650 км задля технічної поразки або Як ми з'їздили на «Олександрія» – «Шахтар»
Президент аматорської команди, учасник футбольних квізів, новинар-стажист Трибуни та контент-мейкер ряду ютуб каналів – це може бути або команда по порятунку світу або компанія для виїзду на матч «Олександрія» – «Шахтар», інших варіантів немає.
Попри віру трибунівських коментаторів, що будуть ходити «всі ті самі, що і раніше», ми вирішили додати декілька нових облич глядачам трансляцій і придбали квитки на домашній матч «містян».
Все почалось з простого «Олександрія» – «Шахтар» з глядачами. Го?» і вже через пів години чотири майже знайомих хлопця були зібрані в телеграм чаті «Фанати Олександрії» і ділились планами на поїздку.
Здається, ми були єдиними, хто радів переносу матчу на 13:00 – тепер ми могли з самого ранку виїхати з Києва, подивитись матч і встигнути повернутись додому – ідеальний день футболу, чи не так?
Звичайно, шлях «у відпустку» пройшов швидко та легко, і навіть півметрові ями біля Олександрії здавались не такими глибокими. Порожня дорога, сонечко (довелось включати кондиціонер – вперше з осені!) та футбольні суперечки стали причиною того, що чотири години дороги пролетіли так, наче метро на синій гілці.
Цікаво, що по дорозі до Олександрії майже немає заправок, тому було прийняте перше неправильне рішення – зупинка на БРСМ. За задумкою це мало б бути символічне місце – все-таки, ми їдемо на матч «Шахтаря», але, як сказав би один відомий журналіст і тепер коментатор: «Оні как контрабандісти із фільма Лєоніда Іовіча – іскалі в гіпсє бріліанти, а іх просто развєлі». Жодного згадування свого преміум-партнера, симуляції смачної їжі та відсутність клубного автобуса не додали нам веселих емоцій, проте базові потреби були задоволені, тому можна було їхати далі.
Вперше наш настрій зіпсувався, коли прийшло повідомлення від «Суспільне Кіровоград». Президент команди Паша, як найвідповідальніший з нас, підписався на регіональний телеграм-канал і відслідковував новини про тривоги. До стадіону залишалось всього 20 хвилин, ми планували увірватись одразу на матч, але балістична загроза дещо змінила наші плани. «Значить, можемо не спішити, погуляємо по Олександрії, зайдемо в фан-шоп» – вирішили ми і ще не уявляли, на скільки сильно ми можемо не спішити.
В фан-шоп зайди нам не судилось, та і погуляти несильно. Маленька жовта палатка при вході на стадіон з десятком товарів – це і є весь магазин «Олександрії». Хотілось взяти домашню футболку «містян», але ціна у 2300 грн в той день виглядала занадто високою для мене. Крім цього, у «фан-шопі» ще були шалики, вимпели, номерні знаки, рюмки, бокали – стандартний набір бабулічок біля стадіону, не вистачало лиш насіння.
Поки усі обирали собі олександрійські сувеніри, контент-мейкер Андрій включив режим блогера і передягнувся у футболку «Динамо». Простий, але такий доречний хід – люди по-різному, але яскраво реагували на футболку, а в Андрія було безліч ідей, як це цікаво обіграти.
Тільки-но ми обійшли два кола по території стадіону, як завищала сирена і… тривога кінчилась. Цікавий спосіб оповіщати людей про закінчення тривоги, але нехай.
Біля воріт стадіону швиденько зібралась довга черга і ми теж прилаштувались десь ззаду, прямо за кругленьким олександрійським мужичком. Тільки-но під час тривоги ми змусили учасника квізів Діму випити його енергетик, бо «з ним не пустять», але олександрійський мужичок вже був на досвіді, тому заходив на матч з пакетом. Ковбаски сором'язливо виглядали з одного боку, пляшечка чогось коричневого з іншого – ще трохи і воно все почало б випадати, але мізинчик мужичка впевнено контролював ситуацію.
Що він не контролював, так це тривогу, тому що вже через 10 хвилин після відбою балістичної загрози з'явилась ракетна загроза. Люди почали невдоволено розходитись, а ми отримали змогу все-таки хоч трішки пройтись, тому впевнено направились у бік виходу. Першим ділом ми нарешті змогли сфоткатись біля м'яча (типу як на «Донбас Арені»), який мені дуже сильно сподобався. Андрій знайшов нам фотографа – фаната «Олександрії», який похитуючись невпевнено зробив фото, обрізавши при цьому і Діму, і сам м'яч.
