«Ми нескорені, як наша Україна». Історії справжніх людей з Invictus Games
«Хочеться дати приклад іншим людям, які опускають руки».
«Давай! Давай! Ще тридцять секунд, Толя!» — гуде натовп навколо хлопця, який в цей час віддає усі сили веслувальному тренажеру.
Підтримують усі: друзі, випадкові вболівальники, судді й інші спортсмени, ведучі й репортери. Це спортивні змагання, але тутешня атмосфера не вписується у звичне розуміння. На Іграх Нескорених результат має не більше значення, ніж участь. Ти прийшов сюди — ти уже переміг. А ще зустрівся з побратимами та відсвяткував подію у сімейному колі.
Тому хоч Толіку й важко, він доводить справу до кінця. Дарма, що у нього немає однієї руки.
***
Ігри Нескорених або Invictus Games — міжнародні спортивні змагання для поранених, травмованих або хворих військовослужбовців та ветеранів.
Їх п’ять років тому заснував британський принц Гаррі, якого надихнув такий самий за ідеєю турнір — американські Warrior Games.
Україна в цих змаганнях бере участь з 2017 року. Найближчі ігри в Гаазі наступного травня стануть третіми за ліком після турнірів у Торонто та Сіднеї для нашої збірної. Її учасників обирають за підсумками національного етапу Invictus Games. Саме він відбувся цієї суботи на київському стадіоні «Піонер».
До ігор допускають усіх охочих ветеранів та чинних військовослужбовців незалежно від рівня спортивної підготовки. Єдина вимога – вони були поранені, травмовані або захворіли під час або внаслідок бойових дій.
Цього року участь в змаганнях взяли 218 спортсменів та спортсменок зі всієї України з різних силових блоків — Збройні сили (найбільше), Нацгвардія, Нацполіція, СБУ, Прикордонна служба та добровольчі формування. Тепер оргкомітет до середини жовтня має обрати 20-х збірників.
З цього року в змаганні також нововведення: менше зважати на результат. Медалі за підсумками цьогорічних змагань отримали не лише переможці, але й всі учасники.
Адже мета турніру — вище спортивних показників:
«Ці змагання дуже потрібні в соціальному плані. Це альтернатива для хлопців та дівчат, які повернулись із війни — після цього важко знайти площину для реалізації.
Такі змагання — демонстрація того, чого ми навчились та вміємо. Тут немає переможених, всі виграли. Тут сама присутність уже є величезною справою», – каже один з учасників, ветеран Вадим Коробченко.
«Хочеться дати приклад іншим людям, які опускають руки. Хочеться їм показати: «Хлопче, візьмись за себе!»
Наш герой з веслувального тренажера – Анатолій Григораш. Один з фаворитів та улюбленець публіки, завжди на бадьорій хвилі. Його підготовка відрізняється з-поміж інших учасників — перед виступом він активно розминається обабіч й не відволікається на розмови.
Хлопця з Тернопільщини армія в 2015 році покликала в Миколаївську область. Там під час навчань на полігоні він випадково натрапив на закинутий боєприпас, який здетонував. Так Анатолій втратив праву руку.
Госпіталь, реабілітація — після цього хлопець планував повертатись додому. Але одного дня випадково зустрів на вулицях Миколаєва викладача місцевого університету кораблебудування – тренера з кафедри олімпійського спорту Віктора Деркача.
«Підійшов до мене й почав розпитувати. Каже, ти без руки, але хороша антропометрія. Хотів би бачити тебе у своїй команді [в миколаївському університеті]. Я взяв час на роздуми.
Вирішив здобути другу вищу освіту — буду тренером та викладачем фізичної культури. Є можливість займатись професійно спортом. Мені й раніше подобалась легка атлетика. Погодився, подав документи, поступив. Так для мене почалась легка, але не легка атлетика», — жартує хлопець.
