Сором року за версією Tribuna.com: допуск росіян до змагань, команда підтримки Павелка, Бубківщина
На це важко було дивитися.
Tribuna.com запускає серію матеріалів, у яких наші автори підіб’ють підсумки 2023 року у основних моментах та персоналіях, що найбільше запам’яталися.
У цьому матеріалі ми поговоримо про події, яки викликали у нас відчуття сорому. На все це було важко дивитися – але про це треба обов’язково говорити.
Допуск росіян до міжнародних змагань (Володимир Гарець)
Насправді, історія з допуском російських спортсменів у міжнародні змагання має значно більший спектр емоцій. Розчарування, огида, біль і багато-багато іншого. Але і для сорому достатньо аргументів, щоб це виглядало логічним.
Сором за весь міжнародний спорт, який для обґрунтування всієї історії з поверненням росіян чим тільки не займався – і запрошував неадекватних експертів для підміни понять, і почав боротися за права росіян за рахунок зменшення прав українців, і відмовлявся постійно відповідати на прямі запитання.
МОК, міжнародні федерації, Томас Бах, відомі спортсмени – десятки та сотні людей вляпалися в російське болотце, а з кожним днем стаються все нові і нові неприємні відкриття.
Сором за українських спортивних чиновників, які виявилися не готові до активної боротьби за права наших спортсменів – і про це нижче ще буде написано окремо.
Сором, що ця історія стає настільки запущеною, що треба прикладати неймовірні зусилля, щоб на Олімпіаду – найбільший турнір року – не потрапили хоча б ті спортсмени, які активно пропагували своїми діями війну. Бо у деяких видах вони вже активно виступають без заборон – а дехто навіть дозволив повернути російський триколор.
2023-й став відвертим розчаруванням. Таким може бути і 2024-й, але попри все ми не маємо права опускати руки – навіть якщо від нас стидливо ховають очі та гиденько посміхаються в сторону. Міжнародний спорт все ще буде під тиском тисяч і тисяч небайдужих громадян та спортсменів – навіть якщо його верхівка виявилася гнилуватою.
Світ ігнорує свої цінності заради росіян? Українці завжди вам будуть нагадувати, за що ви продаєте свою душу.
Команда підтримки Андрія Павелка (Олег Щербаков)
Знову писати про Андрія Павелка - це як обмазатись гівном. Всі вже все знають, всі все розуміють, що цей персонаж – можливо, найогидніше, з чим доводилось мати справу українському футболу.
Тому зроблю вигляд, що це не про Павелка.
Це про тих, хто вирішив спаскудити своє ім'я вкінець, вписавшись за нього в суді.
І справа навіть не в тому, чи посадять голову УАФ за ґрати остаточно і надовго. Справа в тому, що ніхто з тих, хто виступив поручителем, не дасть жодного серйозного аргумента на підтримку Павелка.
Це про Блохіна, Бєланова, Протасова, Дем’яненка та інших.
Основа роботи кожного спорстмена – його результати і досягнення. Але не менш, а то і більш важливо показувати себе прикладом і в позаспортивному житті.
І ці люди свій тест провалили.
Хочу, щоб було більше футболістів-Блохіних. Але ніколи ніколи нікому не буду ставити в приклад людей-Блохіних.
Бо не можна бути настільки дешевими.
Бойкот змагань від Мінспорту імені Вадима Гутцайта (Костянтин Варварик)
Сором року – не лише сам факт допуску росіян на змагання, про який вище вже написав Вова Гарець (хоча для мене з відривом найбільший). А й те, як Україна на офіційно-чиновницькому рівні на нього відреагувала.
Поміж заявами про «переможеньку» (було й таке) Міністерство молоді та спорту оголосило, що фактично забороняє українським спортсменам змагатися на турнірах, куди допустили росіян. З цим наказом, який підписав тоді ще заступник Вадима Гутцайта Матвій Бідний (скасовував його вже пан міністр особисто), не так було буквально усе. Від того, як про нього стало відомо – від міністра кабінету міністрів Олега Немчінова в ефірі телемарафону (!), до того, що мова йшла про кваліфікаційні змагання – боротьбу за путівку на Олімпіаду. Те, що Мінспорту не змогло нормально пояснити мету і завдання цього вчинку внутрішній аудиторії та майже не намагалося зробити це за кордоном, теж викликало питання.
