Репортаж з рідного міста Малиновського. Перший тренер, шкільні фото, старший брат-футболіст та вибір між «Динамо» і «Шахтарем»
Микола Решнюк зібрав у Житомирі чимало історій.
Микола Решнюк зібрав у Житомирі чимало історій.
Безперечно минулий сезон є найкращим в кар’єрі Руслана Малиновського. Українець запалив у Серії А, видавши безпрецедентну результативну серію весною та ставши найкращим асистентом ліги. З його допомогою «Аталанта» освоїлась в компанії місцевих грандів і перетворює участь в Лізі чемпіонів на рутину.
Зараз черга збірної України. Дебют на Євро – вінець проривної кампанії 28-річного півзахисника, нагорода за неї. І тут Малиновський теж на передніх планах. Асист на Яремчука в грі з Нідерландами, зароблений пенальті в битві з Північною Македонією. Так, не все гладко, і той же одинадцятиметровий хавбек запоров. Але є в нього одна цінна риса – труднощі стимулюють до ще більшої роботи над собою.
Так відбувається впродовж усієї кар’єри Руслана, від самісінького її старту. Особливо з її старту, коли умов для росту майже не було, лише мрії. Репортер Tribuna.com Микола Решнюк з’їздив у рідне місто Малиновського, щоб дослідити його перші кроки у грі та виявити, як він став тим, про кого варто робити такі репортажі.
«З десяти років з Русланом стало важче в психологічному плані. Він розумів, що за ним стежать по всій Україні»
До цього був у Житомирі всього раз. Чотири роки тому місто не вразило нічим, хіба що слабким мобільним інтернетом – 4G в облцентрі тоді ще чомусь не було. Плюс тьмяна радянська архітектура, ярмо рекламних бордів на головних вулицях, ветхий громадський транспорт – все те, за що ми не любимо усі наші міста.
Перше враження виявилось хибним. Частково. З другої спроби вищеперелічене нікуди не ділось (окрім інтернету, він уже гідний) – просто після ближчого знайомства Житомир видався не таким пропащим. І архітектура є цікава, і вулички затишні, і класний пішохідний міст над річкою Тетерів.
Футбольної складової це також стосується. У Житомира, який довго обходився без професійної команди, сьогодні є першолігове «Полісся». Його у 2017 році відродила міська влада, а віднедавна команда ще й повернулась на реконструйований центральний стадіон.
Ну, майже реконструйований.
Крім цього масштабна перебудова торкнулась місцевої ДЮСШ. Тієї самої, в якій колись займався Руслан Малиновський. До неї й прямую, тільки прибувши в Житомир.
Символічно, але те, що я на правильному шляху, вказує не лише навігатор – дорогою трапляється маркет із влучною назвою.
Буквально за ним виблискує комплекс «Спартак». Свіжостелені газони та покриття, відреставрована трибуна, охайні приміщення. Не те що в часи, коли тут займався Руслан.
«Тоді таких полів і близько не було – пісок, пилюка, відсів, щебінь. Це зараз око радіє завдяки меру та депутатському корпусу. Приємно тренувати. Я часто їжджу по Україні, то ми за умовами зараз входимо десь в трійку-п’ятірку», – починає тренер ДЮСШ Сергій Миколайович Завалко.
Він працює тут уже 23 роки, випустив чимало професійних футболістів. Серед відомих – колишній гравець «Карпат», «Ворскли» та «Миная» Андрій Ткачук. Але найуспішнішим його вихованцем є, звісно, Руслан Малиновський.
«Це десь 2000 рік. Руслану сім було, коли він прийшов до нас. Невисокий, але міцненький. Перше, що мене вразило – мало не з центра поля голи почав класти. Уже тоді удар був сильний, ще й дриблінг впевнений. Хист одразу видно.
Але в мене закрався сумнів. У нас тоді також займався його старший брат Саша. Кажу до нього: «А принеси мені свідоцтво про народження Руслана». Не вірив, що йому сім. А він отак вже з малих літ виділявся», – пригадує Завалко.
Ми сидимо на трибунах «Спартака», в найвищому ряду. Тренер сам запропонував локацію – дивлячись на поле, йому наче легше згадувати історію Малиновського та його таланту.
