Останній донецький

Карл Ясперс говорив – лише вся історія людства дає масштаб для усвідомлення сучасного. Ще та банальщина як на мене, бо тільки дурні вірять в те, що історія насправді чомусь таки та вчить – ми регулярно влаштовуємо забіги галявинами вимощеними граблями. Проте занурившись в окремі аспекти писанини німця важко не погодитися з наступним: справжній зміст буття відкривається людині лише в природі її глибоких потрясінь. Людина звільняється від вантажу своїх повсякденних турбот від своїх ідеальних інтересів і трансцендентного буття в собі і починає показувати свою істину сутність.

Будучи чи не найбільшим опортуністом Мірчі Луческу (прямим текстом не показуючи це у численних жалісливих інтерв’ю, але і не особливо приховуючи незадоволення на обличчі через свою регулярну відсутність у старті) Євген Селезньов не мав достатньо часу заграти у своєму «Шахтарі», футболкою якого марив ще юним макіївським шпанюком. Та в нього (ще ?) і не було часу щоб стати для «Шахтаря» кимось на подобі Тотті для «Роми» чи Джерарда для «Ліверпуля».

Років шість тому, коли «Шахтар» у Станбулі танцював самбу на пошматованих знаменах «бременських музик», про нього написали досить сентиментальний текст. Зміст зводився до наступного: «так, Женя не вийшов на поле у фіналі кубка УЄФА, але він дуже-дуже хороша людина. Він, скоріше за все, не матиме шансу грати тут, але він справжній «македонець» (бо родом з Макіївки-Донецька) і взагалі останній корінний донеччанин на бразильському карнавалі «Шахтаря»».

У тій статті, від заголовку до кінцевої крапки присвяченої лише Селезньову цілий абзац відвели опису того, як в дитинстві у Луіса Адріано поцупили смажену курку. Status quo у команді це ілюструвало однозначно. Хтось після такого обов’язково бовкне «shit happens», більш виховані зітхнуть «c'est la vie». Таких от «селяві» у кар’єрі форварда було багато.

Повернемось до Ясперса – Селезньов неодмінно «вистрілював» тоді, коли здавалось на ньому впевнено і остаточно поставили хрест, коли в кар’єрі приходив час отієї «природи глибоких потрясінь».

… його не бачили в основі «Шахтаря» – він переходить до київського «Арсеналу» і забиває 17 м’ячів. Так, було важко. Перший сезон дорослого футболу вийшов убогим. В другому, доводилося ходити на клубні еротичні фотосесії «каштанчиків». Але він впорався, і показав всім все що мав.

… він лише по великих святах виходить в основі «Шахтаря» у тріумфальному для клубу сезоні під знаком кубка УЄФА – йому вистачило менше шестидесяти секунд щоб першим же дотиком забити «Тотенхему». То вийшло до біса символічно: вийшовши на заміну на 78 хвилині матчу в 1/16 останнього розіграшу Кубку УЄФА він фактично вибив з турніру першого володаря цього трофею.

… Селезньова так і не випустили на поле у стамбульському фіналі і то було єдине ненімецьке сумне обличчя зі святкових фото того вечора – він кладе до своєї торбинки кеди і о третій ночі їде до Дніпропетровська, де незабаром стає кращим бомбардиром УПЛ.

… він знову повертається до «Шахтаря», стає кращим бомбардиром чемпіонату, але вкотре програє місце в старті бразильському фейрплейщику Адріано – ніч, торбинка, кеди, Дніпропетровськ і … фінал Ліги Європи. Турнірною дорогою до Варшави він повторить свій «тотенхемівський» фінт – тим самим одним дотиком сенсаційно заб’є «Наполі». Двічі.

Назвати Селезньова богом дриблінгу і майстром фінтів наважиться лише дружина, і Заваров. При тому, якщо останній буде у гарному дусі і ви не дражнитимете його цукровим буряком натякаючи на прізвисько у французькому «Нансі».

Через візуально відсоткове засилля голів «з двох метрів» над ним може поглузувати Коноплянка, а Ротань тихенько (все ж таки вони родичі) сповзає від сміху під лавку від видовища штрафного у виконанні Селезньова. Манера його гри нагадує «тактику» високовольтної опори встромленої посеред кукурудзяного поля. Він по-максимуму використовує базові 188 сантиметрів «на горі» і зупиняє своїм корпусом все, що рухається на зустріч – як ті підступні стовпи на узбіччях доріг. Нічого екстраординарного, нічого геніального. В більшості випадків коли він забиває часом думаєш – просто опинився у потрібний час в потрібному місці. Треба лише правильно втулити голову чи якусь іншу свою кінцівку.