Толік зачаровує, завжди усміхнений, завжди в русі. Стоїш поряд, слухаєш, спостерігаєш — і мимоволі сам хочеш кудись бігти й щось робити:
«Я по житті такий, що з гумором про все розповідаю. Завжди треба усміхатись. Навіть коли в мене якісь проблеми, я завжди хочу усміхатись. Проснувся, очі вмив, зуби почистив і побіг!»
Ігри Нескорених в життя Толіка привів той самий тренер, Віктор Деркач — побачив в новинах по телевізорі. Цього року хлопець вже вдруге бере участь в змаганнях.
Тут його гіперактивності є де розгулятись. Для участі в змаганнях треба обрати мінімум два види спорту. Толік обрав п’ять — біг на 100 та 400 метрів, стрибки в довжину, веслування на тренажері та велоперегони.
«Ці ігри заворожують і мотивують мене. Дивлюсь на інших військовослужбовців і вони мене мотивують.
Мені також хочеться дати приклад іншим людям, які опускають руки. Є дуже багато таких. Хочеться їм показати: «Хлопче, візьмись за себе!». Це зворотний процес — я мотивую і мене мотивують», — заряджає спортсмен.
Попри амбіції потрапити в збірну, можлива невдача не засмутить хлопця.
«Кожна людина має свої цілі, ставить перед собою якусь мету і покроково до неї йде. Навіть якщо я не потраплю в збірну, руки не опущу. Завжди буду ставити перед собою нові завдання. В мене вони завжди є.
Хочеться в майбутньому відкрити тренажерний зал. Щоб до мене приходили люди, яких я зможу навчити того, чого сам навчився. Це буде безкоштовно, хочу дітей мотивувати. Щоб виросли майбутні олімпійці, щоб вівся в Україні спортивний спосіб життя», — не втрачає оптимізму Толік.
«Ці Ігри – можливість довести собі, що не все пропало. Що ми нескорені, як наша Україна»
В колі ветеранів Юлія Паєвська більш відома за позивним «Тайра». Від початку війни працює парамедиком на фронті, врятувала кілька сотень життів.
Ігри Нескорених — одна з причин приїхати до Києва на кілька днів. Завдяки спорту та творчості (Юлія ще й дизайнер) жінка долає не лише стрес війни, але й наслідки травми кульшових суглобів.
Після фронту довелось робити складну операцію. Тепер у неї два ендопротези в тазових кістках.
«Ці Ігри – можливість відновити сили, форму. Згадати, що я жива, не просто машина для якихось маніпуляцій. Поспілкуватися з друзями, яких я рідко бачу. Бо вони або на різних кінцях фронту, або на гражданці. Це можливість довести собі, що не все пропало. Що ми нескорені, як наша Україна», — усміхається Юля.
На змаганнях вона бере участь в стрільбі з лука та пауерліфтингу, хоча визнаним майстром є в іншому виді спорту, якого немає в програмі змагань. Юлія — президент федерації айкідо «Мутокукай-Україна», у неї п’ятий дан. До війни займалась цим спортом близько 20 років і викладала його.
«Коли почався Майдан, спершу я була там в охороні — здорова ж кобила! Айкідо дозволяє непомітно якісь речі зробити. Ніхто не розуміє, що сталося, а людина лежить. І дєвочка збоку стоїть, мов нікого не чіпала.
Коли ж почалася «Груша» (події на Грушевського — Tribuna.com), я побігла туди. А там охоронець: «Дівчатам не можна!». Але бачу — медики в майках проходять. Пішла, взяла хірургічку (набір медичний), майку і почала надавати допомогу на Майдані. До цього займалась медициною, тренером була, в курсі», — пригадує Юлія.
Медицина не відпустила її і після Майдану. Вона стала парамедиком на фронті. Її групу з часом почали називати «Ангелами Тайри».
