15 найкращих тренерів в історії «Ліверпуля»
Клопп майже досяг вершини.
«Ліверпуль» влітку чекає масштабна революція всередині клубу – з’являться новий тренер, новий тренерський штаб і новий спортивний директор.
Все тому, що Юрген Клопп йде з «Ліверпуля» після майже 9 років роботи в Англії – і тепер треба якось заповнювати порожнечу, яку залишить за собою німецький менеджер. Він був більше, ніж просто тренер, він став автором одного з найбільш вражаючих перетворень клубу в сучасному футболі.
І своє місце серед найвеличніших тренерів «Ліверпуля» він точно займе. Яке саме – давайте і поглянемо у нашій топ-15 менеджерів в історії «червоних».
15. Філ Тейлор (1956 – 1959)
Матчів: 150
Філ Тейлор, без сумніву, має займати своє місце у списку важливих гравців в історії клубу. Перемога в чемпіонаті та фінал Кубка післявоєнної Великої Британії, капітанська пов’язка та повна відданість клубу.
І коли його попросили стати менеджером «Ліверпуля», він не зміг відмовити – адже в цей час команда вилетіла з першого дивізіону і переживала не найкращі часи. «Хто, як не я?» – відповідав Тейлор, коли зайняв посаду у 1956 році.
На жаль, Тейлор так і залишився єдиним тренером в історії клубу, який ніколи не керував «Ліверпулем» на найвищому рівні. У 1959-му він подав у відставку вже зі словами: «Я прагнув повернутися в перший дивізіон всім серцем, з усією енергією, яку міг зібрати. Але не зміг – і настав час передати цю задачу комусь іншому».
Але вклад Філа все ж вплинув на майбутнє «Ліверпуля». Саме він заклав фундамент тренерського штабу, який у майбутньому поверне «Ліверпуль» на вершину – зокрема, саме Тейлор запросив у команду Боба Пейслі (ще одного учасника цього рейтингу).
14. Брендан Роджерс (2012 – 2015)
Матчів: 166
Одне з найбільших «а якби» в історії клубу сталося за епохи саме Роджерса. Падіння Стівена Джеррарда у матчі з «Челсі» згадують досі, і досі дуже важко уявити, що б було, якби «червоні» тоді все ж взяли титул.
Перше – Роджерс би точно отримав величезний вотум довіри як менеджер, який перервав важку серію без чемпіонств, яка на той момент вже налічувала десятиліття. І Брендан мав би точно більше часу на перебудову команди, через що у команді вже б навряд у той момент з’явився Юрген Клопп.
Друге – та яскрава та трохи шалапутна команда сезону 2013/14 повністю залежала від генія Луїса Суареса. Який завжди хотів у «Барселону» (і здійснив свою мрію), але після клубного чемпіонства ж міг бути якийсь шанс зупинити цей трансфер хоча б на сезон?
Одні запитання. Роджерс так нічого і не виграв в клубі і побудував успішнішу кар’єру вже за межами «Мелвуду». Але не можна не відмітити його пік в «Ліверпулі», коли команда могла за 20 стартових хвилин відгрузити на «Енфілді» 4 голи «Арсеналу» Венгера. Все в атаку, нічого для захисту – так сприймалися тоді ті матчі «Ліверпуля» Роджерса, що після сумбурних 2000-х виглядали ковтком свіжого повітря.
13. Грем Сунеcс (1991 – 1994)
Матчів: 157 матчів
Трофеї: Кубок Англії (1992)
Як і Філ Тейлор, Сунесс був ексгравцем «Ліверпуля», який прийшов у команду у моменти внутрішньої кризи.
Але якщо Тейлор входить в топ-100 футболістів «червоних», то Сунесс – в топ-10 чи навіть топ-5. Величний капітан великої команди 1980-х, який у центрі поля вмів робити усе. І приходив як тренер в «Ліверпуль» він вже після успішного періоду в «Рейнджерс», де йому навіть пропонували написати у пустий чек свою нову зарплату – аби залишився!
Сунесс все ж ризикнув – і програв. Він не зміг підлаштуватися під нове покоління гравців, футболістам було важко підлаштуватися під його залізні вимоги. А історія з фотографією для The Sun просто вбила всі стосунки між тренером та вболівальниками.
Детальніше – у тексті про «Ліверпуль 1990-х:
«Ліверпуль» саме за Сунесса розпочав своє падіння зі статусу команди номер 1 у Великій Британії до майже середняка без шансів на чемпіонство. Один трофей – Кубок Англії – не допоміг Сунессу втримати команду і не отримати своє звільнення.
