Збірна України не заслужила на таку поразку. Ця команда – наша гордість
Ірина Козюпа плаче разом з гравцями після поразки від Вельсу.
Ірина Козюпа плаче разом з гравцями після поразки від Вельсу.
22 травня російські ракети вдарили по Запоріжжю. Вони вбили 25 наших захисників і 100 поранили. Серед них міг бути мій брат. Його та інших тернопільських хлопців з КОРДу тої ночі відправили на завдання. Це врятувало їм життя та здоров’я.
А їхніх колег, знайомих ще з армійської служби, збирали по шматах і хоронили в закритих трунах. Маленькі діти, такого ж віку, як у мого брата, більше ніколи не побачать своїх татів.
Я навіть не уявляю собі той поріг болі та відчуття втрати за рідними. Від однієї думки, що щось могло трапитися з братом, в мене темніє в очах, я починаю задихатися. І росте злість та ненависть до тих, хто віддає накази, хто їх виконує і всіх, хто це підтримує.
В мене сповільнена реакція. Коли я чую такі новини, як про Запоріжжя, то кажу: «Окей, про це я подумаю завтра». Класний механізм для самозахисту. Інакше я була б уже сива.
Коли сьогодні збірна почала співати гімн України із великими синьо-жовтими прапорами, то сльози полилися рікою. Я просто плакала навзрид, згадуючи всі 100 днів війни і все те через, що нашій країні і кожному з українців довелося пройти.
Нам дуже була потрібна ця перемога і цей чемпіонат світу. Тільки уявіть на секунду – збірна країни, яка в епіцентрі війни, грає на такому турнірі. Вже мільйон разів всі проговорили, що зараз збірна і футбол для українців – це щось набагато більше. За останні дні багато спілкувалася з нашими героями і жителями наших прифронтових міст. В них немає газу, води і часто світла. А вони засмучуються, що не можуть подивитися збірну, і вибачаються за матюки.
В тилу люди зляться через черги за бензином, українське громадянство Невзорова та приїзд російської пропагандистки Овсяннікової. Критикують українців, які поїхали за кордон, і тих, які ще не встигли вивчити українську мову.
А збірна – це те, що всіх об’єднує, дарує позитивні емоції і відчуття гордості. Не буду говорити про роль якоїсь національної ідеї, але це точно більше за спорт, більше за футбол і щось дуже близьке всім українцям. Ви ж точно чули, як наші чудові вболівальники скандували на стадіоні у Кардіффі «З-С-У». Це найважливіше.
Ярмоленко не заслужив на такий автогол. Це нещасний випадок. Але наш капітан заслужив, щоб на порушенні проти нього поставили пенальті. Арбітр вирішив по-іншому. Шкода, що Довбик не реалізував свій момент – цей гол дав би нам надію.
І ще одне – росіяни можуть зламати трансляцію матчу на oll.tv. Але вони ніколи не зламають українців. Може ми і не вийшли на чемпіонат світу, але боролися за це до кінця і віддали всі сили. А збірну Росії просто викнули зі стиків, бо суперники (поляки – топ) навіть не захотіли виходити на одне поле з агресором. У нас ще буде багато матчів попереду і багато великих перемог. А росіяни на віки залишаться окупантами в колективній пам’яті всього світу. Навіть мексиканці пишуть їм відмови у візах українською мовою.
Сьогоднішня поразка від Вельсу (0:1) – незаслужена і гірка. Плачу разом з Караваєвим та командою. Але за цей матч зовсім не соромно. Респект всім гравцям, тренерському штабу та фанатам. Зовсім скоро наша збірна знову вийде не поле. Хай це вже буде матч не з такими високими ставками. Але трибуни все одно будуть скандували «З-С-У», а гравці співатимуть гімн України.
А наша головна перемога ще на один день ближче.
