Чи виправдовує вихід збірної на Євро-2024 нелегальний виїзд футболістів за кордон зараз?
Думки про важливість футболу під час війни.
Будьмо чесними з самими собою. Два крайніх матчі збірної України не вражали красою гри, комбінаціями та швидкостями. Але вони принесли такий омріяний результат – ми зіграємо на Євро-2024, продовживши з 2012 року вдалу для нас традицію виходів на головний футбольний форум Європи (з чемпіонатами світу статистика набагато гірша).
У вирішальному матчі з Ісландією вчорашній TikTok-дриблер Мудрик забиває вирішальний гол. Передачу на нього віддав його найкращий друг, якого тодішній тренер збірної Андрій Шевченко взяв на Євро-2020, а ніхто не розумів навіщо. Зрівняє рахунок Віктор Циганков, який ледве встиг відновитися після травми та бігав на полі з тейпами на ногах.
Проведуть нас до цього матчу голи у ворота збірної Боснії і Герцоговини від Довбика, у якого все ще не загоїлась травма пальців і Яремчук, який 23 лютого 2022 року показував герб України під своєю футболкою, забивши в матчі Ліги чемпіонів. Дебют Бражка, «стовп» Забарний, підключення до атак Коноплі, сейви Луніна. Всі вони разом з партнерами по збірній – це живі символи теперішнього футбольного України.
Але у цього теперішнього є інший бік. Періодично в ЗМІ наводять слова ухилянтів з футбольної сфери, які виїхали за кордон з командою на збори і залишаються там, уникаючи служби в ЗСУ. Часто у них звучить теза, мовляв, а чим я відрізняюсь від умовних «Циганкова і Довбика, які також нелегально зараз за кордоном». Так, нелегально. Але цим і відрізняєшся: ти не здобуваєш путівку на Євро, привертаючи таку потрібну увагу до України, за тебе не прийде вболівати на стадіон 40 000, ти не впливаєш на розвиток українського футболу. Питання дискусійне, але якщо нелегальні виїзди за кордоном наших футболістів і потрібна, то такі досягнення хоча б частково говорять на їх користь.
А ще цей вихід на Євро-2024 показує, що український футбол живий в умовах повномасштабної війни. Так, він поки що побудований на індивідуальностях, а не команді. Так, значна частина футболістів грає за кордоном. Але лише уявіть, навіть в умовах війни і просто летіння в прірву в сенсі футбольного розвитку, ми сильніші за Боснію і Герцоговину та Ісландію. Це не найсильніші збірні, проте страшно уявити, що було б з їхнім футболом у разі війни.
Ось такий непростий шлях для розвитку нашого футболу сьогодні. Потрібно порушити військовий закон, що футболіст виїхав за кордон, там розвивався і приносив користь вже збірній. Це одна з важливих частин подальшого прогресу українського футболу вцілому. І хто знає, можливо вже 40-річні «мудрики» та «судакови» повернуться одного дня зі своїх «Лондонів» до післявоєнної та високорозвиненої України, щоб передати свої футбольні знання наступному поколінню. Тому що свого часу бачили як це робили Шевченко і Ребров під час повномасштабної війни.