Минулого року Юлія офіційно увійшла в склад Збройних сил як командир евакуаційного відділення. Допомагає бійцям, розуміється на їхніх проблемах:
«Такі ігри — не тільки фізична, але й психологічна реабілітація. Що набагато важливіше, — пояснює парамедик. — Хлопці іноді повертаються після поранень і не можуть знайти собі місця, відчувають обмеження, вони впадають у відчай, починають бухати.
А спортивні заняття дуже ефективні в подоланні ПТСР (посттравматичний стресовий розлад — Tribuna.com). На сто відсотків нормальними людьми, як громадяни з вулиці, ми уже не будемо. Але адаптуватися можемо. Через спорт ти постійно долаєш себе».
«Якби не Іловайськ — нам би була глина. Наш південний фронт уже був прорваний»
Саме за таким сценарієм проходить реабілітація ще одного учасника Ігор Нескорених Вадима Коробенка. 2014 року він потрапив на фронт в першій хвилі мобілізації. Знав, що його точно покличуть, бо мав офіцерське звання.
«Служив у Нацгвардії. Дислокація була в Маріуполі. Пробув на фронті чотири місяці в найцікавіше і водночас найстрашніше літо 2014 року. Коли був переможний поступ наших військ по всьому фронту, звільнення міст, і коли був Іловайськ…
Зараз розумію, що якби не Іловайськ — нам би була глина. Наш південний фронт уже був прорваний. Але ворог відтягнув війська до Іловайська, що дозволило армії нас поміняти і прикрити Маріуполь», — ділиться Вадим.
Після повернення з війни хлопець не одразу увійшов у ветеранський рух, спочатку пережив «певний моральний транс». Переніс операцію на обох колінах, привіз із фронту гіпертензію.
«Мені було одинаково, як я виглядаю, що в мене в холодильнику, чи чиста в мене машина і коли я востаннє голився. Розірвали стосунки з дівчиною, жив один і мене все влаштовувало. Переважно весь час сидів удома і вів аскетичний спосіб життя.
А потім у мене з’явився собака! Бруно мене конкретно розрухав. Почав з ним гуляти, дивитись, що люди живуть по-іншому. Спочатку ми почали ходити, потім бігати, потім на турнік забігати — я став набагато соціальнішим.
І ось зараз я вже біжу сто метрів на Іграх Нескорених! Я щасливий — кожен мій день не проходить, а відбувається», — сміється Вадим.
До виступів на Invictus Games хлопець прийшов завдяки роботі. Він — журналіст, автор проекту «Нескорені» на UA:TV. В цій програмі Вадим розповідав про ветеранів, які потрапили до збірних України на Invictus Games в Торонто та Сіднеї.
«І вони мене постійно запитували, чому я сам не беру участь в змаганнях. Адже я маю показання і відповідні документи. Але тоді я про це не надто замислювався — займався вільною боротьбою свого часу, проте на Invictus Games немає контактних видів спорту, єдиноборств. Тому не бачив, де б я себе міг реалізувати.
А потім вирішив спробувати спринт. Він перевернув все з ніг на голову! Познайомився з тренером, почали працювати, робити все з самого початку. Спершу бігав як страус, але згодом потрібні м’язи включилися, і пішов прогрес результату», – розповідає спортсмен.
Вадим не приховує — прагне потрапити в збірну. Щоправда, оцінити свої шанси, відштовхуючись лише від результату, важко.
«Нам сказали, що результат не є найголовнішим критерієм. На першому місці реабілітація. З одного боку – це правильно. З іншого — це ті речі, які не можна виміряти. Там, де є суб’єктивне оцінювання, завжди будуть задоволені і незадоволені.
Як знати, кому краще, а кому не краще від реабілітації через спорт? Це важко і це серйозна відповідальність.Тому найменше хотілось, аби в збірну потрапили ті, хто просто гарно виплакався психологу, як йому погано.
Invictus Games — це для нас як Олімпіада для здорових людей. Це унікальні змагання, апогей — потужніших ігор для ветерана немає взагалі», — впевнений Вадим.
Фото: Tribuna.com