Далі ми направились у парк, який, видно, або був недавно побудований, або ще будується. Виглядає він дуже круто та свіжо – невже наші клуби починають переймати європейську ідею з скверами біля стадіонів? В ньому було настільки затишно, що півгодини тривоги пройшли швидко і тихо, тому ми взяли смачний чайок і потопали назад до входу.
Майже усі вболівальники уже зайшли до нашого повернення, тому нам навіть не довелось довго чекати. Зайшовши на стадіон, ми на секунду остовпіли – футболісти обох команд розминаються на зеленому газончику, світить приємне сонечко, люди в різних кондиціях займають свої місця – так можна і подумати, що нормальне життя повернулось.
Цікаво, як по-іншому сприймаються звуки, які ти вже чув до 2022-го. Звісно, ніхто і раніше не любив сидіти за три ряді від барабанів, але тепер… Добре, що ніхто з фанатів не додумався принести на стадіон фаєри чи щось подібне – навряд чи людям поза стадіоном було б прикольно бачити, як звідти йде дим.
Також помітив, як кардинально можуть змінюватись твої вподобання за всього декілька років. Ще недавно я сам стояв на секторі і співав «Вышел в степь донецкую парень молодой», проте зараз слухати цю пісню було просто противно. Вона ніяк не вписувалась в мою оновлену картинку суспільства і зовсім не пасувала цьому стадіону, цьому дню.
На трибунах було агато п'яних людей. Можливо, вони здались при затримці матчі, а можливо, вони вже прийшли готовенькі. Особисто мені було неприємно чути «Герої не вмирають» від фанатів, що ледь стоять. Хотілося б вірити, що навіть у такому стані люди пам'ятають, кому треба дякувати за можливість проживати такі моменти, проте, здається, це не той випадок.
Сам футбол був просто додатком до цієї всієї атмосфери. Звісно, було цікаво подивитись за обома командами – все-таки, мій перший матч після гри «Шахтар» - «Шериф» – проте усе це стадіонне дійство перекривало усі переваги футболу.
Як завжди, рашисти не могли нагадати нам про своє існування в час задоволення, тому на 76-й хвилині матч знову перервала сирена. Нещодавно комерційний директор «Дніпра-1» В'ячеслав Фрідман казав, що в Україні люди несвідомі і не будуть йти з матчу під час тривоги, проте, як мінімум, з Олександрією він помилився. Народ швиденько зібрався і без жодних претензій покинув стадіон. Куди вони пішли далі – це вже інше питання, але на трибунах людей не залишилось.
Наша компанія відправилась у ресторанчик «СПОРТ тайм» – типовий заклад маленьких міст, в якому є і здоровенна люстра, і клубні диванчики, і величезний футбольний м'яч у центрі зали. Всього побільше і пояскравіше.
Як і треба робити з «прієжжімі», офіціантка всіма способами намагалась киданути нас на гроші, добавивши в чек не тільки ті позиції, які ми замовили, а і ті, про які просто запитали. Смішно, що коли Паша вирішив запитати в неї про це, вона просто одягнула куртку і втекла. Буває.
Я вже був готовий їхати в Київ, проте просьби Андрія були почуті і мав було відновлено. За декілька хвилин, що залишались до свистка, наш блогер встиг і потролити сектор «Шахтаря», поспоривши з ними на видалення інстаграму, і помахати прапором «Олександрії» під заряди місцевих «ультрас».
Дуже сподобалось, що після матчу усі гравці «містян» підійшли до фанатів та потиснули їм руки. Навіть новачки команди пройшлись вздовж трибун та відбили всім п'ятішки. Особливо смішно було спостерігати за колишнім гравцем «Шахтаря» Кулаковим, який похлопав Андрія по емблемі «Динамо» і запитав: «Це що?»
Загалом, поїздка вийшла дуже атмосферною та дещо ностальгічною. Вже забулись часи, коли ви з друзями просто могли зібратись і кудись поїхати – тепер такі поїздки є чимось незвичним, майже магічним.
У купі з запровадженням УПЛ ТБ український футбол яскраво нагадав про себе та свої амбіції. Сподіваюсь, він зможе дати нашому суспільству необхідну розрядку, а також зможе стати корисним для українських військових – збори, аукціони, конкурси під час перерви мають залітати на ура.
Отже, любіть український футбол, він цього потребує!
