«Бостонський інцидент» та його героїня Катрін Швітцер

19 квітня 1967 року жінка вперше офіційно пробігла марафонську дистанцію від старту до фінішу - 20-річна американська студентка Катрін Швітцер фінішувала на Бостонському марафоні й назавжди вписала своє ім’я в історію. Попри те, що правилами не заборонялось, вважалося, що брати участь в ньому можуть тільки чоловіки. Однак Швітцер вдалося зареєструватися і отримати номер — 261. Цей номер, сама вона і забіг увійшли в історію як «бостонський інцидент».

Читайте також: семиразовий переможець Бостонського марафону, якому було заборонено бігати

Жінкам вперше дозволили змагатися в бігу на IX літній Олімпіаді в Амстердамі (завдяки активності створеної в 1921 році Міжнародної жіночої федерації спорту). Для спортсменок відкрили ряд змагань з легкої атлетики, правда, обмежень все одно було багато. Наприклад, чоловіки боролися в 22 дисциплінах, а жінки тільки в восьми — і на бігових дистанціях не довше 800 метрів.

Проти участі жінок в цьому виді спорту був навіть олімпійський чемпіон 1924 року Гарольд Абрахамс, який сам неодноразово стикався та боровся із забобонами та антисемітизмом, щоб вийти на дистанцію. «Не думаю, що жінки створені для настільки виснажливого ​​і жорстокого заняття. Досить подивитися, як вони тренуються, щоб зрозуміти, що їм не місце на біговій доріжці», - сказав Абрахамс.

В 1967 році, надихнувшись прикладом Боббі Гібб, яка за рік до цього нелегально взяла участь у марафоні: без номера та буквально вискочивши з кущів на трасу, студентка Катрін Швітцер, вивчивши правила марафону, вирішила брати участь в забігу офіційно (обмежень за статевою ознакою не вважали за потрібне прописувати).

Швітцер бігала з 12 років завдяки своєму батьку, який привчив її пробігати півтора кілометра в день, щоб попасти в шкільну команду з хокею на траві. У 20 років Швітцер вчилася журналістиці в Сиракузькому університеті Нью-Йорка, регулярно тренувалася (могла пробігти 16 кілометрів за вечір) - і мріяла про Бостон. Але її тренер, 15-кратний учасник Бостонського марафону Арні Бріггс був упевнений, що марафонська дистанція жінці не під силу.

Тільки після того, як вони разом пробігли марафонську дистанцію на тренуванні, а Катрін по закінченню вирішила зробити ще одне коло в 8 км, Арні вмовляв її зареєструватись на змагання.

Особистий медичний огляд для учасників не був потрібен — оргкомітету вистачило довідки поштою, а в заявці на участь в марафоні Катрін підписалась - K.V. Switzer, як вона звикла робити це в університетській газеті. “Підписуючи тексти ініціалами, я хотіла надати їм авторитету“.

На старт Швітцер вийшла в мішкуватому спортивному костюмі, замість футболки та коротких шортів, але не заради конспірації, а через погодні умови, які завадили укладанню, нафарбованими губами й стрілкам на повіках. «Ймовірно, якби сонце світило яскравіше, хід історії був би іншим», - іронізувала спортсменка пізніше.

Але все ж таки оргкомітет швидко помітив допущену помилку. На третьому кілометрі їй напереріз кинувся директор марафону Джок Семпл і з криком «Забирайся до біса!» спробував зірвати з Катрін номер і виштовхнути її з траси.

Цю сцену зняли фотографи — і знімок увійшов в історію. Спортсменці допомогли відбитися чоловіки, що її оточували, в тому числі і її бойфренд (він вирішив, що якщо вже жінка біжить марафон, то і він теж зможе). Катрін Швітцер пробігла всю дистанцію за 4 години й 20 хвилин. Відразу ж після фінішу її дискваліфікували та виключили зі спілки атлетів-аматорів. У 2011 році її включили в Національний зал слави жінок як героїню, що «зламала гендерний бар'єр і проклала жінкам шлях в біг».

Офіційно жінок до участі в Бостонському марафоні допустили тільки через 5 років, в 1972 році. Через два роки Катрін Швітцер фінішувала першою на Нью-Йоркському марафоні, а в 1975 році вже абсолютно офіційно пробігла Бостонський марафон з другим результатом.

Читайте також: історія створення Центрального парку та Нью-Йорського марафону

Сама ж Катрін Швітцер в майбутньому стала спортивною журналісткою і коментатором, багато говорила про упередження, з якими стикаються жінки в спорті й бігала. Після марафону 1967 року вона сім разів фінішувала в Бостоні та понад 20 разів на інших, а 17 квітня 2017 року, через 50 років після інциденту, дала офіційний старт жіночому забігу 121-го Бостонського марафону, а потім сама вийшла на дистанцію під все тим же легендарним 261-м номером.

Її ставлення до бігу за півстоліття не змінилося. «Я ніколи не виходжу з дому без помади, не кажучи вже про те, щоб бігти марафон нефарбованою, — сказала вона в інтерв'ю напередодні старту. - Помада, сережки, підводка для очей, ось це все. Без цього нікуди».