Він наголошує, задатки – не все, що вирізняло Малиновського з-поміж дітей із перших днів. Зі своїми даними треба працювати, і, за словами тренера, Руслан це розумів.
«Буває, приходить сильний хлопчик. Одразу виділяється. Але через кілька років інші хлопці з ним вирівнюються. І якщо він далі над собою не працює, його переганяють.
Руслан ніколи не пропускав тренувань. Він був професіоналом з дитинства. Інші хлопці можуть: «Ай, дощ пішов – не піду сьогодні». А Руля – що в сніг, що в дощ, що в болото.
Він же насамперед сильний інтелектом, який у нього від початку був не за роками. Потрібно було лише трохи поправляти – щоб він не задавався, що все вміє. Щоб постійно працював над собою», – пояснює тренер.
Завалко делікатно говорить про свій вплив на кар’єру Малиновського. І коли запитую, чи пощастило Руслану з дитячим тренером, ніяково відходить від відповіді. Але й применшувати власних заслуг не збирається. І пригадує, як саме допомагав хлопцю:
«З десяти років з Русланом стало важче в психологічному плані. Він відчув себе лідером, розумів, що за ним стежать по всій Україні. І я змушував його працювати над слабкими сторонами – правою ногою та грою головою».
То був період, коли стало очевидно – Малиновський переростає житомирський рівень. Йому потрібно було шукати краще місце для розвитку. Завалко навіть добре пам’ятає момент, після якого зацікавленість Русланом різко зросла:
«Це було на великому турнірі в Севастополі, йому десь одинадцять. Руслан тоді уже бив і віддавав паси як дорослий. Граємо зі «Спартаком» – вони виграють 3:2, залишається п’ять хвилин. М’яч трохи за центром поля, а Руля як довбане – зрівняв, 3:3. І тренери «Спартака» кричать: «Заберіть цю підставу!». Та яка ж підстава? Пацан отакий (показує долонею невисокий ріст – Tribuna.com)».
Після цього в кар’єрі Руслана з’явились перші драматичні рішення. В один момент у нього були запрошення і від «Динамо», і від «Шахтаря» – Малиновський обрав гірників. Не без участі Завалка, який захопився стрімким ростом донецького клубу.
«Мені особисто почали телефонувати селекціонери «Шахтаря». А тоді клуб бурхливо розвивався – все на місці було: жити, харчуватись. Правда, інтернат ще не в Кірші базувався, а в місті. Я був до цього на базі «Динамо» в Конча-Заспі – так от в Донецьку уже тоді було не гірше.
Ми поїхали перший раз із Русланом вдвох. Він роздивився, йому все сподобалось. Але ж далекувато, мама захвилювалась. На другий раз вона поїхала з нами, подивитись умови», – закінчує Сергій Миколайович історію про те, як Малиновський потрапив у академію «Шахтаря».
Старе приміщення ДЮСШ, в яку ходив Малиновський
Завалко розмовляє жваво, хоче багато всього розповісти. Починає одну історію, в розповіді згадує іншу. Чіпляється за побіжні факти, плутається. Схоже на ентузіазм найвідданішого прихильника. Розумію, що десь так і є.
Бо після випуску з академії «Шахтаря», коли Малиновського не залишили в структурі клубу і відправили додому, дитячий тренер продовжив його підтримувати. Пробував працевлаштувати в клубах нижчих дивізіонів, їздив з ним на перегляди у вінницьку «Ниву» і той же «Севастополь», в який Руслану судилось потрапити дещо пізніше. Всюди молодим талантом цікавились, але підписати 17-річного хлопця заважав один нюанс – футболіст був ще на контракті з «Шахтарем», який просив за вихованця компенсацію.
Тим часом Малиновський підтримував форму, граючи в Житомирі на першість району та області. Старався не здатись, і зробив правильно. У 2011 році «Шахтар» повернув хлопця – запросив грати в команді «Шахтар-3» у другій лізі. Так почалась професійна кар’єра Руслана.
«Ранній перехід в дорослий футбол Руслану тільки допоміг. За рік він виріс як на дріжджах. Хоча потрапити в таку кашу в 17 років... Інші згоряють, а сильні характером йдуть далі.