Та от якось так виходить, що тільки в УПЛ йому «пощастило» більше 100 разів. На даний момент, він четвертий футболіст країни за кількістю забитих голів у нашому чемпіонаті. Вище за нього (поки що ?) - Ребров, Воробей та Шацьких. Девіч, Зубов, Бєлік та Андрій Миколайович вже давно позаду. Пояснити це самим лише фартом, везінням чи триманням щасливих кролячих лапок під подушкою неможливо.

Здійснивши нескладні калькуляції неважко побачити, що мінімум сезонів три-чотири за цим показником в УПЛ його не наздожене ніхто – Мессі навряд поїде грати в наш чемпіонат, на Адріано і Ковпака надії небагато, а Ярмоленко, якщо не дурний, таки подасться грати в чужі краї.

Притчею во язицех є думка про марнотратство футбольних моментів Селезньовим. Мовляв, «стовпоподібна» манера його гри наближається за влучністю попадання в ціль до патрона кинутого у вогнище. І нехай, хтось іронічно назве його «тунцем», але за статистикою, він забиває 0.51 голи за матч. Регулярніше в УПЛ забивали лише двоє: Іван Гецко та Леон.

Селезньов і збірна країни – окрема історія. Вона не велика, і за обсягом втиснеться у замітку на куцому аркушику в яку навіть годного біляша не загорнеш. Так, навіть Антон Семенович Макаренко колись дав ляща одному нерадивому колоністу. Але він, слабак, потім все життя картав себе за це. Футбол – теж педагогіка. Та сама педагогічна поема тренерів, що мають як ті еквілібристи балансувати між вмінням вправлятися у рожевих гуманістичних «уті-путі» з індивідуальним підходом до кожного підопічного і благородним дресируванням зграї мисливських собак. Але оте «хочу привітати Женю Селезньова – він на Євро-2012 двічі на допінг потрапив. Так що теж у Євро участь взяв. Він був такий щасливий, ви б бачили» діагностували, що в Олега Володимировича немає особливого хисту ні до першого, ні другого. Як би ти не ставився до свого футболіста як тренер, відверто глузуючи над ним перед журналістами тренером бути ти відразу перестаєш. Скількох баварців ти б не обводив.

Відповідь Селезньова тоді здивувала. Від патологічно прямолінійного та категорично різкого у своїх судженнях гравця такого тонкого і виваженого словесного удару очікувати не доводилося: «Я не кажу, що я суперфутболіст, що я – сильніший за усіх. Я не намагаюсь бути таким футболістом, яким був Блохін, і ніколи ним не стану. Я був і залишусь Селезньовим. Можливо (от уже же ж цей скромняга), ніколи не отримаю «Золотий м’яч» і не буду великим гравцем як Шевченко, Блохін, Бєланов. Але і Блохін ніколи не буде великим тренером, як Мірча Луческу чи Хуанде Рамос (завіса)».

То ж окреслимо ситуацію: після того як на домашньому Євро якого всі чекали кілька років ти не виходиш на поле ні на хвилину; після того як про твоє існування забувають; після всього цього ти шукаєш по всьому Києву лікарів щоб ті зробили тобі укол в коліно, ризикуючи при цьому власним здоров’ям, аби тільки зіграти за збірну проти…Люксембургу.

Можливо, він прагнув сатисфакції за Євро. Можливо, прагне по справжньому великого матчу для себе, ключ до якого лежить через цю гру. Можливо, причина лише в тому, що у збірній був Заваров котрому він вірний як Хатіко – за той шанс отриманий ще в «Арсеналі».

Невідомо, як там зараз у Євгена з ясперсівською «природою глибоких потрясінь», чи бачить він взагалі перед собою якісь нові виклики, чи ставить нові цілі. Він пройшов час своєї молодості як спортсмена, вдома стоїть забитий трофеями сервант (саме сервант, про що наголошує сам) та все ще має в запасі кілька років для гри. Як і де він планує їх провести відомо лише йому. Часи, коли він грав за «Арсенал» і не мав грошей навіть на хліб живучи на базі завдяки продуктовим передачам від батьків - минули. Він виховує сина, відразу після народження котрого прямо до пологового притарабанив дружині букет польових квітів які умудрився нашматувати десь прямо посеред Донецька.

Мені б хотілося, щоб він повернувся до «Шахтаря». Щоб він грав у «Шахтарі». Грав по вівторках та вихідних на «Донбас Арені», вечорами рубався у хокей з пузатими представниками офісного планктону не особливо виділяючись серед натовпу. Розказував байки дублю «кротів» про те, як Конопа поцілив йому м’ячем в голову у матчі з «Наполі» чи як поклав п’ятого «Базелю».

Можливо, так воно усе і буде. Колись.