«Команда з одинадцяти Мілнерів не виграє нічого і ніколи». Як необережна фраза ледве не зламала молодого Джеймса

Цей пост написано користувачем Tribuna.com. Підтримайте його плюсами та коментарями.

2 січня 2024 року, вийшовши у стартовому складі «Брайтона» на матч 20-го туру чемпіонату Англії проти «Вест Гему» Джеймс Мілнер зіграв свою 632-гу гру у вищому англійському дивізіоні та наздогнав за цим показником легенду «Манчестер Юнайтед» Райана Гігза, поступаючись тепер лише Гарету Беррі. І не просто вийшов зі старту, а ще й відбігав усі 90 хвилин. За два дні до свого 38-річчя. Феноменально.

Щоб зрозуміти ступінь величі «залізного Джеймса» досить лише подивитись на його клубну біографію. Свій дебют в англійській Прем’єр-лізі за рідний «Лідс» Мілнер здійснив 10 листопада 2002 року, що цікаво, також у матчі проти «Вест Гему». На той час йому виповнилось 16 років та 309 днів, і цей вихід на газон зробив його другим наймолодшим футболістом в історії АПЛ. Так, не дивуйтесь, англієць також колись був молодим.

Джеймсу в якомусь сенсі не пощастило – він зміг стати гравцем дорослої команди якраз тоді, коли клуб переживав вкрай важкі часи, та навіть у кризовий період Мілнер здавався світлою плямою на фоні туманних перспектив «павичів». І в цьому не було нічого екстраординарного. Як у своїй книзі «Спитай футболіста» описував сам гравець, ще за часів його перебування в молодіжній команді Колін Моріс, один з наставників команди, казав, що якщо Джеймс у підсумку хоча б одного разу не зіграє за збірну, то він з’їсть свій капелюх. Не довелося.

Мотивація від батька та критика Грема Сунесса

Вже на початку кар’єри Мілнер виглядав як особистість, що розмінює не перший десяток років у великому футболі, про що зазначав, зокрема, тодішній очільник «Челсі» Клаудіо Раньєрі. Та окрім виключної працездатності й постійного бажання бути корисним, Мілнер виявився ще й двоногим універсалом, що відкрило безліч можливостей для його майбутніх менеджерів. Сам англієць за всі ці якості дякував своєму батькові: «Він постійно казав, що я маю продовжувати самовдосконалюватись. Він казав, що все, що я вмію робити правою ногою, мені треба вміти робити і лівою. Я провів дуже багато часу, працюючи над своєю лівою ногою. Я завжди буду насамперед правоногим футболістом, але зараз я почуваюся комфортно і ліворуч, що зробило мене набагато кращим гравцем, здатним зіграти на кількох позиціях. Багато чого сталося завдяки саме моєму батькові».

Та от Грема Сунесса, як ви могли зрозуміти із заголовка, цим вразити зовсім не вдалося. «Ньюкасл» став наступною командою Джеймса, після того, як «Лідс» почав роздавати своїх лідерів, та саме Сунесс став першою великою проблемою на шляху Мілнера. Шотландець підхопив «сорок» після провального старту сезону, та одразу ж прибрав молодого хлопця зі стартового складу. «Команда з одинадцяти Мілнерів не виграє нічого і ніколи» - звучало як вирок для гравця, який тільки-но стикається з серйозністю дорослого життя. На прикладі сьогоднішніх зірках можна чітко побачити, як легко психологічно зламати молодих футболістів своєю критикою, особливо коли вона йде від людини, що вирішує твою долю на вечірню гру. Дехто починає відкрито вступати у конфлікт, хтось впадає у депресію та перестає боротися, а комусь вистачає сил всередині себе, щоб вигризати собі місце під сонцем. Мілнер чи не найяскравіший представник третьої групи.

Та все ж, навіть йому довелося важко: «У той час, для мене - молодого хлопця під керівництвом нового тренера в новому клубі, це було справжнім шоком. Це був мій перший сезон у «Ньюкаслі». Сер Боббі, який наполягав на моєму придбанні, був звільнений невдовзі після того, як я приїхав до клубу і намагався стати своїм у роздягальні, що наповнена багатьма серйозними чоловіками. І тут тренер випалює подібні речі на пресконференції... Я буду щирим, це був удар по зубах у той і без того важкий для мене час».

Рятівний сезон у Бірмінгемі та повернення до «сорок»

А далі все могло скластися банально – Мілнер не витримує тиску, йде з клубу, шукаючи більш комфортної обстановки, де попри гарну атмосферу та довіру втрачає в собі впевненість та залишається до кінця життя середнім футболістом, що так і не зміг реалізувати свій великий потенціал. І ніхто б ніколи навіть не задумався про те, що цей сірий англійський півзахисник, яких трибуни бачили тисячами, зможе зайняти місце на пантеоні найбільш успішних гравців в історії. Так було б з будь-ким, але Джеймс зліплений з іншого тіста (або заліза). «Я пам'ятаю, як мені доводилося виганяти його з тренажерного залу», - розповідав колишній коуч англійської молоді Пітер Тейлор.