Абсурдніше за сам бойкот було лише його скасування – під приводом того, що РФ і Білорусь не запросили на Ігри як держави (хоча МОК і допускаючи росіян казав, що санкції проти держав лишаються в силі). І, звісно, ситуація з Ольгою Харлан вже у перший день повернення українців після бойкоту – не потисла руку росіянці й захопила заголовки більшості провідних медіа світу.
Після цього лишається лише одне питання: а навіщо взагалі той бойкот узагалі був?
Бубківщина в українському спорті (Андрій Білик)
За понад 30 років незалежності України наш спорт зробив дуже мало, щоб дійсно стати сучасним. Окремі острівці життя та здорового глузду існують – якщо ви слідкуєте не лише за тим, що відбувається на полях та майданчиках, а й цікавитесь, як усе влаштоване всередині, легко назвете кілька прикладів (комерційні успіхи «Шахтаря», спроби легкоатлетичної федерації в медійність, феномен Monte, вдала монетизація особистих брендів спортсменів з непопулярних видів – Анжеліки Терлюги, Дар’ї Білодід тощо) того, як воно має бути у 2023 році.
Але це поодинокі випадки. Як інститут український спорт продовжує жити за найкращими принципами совєтчіни – з канонічними для неї «нагорі знають краще», «мовчи, щоб здаватись розумнішим» та моїм найулюбленішим «а що я, я людина маленька, нічого не вирішую, ні на що не впливаю, і хай воно вже буде як є».
Те, що відбувалося навколо зіркового колись спортсмена Сергія Бубки впродовж 2023-го – абсолютна концентрація всього радянського, із чим наш спорт мав би боротися з усіх боків, але чомусь навпаки продовжує культивувати. До самого Бубки якихось глобальних питань немає, бо я (та й, напевне, взагалі ніхто) від нього нічого й не очікував: його політичні погляди та переконання відомі давно, йому 60, він усім усе довів у спорті і може дозволити собі жити своє найкраще життя за кордоном, не особливо задумуючись, що насправді відбувається в Україні, не витрачаючи сили на просування українських інтересів за кордоном – та й просто не кажучи нічого про війну за перші півтора роки після повномасштабного вторгнення.
Але того, що український спорт де-факто повністю підтримав його у цьому, я категорично не розумію. Це не просто сором – це індикація того, що у нашого спорту немає майбутнього, бо він продовжує чіплятись за те, як воно було колись.
Тепер вже екс-міністр спорту Вадим Гутцайт. В.о. міністра Матвій Бідний, який змінив Гутцайта на посаді після звільнення. Заступниця голови КМДА та радниця ОП Олена Говорова. Депутат столичної міськради Георгій Зантарая. Члени та членкині НОК. Усім цим (і ще багатьом іншим людям) – окей, що представник України у МОК не засудив агресію РФ та ніяк не увімкнувся у тему допуску росіян та білорусів до Олімпіади. Їм нормально, що людина, яка продовжує представляти нашу державу у міжнародних спортивних інституціях, може мати бізнес-зв’язки на окупованих територіях, які зараз вивчає СБУ. І найгірше – вони не просто приймають це як належне і не хочуть змінювати ситуацію в рамках власних компетенцій, а ще й намагаються відбілити Бубку і заткнути рота тим поодиноким представникам українського спортивного ком’юніті, кого подібна ситуація не влаштовує.
«Не знаю, де тобі насрав Бубка. Мене дуже злить, що ти трошечки лізеш туди, куди тобі не треба» Владиславу Гераскевичу від Анастасії Коженкової – це девіз інституту українського спорту у його сучасному вигляді, і далі воно так тривати не може. Ніби й є невелика радість, що в Україні поступово підростає нове покоління топових атлетів (наприклад, Ярослава Магучіх), яке ніяк не пов’язане із Бубкою і може казати з приводу його діяльності те, що насправді думає, а не те, чого вимагають багаторічні дружба/особисті чи робочі стосунки/підпорядкування.
Навряд чи хтось може змусити Бубку різко змінити власну манеру поведінки і почати робити серйозні справи, яких дійсно потребує український спорт під час великої війни. Але продовжувати толерувати його пасивність і відсутність чіткої позиції та підтримувати культ особистості олімпійського чемпіона в епоху великої турбулентності та кардинальних змін – неприпустимо.