Як епілог – добре, що час все ж згладжує гострі кути. Сунесс в останні роки багато разів просив пробачення у вболівальників за ту фотографію. А фанати поступово повертають його у пантеон найкращих людей в історії клубу – так, з менеджерством не склалося, але подвиги як гравця все ж починають переважати.
12. Джордж Паттерсон (1915 – 1919, 1928 – 1936)
Матчів: 366
Теж визначна особа у історії клубу – і теж не завдяки своїй роботі саме тренером. Але Джордж Паттерсон був одним з тих, хто віддано працював заради «Ліверпуля» величезну кількість років.
Просто погляньте – у 1908 році Джордж став асистентом секретаря клубу, а покинув «Ліверпуль» він аж у 1939-му після двох періодів у якості менеджера.
31 рік в клубі!
Як людина, яка відповідала за технічні деталі всередині клубу, він був майже незамінним всі ці роки. Перший період менеджерства прийшовся на Першу світову війну, де Паттерсон керував командою переважно у військових турнірах.
Другий період між 1928-м та 1936-м історики характеризують як «ні добре, ні погано». «Ліверпуль» при ньому не піднімався вище 5-го місця в чемпіонаті, але ніколи і не був близьким до вильоту. І навіть після відставки Паттерсон ще три роки відпрацював секретарем клубу – і працював би і далі, якби власне здоров’я не сказало «стоп».
11. Рой Еванс (1994 – 1998)
Матчів: 244
Трофеї: Кубок Ліги (1995)
Рою Евансу довелося розбирати завали величі клубу, які звалилися на не такі ж вже потужні плечі Грема Сунесса. Коли Роя призначили тренером резервної команди в серпні 1974 року, голова правління Джон Сміт передбачив: «Ми призначили зустріч не на сьогодні, а на майбутнє. Одного дня Рой Еванс стане нашим менеджером».
Тому йому було легше – він знав клуб, клуб знав його, а його призначення зняло негатив від вболівальників, який переслідував команду останні роки. Евансу було нескладно повірити у талановите покоління молоді команди – Роббі Фаулер, Стів Макманаман, Джеймі Реднапп – але і не зміг віднайти останній інгрідієнт, щоб змусити їх всіх віддатися повністю футболу.
Тому епоха Еванса запам’яталася білими костюмами на фіналі Кубку Англії 1996 року і прізвиськом «Спайс Бойз» для лідерів тієї команди. Велика Британія переживала бум відкритості після депресивних 1980-х, тож в «Ліверпулі» не змогли оминути цей тренд.
Еванс виграв з командою Кубок Ліги 1995-го, але найкращий доробок на полі стався стався у квітні 1996-го, коли його «Ліверпуль» у божевільному матчі зупинив «Ньюкасл» Кевіна Кігана з рахунком 4:3. Досі ця гра у багатьох списках значиться як найкраща в історії ліги.
10. Девід Ешворт/Мет Мак-Квін (1919 – 1928)
Трофеї: чемпіони Англії (1922, 1923)
Девід Ешворт
Складно поставити на когось одного з цих персонажів з часів, коли в Бірмінгемі була можлива діяльність справжніх «Гострих картузів». Це просто зовсім інша епоха.
І вона проявляється навіть у вчинках цих людей. Девід Ешворт, як менеджер, став автором першої команди «Ліверпуля», яка була готова домінувати на внутрішній арені не один сезон. У 1922-му його команда взяла перший титул і була готова мчати на всіх швидкостях до другого титулу поспіль – але посеред сезону, коли «Ліверпуль» був на першому місці, Ешворт вирішив піти у «Олдем», який тоді набрав удвічі менше очок за «червоних».
Мотивація викрилася пізніше – Девід просто обрав собі клуб, який розташований ближче до місця проживання його дружини та дочки. Ближче всього на 30 миль – але у 1920-ті це була зовсім інша за відчуттями відстань. Через 5 днів після переходу в «Олдем» Девід вийшов на поле зі своєю командою… проти «Ліверпуля». І програв – програв двічі за місяць.
Замість Ешворта прийшов директор клубу Мак-Квін, який успішно загасив хвилювання і довів «Ліверпуль» до титулу 1923 року. Він йшов як тимчасовий менеджер, але затримався у команді на 5 повноцінних років, хоч і нічого не виграв після того.