Та в той день було не до фізичних вправ: «Я сидів десь в кінці автобуса і він покликав мене до виходу. Це не було секретною розмовою, що залишилась таємницею для чужих вух. Я залишився стояти в проході, а решта гравців і тренерський штаб дивилися прямо на мене. Він вимовив, що журналісти його просто неправильно процитували та що він мав на увазі необхідність наявності більшої кількості досвідчених гравців, ніж молодих. За тих обставин я мало що міг сказати, тому пробурмотів щось і знову сів на своє місце».

Важко уявити, з яким настроєм повертався додому Мілнер, якого так привселюдно принизили перед одноклубниками, пресою та вболівальниками. Фраза про одинадцять Мілнерів могла б стати крилатою, якби не дивовижна цілеспрямованість гравця: «Принаймні це дещо мотивувало мене. Мені було дуже важко в той перший сезон у «Ньюкаслі», і коли Сунесс потім відправив мене в оренду до «Вілли», я був сповнений рішучості довести його неправоту, що, як мені здається, я й зробив. Він мав таку думку на той момент і я попри все забажав її змінити».

І хтозна, якою була б реакція гравця на подібні висловлювання тренера, якби не чоловіча мудрість батька Джеймса, який з дитинства привчив хлопця до постійної роботи над собою попри все – і позитивні й негативні імпульси. Ось що розповідав сам Мілнер: «Іноді він казав, що я недостатньо впертий. У мене були справді талановиті товариші по команді в академії «Лідса». Один з них, хлопець на ім'я Іан Дуглас, мав справді дивовижну техніку. Він був маленьким, схожим на Адама Лаллану, міг набивати м'яч цілий день і усіляке таке. Мій батько використав Іана як приклад, щоб мотивувати мене. Якщо я дивився телевізор, він казав: «Як ти думаєш, Дуглас зараз дивиться телевізор? Ні, він тренується». І я злий виходив надвір, щоб бити м'ячем по гаражу. Але весь час, витрачений мною на тренування, зробив мене кращим гравцем».

І Джеймс не перебільшував, наполягаючи, що зміг змінити думку наставника. У сезоні 05/06 «Вілла» провалилася, та Мілнер став одним з найкращих гравців у її складі. Настільки, що головний тренер «левів» відмовився від трансферу Роберта Хута, щоб підписати орендованого гравця на постійній основі. Не вдалося. Сунесс пішов ще до повернення Мілнера у «Ньюкасл», а новий менеджер команди Глен Редер, як і усі його наступники, оцінював навички гравця значно вище, ніж його попередник. Саме з цієї точки почалося безперервне сходження англійця на вершину рейтингу.

Чи впаде рекорд Гарета Беррі?

«Я не маю жодних претензій до Грема. Це, мабуть, відгукнулося йому навіть більше, ніж мені. З того часу він згадував про це кілька разів, як в інтерв'ю, так і тоді, коли нам доводилося зустрічатися. Коли ми вперше виграли чемпіонат із «Сіті» у 2012 році, він працював експертом для телеканалу Sky. Тоді він відвів мене в бік під час кола пошани й сказав: «Знаєш, я ніколи не мав на увазі того, як це звучало. Я неймовірно задоволений тим, що ти виграв чемпіонат».

З того дня минуло майже 20 років, і тепер чи не кожний тренер Прем’єр-ліги мріє про команду, що складається з одних лише Мілнерів, а сам герой цієї статті має всі шанси на те, щоб золотими літерами вписати себе в історію чемпіонату. «Я ніколи у своїй кар'єрі не приймав рішень, заснованих на спробах побити цей рекорд, але було безумовно приємно приєднатися до клубу 500, особливо тому, що того дня ми здобули впевнену перемогу в Борнмуті» - згадував сам гравець. 13 листопада 2022, у матчі проти «Саутгемптона», він став членом клубу 600.

«Я граю вже довгий час і завжди стежив за собою. – розповідав Мілнер. Мені пощастило пограти у п'яти великих клубах Прем'єр-ліги (і я не забуваю і шість матчів в оренді за «Свіндон»). Щоб мати успішну футбольну кар'єру, треба щось робити. Це не те, про що я довгий час розмірковую, але зіграти у більш ніж 500 іграх Прем'єр-ліги, за ті клуби, за які я грав — це безперечно те, чим я можу пишатися. Я впевнений, що згадаю це наприкінці своєї кар'єри. Я хотів би вважати, що в мене залишилося ще добрих кілька років, але я навіть не збираюся замислюватися над тим, щоб побити рекорд Гарета Беррі. До цього ще далеко і я не хотів би заглядати занадто далеко вперед». Здається, тепер можна.

Успіхів тобі, «залізний Джеймсе».