував і був безпечним.
«Дерево – є дерево. Ось цей брусок ще цю зиму простоїть, але його вже потрібно міняти, – показує на трек Малищик. – За проектом траса мала бути з модрини. У нас цього дерева немає і матеріали мали постачатися з Росії. Після розпаду СРСР ми перейшли на місцеву сосну».
Морозильних установок на трасі немає, а сподіватися на холодну зиму зараз марна справа. Тому взимку Малищик та інші працівники бази беруть лопати і своїми руками ліплять снігову подушку на трасі.
«Зараз клімат трохи змінився. І в цій місцевості він своєрідний. Якщо ви спуститесь нижче в район цукрового заводу і там падає дощ, то у нас буде сніг. Хочеш чи не хочеш, а треба переходити на штучну трасу. Зими тепер нестабільні. Якщо раніше сніг випадав у грудні і лежав до березня, то тепер такого нема.
Щоб заліпити хоча б 700 метрів траси снігом треба 8-10 днів і як мінімум 8 людей. Кожного дня поливати її водою, якщо є мороз і сподіватися, що не буде відлиги».
Дуже хочеться побачити це місце ще раз. І спуститися на санках, якщо вистачить сміливості. Анатолій Сергійович сам востаннє катався два роки тому, коли був сніг.
«Якщо лежить сніг і є морозець, то тут просто казка. А влітку теж дуже красиво, коли все навколо зелене і світить сонце.
Раніше в цих лісах було багато грибів, але місцеві мешканці пускали пасти корів, які трохи все понищили. Зараз ні корів, ні грибів нема».
«У нас були представники від президента України. Хочуть будувати тут трампліни світового рівня»
Після санно-бобслейної траси їдемо на трампліни. Знаходимо їх з другого разу – спочатку звернули не в ту вулицю. Втім, дорога і там, і там – жахлива. Їхати такими маршрутами ще той екстрим. Але воно того варте.
Паркуємо машину і просто перед нами відкривається вид на 40-метровий трамплін. Виглядає вражаюче, хоч він старий і пошарпаний. А за деревами ще два менших його братика – на 30 і 15 метрів.
Тут є життя. Біля всіх трьох трамплінів дітлахи різного віку – по черзі спускаються на лижах, а потім піднімаються з ними по сходах на гору. Біля трамплінів також немає підйомника.
Маленькі спортсмени в екіпіровці та шоломах. Особливо мило виглядають найменші стрибуни зі своїми великими лижами. Вражає, як легко і чисто даються їм стрибки. За всім наглядають тренери, які дають підказки по техніці. Тут теж є свій песик, який з видом господаря за всім наглядає.
Як і санна траса, перші трампліни у Кременці з’явилися ще за поляків – до Другої світової війни. Вони були висотою 90 і 70 метрів. Так ці трампліни виглядають на світлинах 30-х років. Один з них був спроектований з інженерською помилкою, через що травмувалися люди. Це і стало причиною демонтажу наприкінці 1990-х та на початку 2000-х років. До наших днів залишилися тільки три трампліни меншої висоти.
«Я ще не народився, а вони вже були. А мені вже 50 років. У Кременці лижі були популярні ще за часів Польщі», – говорить старший тренер Ярослав Карпець.
Зараз тут діє ДЮСШ із зимових видів спорту, в якій займається приблизно 150 дітей різних вікових категорій. Також тут базується збірна України з лижного двоборства.
«Набираємо дітей 2-3 класів. Вони проходять всі підготовчі етапи – взимку катаються на бігових лижах по рівнині, згодом починають стрибати з трамплінів. Спочатку з 15 метрів, тоді з 30. Коли переростають 40 метрів їдемо у Ворохту, де є трампліни на 70 і 90 метрів. Так діти поступово доходять до збірної України зі стрибків та лижного двоборства.
У нас були представники від президента України. Хочуть будувати тут трампліни світового рівня – на 70 і 90 метрів. А також реконструювати ті, які вже є, щоб у Кременці був цілий комплекс. У планах також канатна дорога і нові адміністративні будівлі із сучасними роздягальнями та утепленням. Бо зараз вони ще з Радянського Союзу – старі і дерев’яні.
Вже приїжджали проектанти, які готуються проект. Якщо Верховна Рада прийме бюджет на розвиток фізичної культури та спорту, то дасть Бог будемо будувати трампліни. У Ворохті вже побудували 10-ку і 20-ку, а тепер взялися за трампліни на 70 і 90 метрів європейського зразка. Надіємось, що і в нас в Кременці все вийде.
А поки працюємо з тим, чим є. Діти приходять і тренуються. Стараємося їх підтримувати, щоб вони не займалися різними дурницями, а вели здоровий спосіб життя». – розповідає Ярослав Тимофійович.
Трампліни ще залишилися у Кременці, Ворохті та Верховині. Раніше ними могла похвалитися Надвірна, але місцева влада їх не підтримала і вони розвалилися.
«Стараємось розвивати свій спорт, як можемо. Шукаємо кошти і беремо участь у міжнародних змагання. Їздимо в польський Загуж кожного року. Кременець співпрацює з цим містом і нам дають можливість безкоштовно там тренуватися. Ми непогано виглядаємо серед польських стрибунів – займаємо там призові місця.
У нас працює багато ентузіастів і патріотів своєї роботи. Самі розумієте, яка в тренерів зарплата, але вони фанати свого виду спорту».
Біля трамплінів, але нижче знаходиться міський стадіон. У цей час з м’ячем там було менше людей, ніж з лижами. Ця арена теж варта окремої уваги – з поля відкривається вид на замкову гору та руїни замку. Ідеально.
***
Не можна просто так приїхати в Кременець і не заїхати на Бону. З вершини якраз чудово видно стадіон і трампліни. А от санна траса заховалася серед дерев. Поки я розглядаю панораму міста, одна галаслива компанія святкує день народження. Ці стіни ще пам’ятають святкові бенкети коровели Бони Сфорци, а тепер туристи з Луцька влаштували тут вечірку з шампанським.
Мене теж почали пригощати. Подумала, що для драматургії репортажу паперовий келих шампанського серед руїн замку XII століття саме те, що треба. Люди щось говорили, а я все думала про трампліни і сани.
Таке часто чуєш від іноземців в контексті розмови про Україну. А тепер це яскраво було видно з гори Бона і на прикладі Кременця – який же великий тут спортивний і туристичний потенціал, але скільки ще роботи попереду.
Фото: Ірина Козюпа/Tribuna.com, Krzemieniec i okolice do 1939 roku, Photographers.ua, санно-бобслейна траса Кременець, Ukraїner
