Невідомий рекордсмен

Сорок три роки, дворічний онук, робота у магазині килимів, гра за команду п’ятого дивізіону. У цієї людини є все для того, щоб увійти в історію аргентинського футболу. У країні, з якої обдарованих футболістів вивозять ледь не дітьми, навряд чи хтось інший міг би встановити новий рекорд із кількості зіграних матчів. 

Центральний захисник клубу Прімери Д Луїс Оркера вийшов на поле у 818-й раз й перевершив досягнення великого голкіпера Уґо Ґатті. «Я б не проміняв жоден із цих матчів бодай на хвилину у першому дивізіоні», — запевнив Оркера журналіста газети Ole. Рекорд Луїса примітний ще й тим, що левову частку матчів він провів у складі однієї команди. «Сентраль Бажестер» з містечка Хосе Леон Суарес (розташований на півночі агломерації Великий Буенос-Айрес) є типовим локальним спортивним клубом, що цілком міг би бути прототипом клубу з фільму Luna de Avellaneda. Або радше прототипом клубу, що могли б створити герої цього фільму, втративши той, до якого звикли з дитинства. 

Клуби, подібні до кіношного «Місяця Авежанеди», багато років є в Аргентині осередками не лише спортивного, а й соціального життя громади у містечках чи районах міст-гігантів. Вони не здатні заробляти гроші, та й сенс їхнього існування полягає зовсім у іншому. Їхня скромна робота залишається поза увагою газет, радіо, телебачення, але як би не було важко утримувати такі клуби, люди продовжують це робити, дуже часто всупереч обставинам та тому, що дехто вважає «здоровим глуздом». 

Коли у жовтні 1974 року в «Атлетико Сентраль Архентіно» вирішили відмовитися від футбольної команди, колишні його члени одразу ж заснували новий клуб. Зберегли рідні кольори, жовтий та синій, і заявилися у дивізіон, з якого починають усі «новачки» аргентинського клубного футболу. У Прімері Д «Бажестер» відтоді і грає, лише на один сезон (1996/97) завітавши до четвертого дивізіону. 

Оркера вже був тоді у складі й навіть ледь не опинився в «Індепендьєнте». Тодішній тренер «Бажестера» добре знав Пато Пасторісу, колишнього гравця і тренера «Інде», і порадив йому Оркеру. «Інші часи, — згадує Луїс. — Тоді за футболістів з Прімери Д «розраховувалися» м’ячами, манішками та фарбою. Але за мене керівництво клубу вимагало гроші, тож перехід не відбувся». 

Оркера залишав «Бажестер» лише заради інших клубів Прімери Д: половину чемпіонату 1998-го грав за «Укісу» та вісім сезонів (2004-2012) провів у складі «Хувентуд Уніда». Яскравим було його прощання з цією командою. У матчі проти «Атласу» 17 травня 2011-го арбітр Лусіано Ескер вилучив Оркеру з поля і той відреагував, як і личило ветеранові, що має бути зразком стриманості та спортивної поведінки, — заїхав судді головою поміж очі. Після року дискваліфікації Луїс знову вийшов на поле у футболці «Бажестера». «Заради гри у Прімері Д я відмовлявся від гулянок, відпусток, — каже Оркера. — Треба тримати себе у формі. Тренери постійно мені кажуть, що мені пощастило з «фізикою». Це, звичайно, ж головне. Хлопці проти мене грають швидкі, але я пристосовуюся до них і можу бути на полі справжнім набридайлом». 

І все-таки цей сезон є останнім для «дідуся». «Я нічого не знав про рекорд, просто вирішив для себе, що дограю до кінця чемпіонат й потім залишуся працювати у клубі. Допомагатиму як можу. Прімера Д вже не той дивізіон з полями без трави, за матчами на яких спостерігає менше людей, аніж грає. Тут зараз є клуби, що побували у другому дивізіоні, тож все стає трохи більш професіональним». 

Наче справжній дід Оркера не може утриматися й від лекції про давні часи. «Раніше більше грали за футболку, за свій район, за «відчуття». Колись що бруднішим ти був після матчу, то більше тебе поважали навіть суперники. Тепер пацани, що називають мене старим, виходять на поле немов чепуруни, десь отримають по ногах і все кидають». 

Екс-рекордсмен Ґатті закінчив кар’єру 1988 року. Наступного — зіграв свій перший матч Оркера. Навряд чи можна уявити чіткіший розподіл епох. Ґатті був одним із найкращих воротарів у історії футболу, кумиром та взірцем для кількох поколінь південноамериканських голкіперів. Ґатті, як і чимало інших зірок аргентинського футболу, що починали у 1960-х, ніколи не грав за кордоном. Ще раніше двадцять два роки тривала кар’єра великого Анхеля Лабруни. Вояжі до європейських клубів поступово ставали дедалі більш звичною справою упродовж 1980-х (у заявці збірної Аргентини на ЧС-1982 було три футболісти, що грали у Європі, 1986-го — 6, а ще за чотири роки — 12), а трохи згодом перетворилися на прибутковий бізнес, що набув зараз хворобливих масштабів. Іноді до Європи можна перебратися навіть не зігравши у першій команді у чемпіонаті Аргентини. Оскільки найкращі, найталановитіші ставлять рекорди далеко від Батьківщини, деякі сторінки футбольної історії випадає переписувати дідусям-аматорам. 

Дмитро Джулай