Джордж Паттерсон, Девід Ешворт, Мет Мак-Квін
Тому як трактувати це подвійне чемпіонство – багаж Ешворта чи повноцінний шмат роботи і Ешворта, і Мак-Квіна? Реальність десь посередині, але «Енфілд» так і не досяг ні третього поспіль титулу, ні відчуття домінації у 1920-х – яке було так близько.
9. Джо Феган (1983 - 1985)
Матчів: 131
Трофеї: чемпіон Англії (1984), Кубок Ліги (1984), Кубок Європейських чемпіонів (1984)
Ось де домінантним «Ліверпуль» був, так це у другій половині 1970-х та всі 1980-ті. І один з людей, які безпосередньо доклалися до цих успіхів – це, звісно, Джо Феган.
Спочатку як вірний помічник інших менеджерів, а потім і як повноцінний тренер команди – саме Джо прийняв «Ліверпуль» після Боба Пейслі. Провів на цій посаді всього два роки, але які ж це були насичені сезони.
У перший же свій рік Феган і «Ліверпуль» стали авторами требла – тільки замість Кубка Англії вдалося завоювати Кубок Ліги. Але два основні титули тих часів, чемпіонат Англії та КЄЧ, відійшли саме «Ліверпулю».
На початку сезона 1984/85 «червоних» штормило – у якийсь момент у жовтні «Ліверпуль» побачив себе на… 20-му місці. Втім, аура «червоних», які тримали в страху всіх суперників, та правильні рішення Фегана дозволили зробити команді ривок на друге місце. Другими стали і у Європі, програвши сумнозвісний фінал «Ювентусу» на «Ейзелі» – це була остання гра в КЄЧ для «Ліверпуля» на довгі роки через бан англійських команд.
«Все, ви можете називати мене просто Джо, а не Бос», – сказав футболістам Феган ще напередодні фіналу КЄЧ 1985-го. Він відміряв собі два роки на цій посаді – і ні хвилиною довше.
8. Джордж Кей (1936 - 1951)
Матчів: 354
Трофеї: чемпіон Англії (1947)
Історія «Ліверпуля» і «Манчестер Юнайтед» чудернацько переплітається у цій точці – великий тренер останніх Метт Басбі провів чудові роки у «Ліверпулі» у якості гравця саме під керівництвом Кея, який сам був уродженцем Манчестера, але приніс перший післявоєнний титул саме ліверпульським фанатам.
Кар’єра Кея – як і тисяч людей того часу – не склалася так, як могла б, через Другу світову війну. Але Джордж робив все, щоб залишити клуб на плаву. Як згадував Біллі Лідделл: «Містер Кей написав тисячі листів і зробив сотні дзвінків, щоб «Ліверпуль» завжди був представлений на всіх змаганнях». Один такий дзвінок дозволив зіграти у Кубку Ліверпуля проти «Евертона» і Біллу Шенклі у своєрідній оренді з «Престона». Він був «вражений завзятістю Джорджа», який контролював все – від фізичних активностей гравців до їхньої дієти в обід».
Одним із його ключових гравців був Альберт Стаббінс: «Джордж Кей був першокласним менеджером і дуже сильно вплинув на мене. Він був прекрасною людиною і глибоким мислителем. Він читав книжки про психологію і знав, як отримати найкраще від своїх гравців».
Саме Кей переконав керівництво клубу перед початком сезону у 1946 році поїхати у турне в Північну Америку – це допомогло команді підготуватися краще за конкурентів і отримати вирішальний ривок у гонці за чемпіонство.
Міг Кей взяти і Кубок Англії, але у 1950 році у фіналі переміг все ж «Арсенал». «Він провів «Ліверпуль» через війну і зробив його сильнішим, – казав Боб Пейслі. – Він був одним із тих, хто заклав основу для того, як команди «червоних» будуть грати в майбутньому, віднайшов філософію «Ліверпуля».
7. Жерар Ульє (1998 – 2004)
Матчів: 325
Трофеї: Кубок Англії (2001), Кубок Ліги (2001, 2003), Кубок УЄФА (2001), Суперкубок УЄФА (2001), Суперкубок Англії (2001)
Жерар Ульє прийшов в «Ліверпуль» на хвилі обожнювання в Англії французького футболу – збірна цієї країни щойно виграла домашній чемпіонат світу, а в «Арсеналі» керував вже не Арсен Хто, як його прозвали у 1996-му, а високоповажний пан Венгер, який у 1998-му оформив дубль – взяв і АПЛ, і Кубок.