Розумієте, в Руслана з дитинства така психологічна стійкість... Він переріс рівень Житомира, міг на тому зупинитись, бути тут найкращим. Але захотів туди, де кожен день у тебе вимагають.
Оця стійкість мені в ньому найбільше подобається. Які б не були негаразди в житті чи спорті. Для нього чим більше випробувань, тим більше він загартовується і вірить у свої сили. Йому це допомагає, бо не завжди все гладко.
От після матчу з Нідерландами я йому написав: «Руля, ти підняв планку і не маєш права опускатись нижче. Бо ти сам її підняв». Може він образився, але я свою думку, як тренера, висловив. Він – лідер команди, диригент. Він веде колектив», – каже Завалко.
Після цих слів уже не залишається відчуття, наче для нього Малиновський – колишній вихованець. Все ще теперішній, за виховання якого тренер отримав не лише професійне задоволення та визнання. З платежів солідарності за трансфери Руслана міська рада вже не раз преміювала Завалка. Остання на сьогодні премія склала понад 23 тисячі гривень.
«Зідзвонюємось з Русланом не дуже часто. Але переписуємось після кожної гри. Думаю, для нього моя думка важлива. Я ж хочу, щоб він і далі ріс», – додає під кінець Сергій Михайлович.
Прощаючись, він вирішує розповісти ще одну історію про Руслана. Ту, в якій про перехід в «Генк» Малиновський дізнався саме в Житомирі. В ту мить дитячий тренер був якраз поруч, раділи обоє.
«Приїжджає в Житомир Ахметов і на нього пальцем: «Я цього хлопчика забираю». І вже з першого вересня він у нас не вчився»
Малиновський доволі рано покинув Житомир. Шкільну програму закінчував уже в інтернаті «Шахтаря». Але це не означає, що навчання в житомирській школі пройшло непоміченим.
Хоча саме таке враження складається, коли пояснюю директорці причину візиту. «Як ви кажете? Руслан Малиновський? Це який рік? Покажіть його фото, може так впізнаю», – дещо розгублено запитує жінка. Це дисонує з моїми очікуваннями – гадав, буде як у Чернігові.
Але в житомирській школі №36 з тих вчителів, які спробували мені допомогти, Руслана пам’ятає лише його класна керівничка. З іншого боку, нічого дивного. Я прийшов якраз вчасно – Алла Юріївна збиралась уже йти у справах.
«У мене Руслан вчився з п’ятого по сьомий клас. Поки не переїхав у Донецьк. Там же він потім вчився в інституті фізкультури», – йде на контакт жінка, хоч я і втрутився в її післяробочі плани. В кабінеті починаються пошуки класних фото Малиновського, процес затягується.
«Іменитих випускників у мене небагато. Руслан один такий, здається. Але сюди не приходить, давно його уже бачила. А я так хочу нову спортивну площадку. Коли він її зробить нам?» – видає Алла Юріївна.
Ну майданчик і спортзал у школи дійсно старенькі. Але запитання мене все одно дивує.
Пошуки фото продовжуються, спогади понад десятирічної давності поступово чіткішають. Виявляється, вчителька в добрих контактах з мамою Малиновського. Тому в курсі його справ – Руслан грає в Італії за «Аталанту», його дочку звати Олівія, а з дружиною він познайомився у Криму.
Правда, трапляються і збої в показаннях:
«Це він був у сьомому класі. В нас є стадіон «Спартак», він там грав. Приїжджає в Житомир Ахметов і на нього пальцем: «Я цього хлопчика забираю». Це влітку було, мама так розказувала. І вже з першого вересня він у нас не вчився. Мама прийшла, забрала документи. Потім в Донецьку в інтернаті сам жив.
Я його потім зустріла якось і запитую: «Як ти там сам? Хто годує тебе? Хто стирає?». А він каже: «В нас є їдальня там, стіральні машини». Кажу: «Як же без мами? Ти ж тільки восьмий клас». А він: «Зато тренуюсь, займаюсь». Вчитися він не хотів, йому спорт, футбол».