Немає нічого поганого у поєдинках боксерів з представниками інших стилів. За шармом спортивності, фани боксу, видаючи черговий агресивний коментар, часто забувають, що профі бокс – шоу. Та і такі протистояння були завжди у тому чи іншому вигляді.
Проблема у тому, що конкретно це шоу – кошмар. Воно виглядало посередньо настільки, що андеркард був сильно кращим за мейн-івент. Ф’юрі абсолютно ніяк до нього не готувався. Всі ці плескання по животу на зважуванні розбились об невпевнений виступ, нокдаун та побите обличчя через неготовність по-справжньому боксувати. Така підготовка Тайсона призвела і до виступу, коли розмови про його поразку дебютанту здавались актуальними. І до того, що протистояння за абсолютне чемпіонство перенеслось на кінець зими.
У підсумку, бій Нганну – Ф’юрі призвело ще й до неприємних наслідків. В WBC вирішили, що такий бій від Френсіса вартий топової десятки їхнього рейтингу. В топ-10 людина, чий рекорд 0-1, 0 КО. Куди не глянь, це виглядало погано і просто соромно.
Мартен Фуркад та Уле Ейнар Бйорндален (Станіслав Орошкевич)
Специфіка роботи увесь рік змушувала бачити різноманітні сорти російського шовінізму та міжнародного пофігізму й цинізму у спорті. «Нейтральна» дзюдоїстка Мадіна Таймазова вже сниться кожному члену редакції олімпійських видів спорту, бо ми підготували десятки постів про підтримку війни росіянкою. Міжнародні інституції їх в тупу ігнорують. І таких кейсів вкрай багато у різних видах спорту.
Оазами адекватності у цьому болоті залишаються два топові види: легка атлетика та біатлон, де підтримка України є беззаперечною, а росіян повертати до змагань не планують.
І у такій ситуації дикий сором викликають дві головні легенди світу біатлону. Мартен Фуркад та Уле Ейнар Бйорндален обстоюють інтереси росіян та тоталітарних режимів, поки керівництво IBU приїздить в Україну під час повномасштабної війни.
«Я був обраний у МОК, щоб захищати спортсменів. І мені здається, що я їх не захищаю. Звісно, вони росіяни та білоруси, але вони також спортсмени. Вважаю, що їх потрібно захищати на цій основі.
Мені буде дуже соромно за Францію, якщо вона заборонить росіянам і білорусам брати участь у змаганнях», – ця заява Мартена Фуркада у статусі представника Комісії атлетів МОК жорстко обурила не тільки Дмитра Підручного, а й головних топів збірної Норвегії на чолі з Йоганнесом Бо.
Стурла Лагрейд взагалі публічно розмазав позицію Фуркада: «Я думаю, це дурня якась. Війна ще досі триває – нічого не змінилося. Чого б це їм дозволяти знову змагатися?»
Як і Ветле Шостад Крістіансен: «Це просто так сюрреалістично і тупо коментувати насправді. Станом на сьогодні, з огляду на те, що росіяни мають тісні зв’язки між спортом, військовими та політикою, думаю, ми все одно повинні забанити їх».
Але також сюрреалістично, що їхній легендарний співвітчизник Бйорндален пішов ще далі – живе в Білорусі та сподівається на повернення росіян у біатлон. Мільйонер Бйорндален, що є до того ж чинним експертом на норвезькому ТБ, та його дружина, мільйонерка Домрачева, обрали для життя рай на землі, себто тоталітарну Білорусь, бо «не відчувають та не помічають війни тут».
Хоча Бйорндален, насправді, вже давно продався тоталітарним режимам. Тренував збірну Китаю з 2019-го по 2022-й: «У нас були показові виступи Сі Цзіньпіна. Мені здається, йому подобається біатлон». І підкреслював, що не шкодує: «В Китаї не все так добре, але, можливо, в Норвегії так само?»
Щоразу ловлю фейспалм, коли зреалізовані люди з величезним соціальним капіталом забивать на цінності свого рідного середовища та й ще й цинічно намагаються всидіти на двох стільцях.
***
А який для вас найбільший сором у світі спорту у 2023 році? Пишіть в коментарях та у наших постах в блогах.
Фото: Ovsyannikova Yulia/Global Look Press, Eurosport.com, НОК України, Biathlonworld
