Крок в нікуди. Блог Дмитра Джулая про Колумбію

На молодіжному чемпіонату світу 1997 року у складі збірної Аргентини було чимало майбутніх зірок. Варто лише згадати Рікельме та Камб’яссо. Але найкращим гравцем команди був Пабло Аймар, який не вийшов у стартовому складі лише у третьому турі групового турніру, коли вихід Аргентина собі вже гарантувала та, як не дивно, у фінальному матчі з Уругваєм. Кілька років потому тренер аргентинської молодіжки так пояснив своє рішення: «Я його залишив у запасі, бо мав виграти».

Рішення тренера буває залежать від такої кількості дрібних деталей, що можуть знадобитися аптекарські ваги, аби визначити точну «дозу» того чи іншого фактору. Результат чи то підтверджує правильність міркувань, чи навпаки змушує подумки повертатися у минуле й шкодувати про прийняте рішення.

Як і у Малайзії 1997-го Хосе Нестор Пекерман мав виграти. Тепер вже на чолі дорослої збірної Колумбії, на дорослому чемпіонаті світу. І журналіст, якому Пекерман колись зізнався, чому не поставив Аймара, ще за кілька годин до матчу впевнено написав, що Колумбія вийде з одним форвардом.

Ідею цю Пекерман вже використовував у попередніх матчах, й не скажеш, що вона зовсім чужа команді. Щоправда у більшості кваліфікаційних матчів колумбійці виходили з двома форвардами. І навіть без Фалькао у тренера було вдосталь варіантів, аби зіграти з двома футболістами попереду. Але керуючись бажанням виграти, Пекерман на другий план відсунув бажання зіграти. А для цієї збірної Колумбії навряд чи таке рішеня є оптимальним.

У матчах першого етапу колумбійці бувало віддавали м’яч супернику й з легкістю потім мчали у контрнаступ. Уругвай Табареса прогнозовано закрився, обігрувати його довелося інакше і команда продемонструвала, що готова до цього. Другий гол Колумбії у  матчі однієї восьмої залишиться чи не найкращим зразком колективної творчості на чемпіонаті.

З Бразилією наставник колумбійської збірної вирішив перестрахуватися й вибудовував, таке враження, гру своїх підопічних відштовхуючись від того, що міг би зробити суперник, а не від того, що становило силу самої Колумбії. Безумовно на полі потрібен баланс, що дозволяє й використовувати свої сильні сторони, і нівелювати загрози опонентів. Але у цьому конкретному випадку Пекерман перемудрив з дозуванням. Акцент на роботу без м’яча окрім того що був надмірним, виявився ще й не до кінця зрозумілим команді.

Бразильці при цьому зіграли, можливо, найкращий свій тайм після фіналу Кубка Конфедерацій. Ще й бездарне суддівство Веласко Карбайо допомогло їм розмахувати мачете на всі боки. Колумбійці втягнулися у цю штовханину, у гру, в якій тиск на м’яч, на гравця, що ним володіє ставав вирішальним фактором. Сколарі є професором зі створення такого тиску. Пекерман мав достатньо ресурсів для того, щоб саме м’яч, а не боротьбу за нього зробити ключем до успіху. Наполягати на виході через пас колумбійці почали вже по перерві. Саме тоді прорізалася й колективна робота у атаці. Але цілий тайм, цілу вічність, Колумбія супернику подарувала.

Обсяг швидкісної роботи, яку Пекерман доручив у першому таймі Ібарбо ніби не повинен був приголомшити футболіста. Ще у молодіжній збірній той доводив, що, попри зовнішню тягучість, здатен вибухати й прискорюватися. Проблема полягала у тому, що як у більшості інших виконавців ці прискорення не генерували гру вперед, не дозволяли створити базу для точнішої роботи з м’ячем. Вихід ще одного форварда у стартовому складі цілком міг би і зберегти необхідну маневреність попереду (незалежно від того був би це Бакка чи Мартінес), і скоординувати першу лінію оборони.

Окремо слід згадати відсутність у заявці Макнеллі Торреса. Саме у такому матчі знадобилося б його вишукане відчуття гри, його ювелірні передачі, що здатні розірвати будь-який пресинг. Певною мірою план на перший тайм став логічним наслідком рішення не брати Макнеллі на Мундіаль. Там де потрібен був  притиск на контроль м’яча, на передачі в русі, Пекерман обрав інший шлях.

У домашьному матчі відбору проти збірної Чилі колумбійці на перший тайм теж виходили з не зовсім зрозумілими ідеями. І програвали після нього 0:3. Команда Хорхе Сампаолі дуже швидко розібралася і з настроєм, і з непереконливими задумами суперника. У другому таймі вийшов Макнеллі, Колумбія стала собою й забила тричі. Здавалося б, незалежно вже від того чи є Торрес у команді чи ні, той поєдинок мав показати Пекерману, що інакше ця команда навряд чи досягне чогось справді великого.

І ось тут мабуть слід згадати про психологію. Усі зараз говорять про те, що колумбійці їдуть з чемпіонату з історичним досягненням. Справді, ніколи раніше до чвертьфіналу вони не виходили й суто з точку зору результату виступ можна вважати успішним. Невже і тренер піддався на цю спокусу й підсвідомо ухилився від справжньої боротьби, вважаючи, що справу вже зроблено? А може, і це ще гірше, він вирішив, що на такій висоті слід робити щось інакше, відійти від звичного малюнку гру, стати «практичнішим», адже він «має виграти»?

У кваліфікації, у виїзному матчі з Аргентиною Пекерман теж не надто намагався здобути перемогу, хоча вже тоді було зрозуміло, що так чи інакше Колумбія потрапить на Мундіаль. Але у тому матчі він ніби вирішив просто «зафіксувати вагу», вдовольнится тим, що команда може, за необхідності, зробити і це. Як з’ясувалося у вирішальний момент подібні експерименти все ж більше догоджають супернику. І якщо аргентинська молодіжка Пекермана здобула 1997-го чемпіонський титул, то колумбійцям нема чим виправдати свій перший тайм матчу з Бразилією.

Це відчуття мабуть залишиться домінуючим у враженні від гри збірної Колумбії. Як би не дякували гравцям, як би не казали, що за чотири роки буде ще один шанс, здається, що цей шанс, реальний як ніколи, шанс зробити щось надзвичайне, було втрачено через один лише крок у бік від добре вивченої дороги.

Дмитро Джулай