А ось і перше шкільне фото Малиновського поспіло. П’ятий клас, Руслан у верхньому ряду крайній зліва.
«На уроках не міг всидіти, постійно ногами тер під партою. Тільки фізкультуру любив. Виходив на спортивну площадку і так кричав. Усіх ганяв, що аж трусилися. Розказував, хто де стоїть і як грає. І всі його слухали, він був лідером. Не дай боже хтось шось зробить не так – все, Руслан кричить.
Він єдиний в класі професійно футболом займався. Хоча в мене хлопчачий клас був. І він всіх брав голосом, його поважали. Руслан дуже товариський», – пригадує Алла Юріївна.
Вона знаходить ще одне фото з Русланом. І хоч на ньому всі учні в статиці, поза Малиновського наче видає його непосидючість.
«Запам’ятала одну фразу його. Часто зараз учням говорю. Було якось, я його сварила, виховувала і при цьому повернула голову кудись. А Руслан каже: «Алла Юріївна, треба в вічі дивитись, коли з кимось розмовляєте». Це ж треба так сказати – не «в очі», а «в вічі». На все життя запам’ятала.
Навіть якось дітям виховний урок про нього проводила. Ми роздивлялись фотографії, я показувала в інтернеті. Кажу, що його «Аталанта» купила за 15 мільйонів, і діти такі: «Нічого собі!». А я кажу: «Ви знаєте, він цим не гордиться, не кічиться».
Скромний і вихований. Просто не любив учитися, бо хотів спортом займатися. Але тримав рівень, двійок-трійок не було. Йому було ніколи, весь час на секції. Хоча Руслан – хлопець башковитий. І якщо бачить ціль, до неї йде. Дуже трудяжка. Є мета – треба її досягнути. При цьому не такий, що піде по головах. Добрий», – доповнює розказане Сергієм Завалком Алла Юріївна.
На десерт знаходить фото, яке, за її словами, немає навіть у батьків Малиновського. Каже, мама здивувалась, коли побачила його у вчительки.
Покидаю школу з іще одним підтвердженням ключової риси Малиновського – цілеспрямованості. Це багато пояснює, але залишається найважливіша розмова – з рідними Руслана. Та вона вдається не одразу.
«Мама говорила: «Шо ти мені з дитини інваліда робиш!». У нього аж вени на ногах було видно»
Домовитись про спілкування з батьками Малиновського не вдалось. Не захотіли. Підозрюю, вирішили, що розповіли про сина уже достатньо раніше. Ще з часів виступів Руслана за «Зорю» їх почали смикати журналісти. В тому числі іноземні – два роки тому в Житомирі навіть гостював бельгійський репортер, коли українець шумів у тамтешній лізі.
Натомість погоджую зустріч з менш популярним, але не менш важливим для Руслана родичем – його рідним братом Олександром. Саме його приклад сприяв захопленню Малиновського-молодшого футболом.
«Не хочу сильно ковдру на себе тягнути, наче це я його змусив і навчив. Просто оскільки я постійно був на тренуваннях та іграх, Руслан приходив і дивився. Звісно, це позначилось. Не просто так щось в наше життя приходить.
У Руслана з дитинства були сприятливі для футболу дані. Але він все це розвивав ще. І навіть літом, коли футбольні канікули, я брав у тренера м’яч і ми щодня додатково займались з ним на стадіоні. Він так постійно відпрацьовував удари.
Вдома у квартирі теж грали. Я робив м’яч зі шкарпеток, змотував скотчем. У нас був довгий коридор, двері в туалет і вхідні двері – це ворота. І ми у два дотики грали, хто кому більше заб’є.
Будинок та двір, в якому ріс Руслан
Якщо погана погода, на вулиці нікого нема, то я брав м’яч і ми йшли грати у двір вдвох. В нас село є під Житомиром, де дідусь з бабусею жили. Там база «Полісся», ми й туди ходили через ліс, коли у бабусі були. Брали м’яч, грали.
У Руслана футбол був 24 на 7. Все його життя – футбол з ранку до вечора», – пригадує Олександр Малиновський.
У нього професійної кар’єри не вдалось – завадила важка травма. Але він досі грає для себе, і я перестріваю його саме на шляху на черговий матч з друзями. В повному екіпіруванні.