Тому від нового тренера «Ліверпуля» хоч і не очікували моментального чемпіонства, але ауру дива довго шукали. Ульє ж вирішив працювати методично – за 18 матчів і він, і Еванс зрозуміли, що в дуеті вони не спрацюються, тому вже з пізньої осені 1998-го це була виключно команда француза.
З плюсів – він допоміг «Ліверпулю» ознайомитися з найкращими практиками європейського футболу, що означало привернення уваги до деталей, включно з раціоном та кодексом поведінки у публічних містах. Фактично саме Жерар за руку провів клуб у 21 століття, за що йому там завжди будуть вдячними.
Ульє також полюбив нову плеяду молодих талантів з академії і подарував можливість їм розвинутися до зірок – Джеймі Каррагер, Стівен Джеррард і Майкл Оуен саме за француза стали гравцями стартового складу. Особливо останній – Майкл був настільки швидким та невпинним, що навіть ошелешив журналістів до ступіню «давайте дамо йому «Золотий м’яч».
Все через 2001 рік – «Ліверпуль» тоді знову не боровся за АПЛ, але в усіх інших турнірах провів феноменальну кампанію. З феноменальними фіналами – от що обрати, 2:1 проти «Арсенала» в Кубку Англії з дублем Майкла чи 5:4 проти «Алавеса» в Кубку УЄФА, які вже стали класикою?
Рік п’яти кубків став піком кар’єри Ульє – зробити останній шаг йому завадили власне здоров’я та непрагматична трансферна політика, де француз більше покладався на волю випадку та емоції, ніж на холодний вибір. Але згадували його з теплотою і до дня смерті він завжди був бажаним і улюбленим гостем на «Енфілді» серед фанатів.
6. Том Ватсон (1896 – 1915)
Матчів: 742
Трофеї: чемпіон Англії (1901, 1906), чемпіон другого дивізіону (1905)
Футбол початку XX століття – це особливий процес, але навіть тут важко ігнорувати важливість Тома Ватсона у розвитку футбольного клубу у Ліверпулі.
З’явившись у місті у 37 років, він спочатку зайняв позицію секретаря клубу – його задачею було організовувати матчі, вести записи та повідомляти про результат матчу у місцеві газети. Але місцева анархія змусила Тома взяти все у свої руки. Ватсон шукав футболістів, розробляв тактику на гру – все те, що роблять люди на посаді менеджера. Він контролював всі аспекти життя – від кількості вправ на тренуваннях до кількості пінт пива, які дозволялося випити після 23.00.
Ватсон доклався і до залучення нових кольорів – клубу потрібна була нова айдентика після того, як у «Евертоні» вирішили сконцентруватися на синіх кольорах. З подачі Ватсона у першому матчі сезону «Ліверпуль» вийшов у червоних футболках та білих шортах – і, фактично, за цим стартувала нова ера клубу.
Стабільністю не пахло повсюди, крім самої персони тренера – Том привів «Ліверпуль» до чемпіонства Англії у 1901-му, потім вилетів у другий дивізіон у 1904-му. І тут же у 1905-му виграв промоушен, а у 1906-му знову став чемпіоном Англії!
Ватсон досі на другому місці за кількістю матчів з «Ліверпулем» і на першому, якщо рахувати у роках – він продовжував тренувати клуб аж до 1915-го. Зупинили його війна та здоров’я – в травні 1915-го через гостру пневмонію та нестачу потрібних ліків він помер всього на 57-му році життя.
5. Рафаель Бенітес (2004 – 2010)
Матчів: 350
Трофеї: Ліга чемпіонів (2005), Суперкубок УЄФА (2005), Кубок Англії (2006), Суперкубок Англії (2006)
Бенітес, якщо порівнювати з Ульє, повна протилежність – як і у вигляді його команди на полі, так і у власних стосунках з гравцями та фанатами. Тактичний гік, який вимагав від футболістів точного виконання плану. Іноді це заважало, іноді – сильно допомагало. Навіть під час одного й того ж матчу.
Коли арбітр просвистів на перерву фіналу ЛЧ-2005, Джеймі Каррагер про себе думав «хоч би не пропустити у цьому матчі 6 голів». Бенітес перемудрив зі схемою і футболісти просто розсипалися на полі під натиском генія Кака.
Але той же Каррагер на питання репортера «Так що ж допомогло повернутися?» відповів: «Трохи удачі, Стівен Джеррард та тактичні вказівки Бенітеса». Іспанець вдало перебудувався і знайшов правильні слова для команди, а далі вже історія.
