Полтава-мама. Думки про фінал Кубка від очевидця
Динамо у Полтаві вдруге за чотири роки виграє трофей у Шахтаря. Ейфорія одних минула, інші не дуже-то й засмутилися. Кияни та донеччани по-братськи поділили трофеї наприкінці сезону. Думки свіжі та вільні від емоцій, а отже висловлю свої «пару слов» за мотивами фіналу Кубка України у Полтаві.
За день до фіналу Кубка коли вже на 100% було відомо, що поєдинок відбудеться у Полтаві і за участі вболівальників у одному з супермаркетів Києва почув таку репліку: «Полтава это ж такой выезд что можно ехать без денег».
Хотілося б ще раз і ще раз відзначити взаємодію ультрас України. Зокрема у контексті фіналу. Чути вигук «Донецьк» з біло-синього сектору та відповідь «Київ» з помаранчево-чорного – безцінно.
А тепер уявімо на хвилинку що фінал Кубка України відбувся без участі вболівальників. Щось підказує мені що Динамо наврядчи стало би переможцем. Не буду зайвий раз наголошувати на важливості підтримки під час гри – особливо такої гучної та чисельної як у Динамо. А надто у грі з Шахтарем. Та й взагалі грати за порожніх трибун – сумнівне задоволення. Втрачається фінальний кубковий дух, тиск з трибун, атмосфера. Спробуйте уявити фінал ЛЧ без глядачів. Так, цікаво, насамперед через команди що грають у фіналі. Але не видовищно, беземоційно. Не те.
Але здобувши перемогу біля будівлі ФФУ київські фанати наче передали естафету своїй команді – ми свій внесок у успіх зробили, черга за вами.
Хотілося б ще раз і ще раз відзначити взаємодію ультрас України. Зокрема у контексті фіналу. Чути вигук «Донецьк» з біло-синього сектору та відповідь «Київ» з помаранчево-чорного – безцінно.
Звісно – підтримка з трибун не дорівнює успіху на полі, але пригадайте куди пілся другого голу побіг Віда. Показник.
Крім того фінал Кубка не був би не настільки видовищним наскільки міг, оскільки кількома днями раніше Шахтар здобув восьмий чемпіонський титул. А от якби Дніпро став чемпіоном… Ми побачили б ще більш видовищний та нервовий фінал з безліччю сутичок, матів, симуляцій і багатьох інших неприємних супутників ігор Динамо з Шахтарем.
Окремо хотілося б зупинитися на поведінці футболістів. Цікаво почути реакцію відомого борця з лайкою на стадіоні Сергія Палкіна на ці вислови гравця його команди Ярослава Ракицького.
Зрозуміло, ніякої реакції ми не дочекаємося, так само як і не отримаємо відповіді на питання: «Коли ж подорослішає Гармаш?» Подорослішає не у контексті віку, а як особистість, як холоднокровний лідер команди? Його поведінка наприкінці фіналу для мене досі лишається неприємною загадкою. А скільки вже було таких історій за участі Дениса – годі й згадувати.
Через дисциплінарні витівки заключні хвилини багатостраждальної гри за Кубок було змазано. До чого це я? А до того що у непростий час вболівальники змогли об’єднатися, а для деяких зірок з національної збірної ще нічого не змінилося. Як і для інших поважних панів.
Фінал Кубка має приваблювати потенційних господарів, а не бути валізою без ручки яку намагаються впарити «аби очі не муляла».
Ситуації про невизначеність з місцем проведення фінальної зустрічі можна було б запобігти, взявши приклад з європейського досвіду затвердження місця проведення фіналу ЗАЗДАЛЕГІДЬ. Приміром, перед початком сезону, у липні, на виконкомі з-посеред інших питань ставиться таке: місто-гоcподар фіналу Кубка України. Хай це буде Одеса чи Кіровоград, байдуже. Але ми позбавимося безпрецедентної ситуації, коли за два дні до дати фіналу стає нарешті відомо де він відбудеться. Крім того, для умовних Чорноморця та Зірки це додаткова мотивація у кубку. Місту – престиж, стадіону – додатковий заробіток від квитків і так далі… Фінал Кубка має приваблювати потенційних господарів, а не бути валізою без ручки яку намагаються впарити «аби очі не муляла».
Ви можете заперечити: он вибрали Харків, а все одно довелося переносити. Але рішення щодо проведення фіналу на ОСК Металіст датоване 22 квітня. Говорити зайвий раз про близькість Харкова до російського кордону та події на Донбасі у той час не варто.
Ухваливши таке недалекоглядне рішення ФФУ вирішила із хворих голів міліції та своєї власної перекласти проблеми з організації матчів на здорову голову вболівальників. Просто заборонити їм відвідувати матчі чемпіонату та фінал Кубка. Нема людини – нема проблем.
Про подальші події ви знаєте – під тиском фанатів гру було перенесено, а трибуни відчинено.
Але хтось мені пояснить, чому у цій державі допоки кілька десятків людей у масках не змусять чиновників щось зробити – нічого не відбувається? Скільки можна змушувати? І чи потрібні нам взагалі такі «робітники» які реагують лише на зовнішні подразники та не здатні просто якісно виконувати свою роботу?
Сподіваюся ця «пацавата історія» в купі зі «скасуванням гри зі збірною США» стануть, врешті, критичною масою яка покличе за собою зміни у ФФУ.