«Всі ці мої заняття з Русланом почались ще в років п’ять-шість. А в сім він пішов до Сергія Миколайовича – просто сам прибіг і записався. Хоча я обіцяв, що сам заведу. Але він не дочекався.
Він дуже виділявся – за ним всі бігали і падали, він міг вісьмох за раз обіграти, забити гол зі своєї половини. Хоча в такому віці діти часом до центра поля добити не можуть. Просто Руслан з дитинства був такий збитий хлопець. Ікри в нього були як у маленького мужичка.
Мама ще говорила мені: «Шо ти мені з дитини інваліда робиш!». У нього аж вени на ногах було видно, як у дорослої людини під навантаженнями. Він з часом це переріс, слава богу. Але в дитинстві це його вирізняло. Вже в тому віці мав якусь м’язову масу. Міг і корпусом відштовхнути, і на ногах міцніше стояв», – каже Олександр.
Під наставництвом брата Малиновський-молодший також віднайшов улюблену команду та гравця. У 2000 році Олександр із захопленням переглядав протистояння «Шахтаря» та «Арсенала» в Лізі чемпіонів, Руслан був поруч і перейнявся. Відтоді він вподобав лондонський клуб та його нападника Тьєрі Анрі. Ще дужче запалала мрія стати професійним футболістом. І зіграти колись в АПЛ.
Слухаючи всі ці історії про Малиновського, не міг зрозуміти – звідки у малого була така потужна мотивація та цілеспрямованість. Як йому весь час вдавалось не розгубити їх? Олександр спробував пояснити:
«В Руслана є такі якості, яких у багатьох нема. В дитинстві те, що інші діти боялись робити чи не могли, він робив. На самий верх черешні інші не лізли, а Руслан ліз. Всі внизу чекали, поки він спуститься і поділиться.
У нас батьки – музиканти, багато часу проводили на гастролях. Руслан багато часу проводив зі мною. Може й це позначилось на його характері, бо він завжди зі старшим був. З цим у нього завжди був порядок. Навіть коли грав зі мною на район та область, ніколи не говорив, що здається. Його це не зламало.
В нашій сім’ї не було ніяких заборон, повна свобода. Коли з’явились варіанти їхати далі в Київ чи Донецьк, не було такого – відпускати чи ні, як в інших батьків. Звісно, мамі було важко. Вона сильно переживала, намагалась туди частіше їздити, щоб побачитись. Але розуміла, що в нього є задатки, талант. То навіщо цьому перешкоджати?
Я сам тоді говорив, що однозначно треба їхати. От я зараз йду на футбол, там збереться десь 20 пацанів. З них 18 могли б грати на професійному рівні. Але комусь не вистачило школи, комусь – умов. А Руслан все це отримав у «Шахтарі».
В «Динамо» його теж кликали, але треба було їздити до Києва тричі на тиждень. І Руслан би їздив, він хлопець кмітливий, самостійний. Але конкретні умови запропонував «Шахтар». Руслан спочатку навіть вчився з на рік старшими, 92 рік. «Шахтар» створив умови для нього».
Оця заточеність Руслана на мету, відволікти від якої ніщо не може, проявляється в розмові ще раз. Прошу Олександра пригадати якісь веселі, кумедні або бешкетливі історії про молодшого брати – він не може:
«Руслан завжди був зразковий, професіонал з малих літ. Ніколи не мав з цим проблем. І ви не знайдете про нього навколофутбольних історій. Лише футбол».
Зрештою, перед прощанням не можу не запитати – якщо Малиновський все життя настільки зосереджений на розвитку і вдосконаленню, де його межа? Він уже досягнув її чи все ще попереду? Олександр, не вагаючись, вказує на друге:
«Впевнений, що Руслан ще покаже себе набагато яскравіше. Думаю, він дійде до топ-клубу. Можливо, не буде уже там довго грати, бо вже стільки років. Але в нього такий шлях, що все потрібне в Руслана є».
Фото: Микола Решнюк, Житомирська міська рада, сторінка Руслана Малиновського в інстаграмі, сторінка Олександра Малиновського у Вконтакте