І перший «вухастий» з 1984-го одразу ж підняв Рафу до пантеону богів «Енфілда» – особливо за той факт, що він це зробив з тим «Ліверпулем», який за іменами відверто не вражав. Коли вдалося додати Кубок Англії 2006-го зі скрімером від Джеррарда на останніх хвилинах, а потім і фінал ЛЧ-2007, то здавалося, що це буде дуже довга співпраця між тренером та клубом, а все рано чи пізно завершиться титулом АПЛ.
Не завершилося, хоча в 2009-му «Ліверпуль» підібрався найближче за 15 років – особливо вражаючим був тиждень, де «червоні» спочатку винесли «Реал», а потім і «МЮ» (ще й на «Олд Траффорд) з рахунками 4:0 та 4:1. Але команда втратила забагато очок з середняками і на дистанції досвідченішим суперникам і Алексу Фергюсону все ж поступилися.
Останній сезон Бенітеса в «Ліверпулі» – візьми і викинь. Це була історія, яку не треба було продовжувати на додатковий рік. Особливо образливо було за трансфер Хабі Алонсо, якого холоднокровний Рафа фактично проміняв на Альберто Аквілані. Якщо Хабі зараз повернеться – ще один сюжет, правда ж?
4. Кенні Далгліш (1985 – 1991, 2011 – 2012)
Матчів: 381
Титули: чемпіон Англії (1986, 1988, 1990), Кубок Англії (1986, 1989), Кубок Ліги (2012)
Мабуть, якщо б цей рейтинг називався трохи інакше – наприклад, найвеличніші постаті в історії «Ліверпуля», то Кенні Далгліш був би точно вище. Один з двох найкращих гравців в історії клубу (перший чи другий, залежить лише від вашого віку і чи бачили ви гру Кенні вживу), один з найкращих тренерів, людина, яка пронесла скрізь десятиліття філософію клубу.
Коли у 2011-му Далгліш отримав посаду тимчасового менеджера після жахливого періоду Роя Ходжсона, місто збожеволіло від радості. У Ліверпулі вважали, що це шанс закрити всі питання між клубом та Кенні, які повисли у повітрі у грудні 1991-го, коли Далгліш подав у відставку після 4:4 у Кубку проти «Евертона».
Не витримав напруги після трагедії на «Гіллсборо» – як тренер клубу він відвідував похоронні процесії майже всіх вболівальників і пропустив через себе все горе, яке тоді охопило Ліверпуль. Той Далгліш уособлював у собі всю філософію клубу – капітан, лідер, бомбардир підхопив тренерську посаду у 1985-му, коли стара гвардія у вигляді Джо Фегана йшла на пенсію. І з ним «Ліверпуль» точно не став слабшим – три чемпіонства, мінімум хоча б один трофей кожного року з клубом. Хто знає, як би все склалося, якби команді було дозволено грати в КЄЧ – є ймовірність, що просто так цей трофей італійським та іншим клубам не дався б.
Кенні сам каже, що відчайдушно хотів повернутися в «Ліверпуль» через кілька місяців після відставки, але не вистачило духу подзвонити керівництву. Та й було вже пізно, коли призначили Сунесса. Натомість Далгліш після відпочинку з грошовитим «Блекберном» знову став чемпіоном у 1995-му – його команди загалом незмінно показували хороший футбол, але активну роботу Далгліш припинив ще у 2000-му. І повернутися міг лише за покликом одного – того самого клубу.
У 2012-му Кенні додав за час другого походу ще й Кубок Ліги та фінал Кубка Англії. Але з часом стало зрозуміло – це вже був час прощатися і готуватися до нової ери. Що не применшує заслуг Далгліша перед клубом ні на краплину.
3. Юрген Клопп (2015 – 2024)
Матчів: 467 (станом на 30 січня 2024 року)
Трофеї: чемпіон Англії (2020), Ліга чемпіонів (2019), Кубок Англії (2022), Кубок Ліги (2022), Суперкубок УЄФА (2019), Клубний чемпіон світу (2019), Суперкубок Англії (2022)
Ви все бачили своїми очима.
Коли Юрген Клопп прийшов у клуб, на одній з перших (чи навіть першій) пресконференцій він заявив: «Не оцінюйте нас зараз. Оцінюйте нас у момент, коли ми будемо йти».
Як знав, що це буде пробивати на сльозу кожного разу.
Клопп прийшов у 2015-му, коли клуб був тяжко хворим на сірість – без великих імен, без результатів, без надії на майбутнє. Юрген все це змінив і подарував вболівальникам щасливі майже 9 років. Перше чемпіонство в АПЛ, перемога в ЛЧ, ще два фінали ЛЧ, сучасна філософія клубу, шалений розвиток і неймовірна популярність.
Знову ж таки, ви все бачили своїми очима.
І єдине питання було – куди його поставити у цьому рейтингу. Так як Юрген вирішив йти після цього сезону, то на перші два місця йому не замахнутися – але й на третьому його бачити логічніше. Особливо, якщо додадуться ще якісь трофеї за останні пів року – у Клоппа є ще чотири спроби у чотирьох різних турнірах.
А як ні, то ні – адже справа у менталітеті, який Клопп залишає після себе.
2. Боб Пейслі (1974 - 1983)
Матчів: 535
Трофеї: чемпіон Англії (1976, 1977, 1979, 1980, 1982, 1983), Кубок Європейських чемпіонів (1977, 1978, 1981), Кубок Ліги (1981, 1982, 1983), Суперкубок Англії (1974, 1976, 1977, 1979, 1980, 1982), Кубок УЄФА (1976), Суперкубок УЄФА (1977)
Ох, ну і список трофеїв. Якби переможець рейтингу обирався лише за ними, то Боб Пейслі був би першим, а всі інші кандидати бачилися б нам лише крапкою на горизонті.
Але є ще контекст, хоча про нього буде пізніше.
Пейслі, як і Клопп, провів 9 років у «Ліверпулі», за які він зробив клуб силою континентального рівня. Ні, світового. «Баварія», «Аякс» початку 1970-х, «Мілан» пізніше у 1980-х – мабуть, єдині команди, які можна порівнювати з тим «Ліверпулем» у розрізі тогочасної історії футболу. Машина для перемог та віддушина, яка допомогла забути у Ліверпулі про розпад «Бітлз» новим феноменом у футболі.
Пейслі – це і є фактично «Ліверпуль». Він пробув у клубі з 1954 року аж до 1983-го у якості учасника тренерських штабів команди – і ще майже десять зверху додайте у якості директора клубу. Йому довелося замінити легенду, але він став живою легендою сам. Ну і так – саме Боб Пейслі запросив у «Ліверпуль» Кенні Далгліша з «Селтіка», побачивши у ньому свого лідера (як Кевін Кіган став для Білла Шенклі) і написавши для нього подальшу долю великої постаті для «червоних».
Знаючи, що фінал Кубка ліги 1983 року буде останнім, коли Пейслі керуватиме своєю командою на «Вемблі», гравці дозволили своєму босові піднятися знаменитими сходами, щоб забрати трофей від їхнього імені. Кілька тижнів потому Пейслі востаннє вийшов на «Енфілд» як менеджер, щоб знову отримати трофей переможця першого дивізіону – під шалені і надгучні оплески вболівальників.
1. Білл Шенклі (1959 – 1974)
Матчів: 783
Трофеї: чемпіон Англії (1964, 1966, 1973), Кубок Англії (1965, 1974); Кубок УЄФА (1973)
«У Ліверпулі є тільки дві команди – «Ліверпуль» та дубль «Ліверпуля».
Коли Білл Шенклі очолив «Ліверпуль» у 1959 році, на «Мелвуді» – тренувальній базі клубу – паслися кози, працювала всього одна душова, а сам клуб безнадійно застряг у другому дивізіоні.
Тому можна сміливо і беззастережно сказати – якби не Білл Шенклі і не його тренерський штаб, не створення традицій легендарного «Бут Руму», то всіх подальших великих перемог можна було і не дочекатися.
Важко у декількох абзацах розписати важливість Білла для клубу – змінилося абсолютно все. Самовпевнений шотландець змусив гравців повірити в себе, вболівальників повірити у гравців, а директорів повірити у клуб і почати оновлюватися. Все те, що зробив Юрген Клопп у 2010-х, але у значно більших масштабах. І витягати клуб довелося Шенклі зі значно більшої дупи.
І тому немає значення, скільки саме трофеїв у Шенклі (хоча, погодьтеся, теж немало). Сила характеру та волі, розум та постійне вдосконалення та бажання тягнути лямку саме за цей клуб протягом 15 років зробили з Шенклі найбільшою легендою, яка коли-небудь керувала «Ліверпулем».
Коли Білл оголосив про свою відставку у 1974-му – діти плакали на вулицях Ліверпуля, а у пабах міста стояла гробова тиша.
– Що для вас означає Шенклі?
– Все.
Фото: «Ліверпуль», АПЛ, LFCHistory.net
