Журнал «Футбол» – як приклад боротьби ностальгії з принципами
Знаєте, кому розповім — ніхто не повірить.
Буквально декілька днів тому мені закортіло написати про Артема Франкова. Просто про вплив цієї людини на багатьох з нас, як на фанатів футболу.
Потім ця ідея згасла, бо зрозумів, що це можуть зробити десятки або навіть сотні людей краще за мене. Які знали його особисто, наприклад. Вони власне це і зробили у перші дні після його смерті
І от, в ніч на 13 листопада, мені наснився сам Артем Вадимович.
За сюжетом я якимось чином опинився у нього вдома, і він телефоном намагався влаштувати мені інтерв'ю з сім'єю відомої людини, яка померла. У нього тремтів голос, він постійно вибачався за турбування, але дуже просив. Отака невигадана історія.
Я прокинувся і спіймав себе на думці, що, напевно, зробив неправильно, коли передумав писати текст. По-перше, якщо хочеться — чому ні? А по-друге — людина дуже непересічна, тому думок про нього буде багато, причому різних. Не факт, що я своїм текстом один в один повторю чийсь інший.
Чомусь згадався 2009 рік, і моя реакція на смерть Майкла Джексона. Я знав цього музиканта, чув пісні, але його існування та присутність в цьому світі були для мене даністю. Просто один із. Потім він помер і я почав якось глибше цікавитися його музикою.
Отак і Франкова я знав як персону, читав майже кожну його колонку в певний період, але його існування та присутність в цьому світі були для мене вже даністю, бо життя з віком розставило інші пріоритети.
Я міг іноді почитати телеграм-канал, іноді дивився ютуб-канал і ігнорував журнал «Футбол», бо є інтернет. Не буду високомовно виправдовуватися, але новини я вже сам знаю де шукати, а аналітикою чи думкою авторів банально не цікавився. І все ж смерть Франкова залишила осад, який важко ігнорувати.
Це була унікальна людина з точки зору бази знань, і не просто на байдужу тобі тему, а на найближчу. І саме Франков, як одне з облич журналу «Футбол», зробив цю тему для мене найближчою. У футбол я закохався у тому числі завдяки їхньому тандему. Отак в житті все просто.
По суті тоді «Футбол» заміняв мені і матч-центр, і новинну стрічку, і розділ «блоги» на «Трибуні». Хіба що подивитися сам матч не міг, але їх перебіг частково описувався авторами, тому за бажання щось можна було уявити у своїй голові.
Я у дитинстві рідко просив батьків витратити на себе гроші, бо було якось незручно, міг хитро натякати, але щоб прямо просити щось... Тільки в одному випадку – коли наступав вівторок і до кіоску в метро привозили журнал «Футбол».
Це був день бабака – я прокидаюся о 7-й ранку до школи, снідаю, одягаюся, мама бере мене під руку і ми біжимо в метро, щоб проїхати одну станцію до школи. Перший кіоск – солодощі, другий – якісь прикраси, третій – сири/ковбаси, четвертий – якась здоба типу «Форнетті», і прямо навпроти дверей на станцію, не доходячи до Кісету – кіоск із журналами.
В якийсь момент мою маму там вже знали, тому одразу відкладали один примірник. Можливо, зараз я навіть не розумію, що був серед тих, кому вдавалося його забрати, так би мовити, до солдауту в той же день.
Пів журналу читалося ще у вагоні, інша половина – на перших уроках, на останніх я його ще декілька раз перечитував від А до Я. Міг не пам'ятати, що читав та вчив на самих уроках, але зміст сторінок зазубрював дуже швидко. І найкраще підтвердження важливості Франкова як персони в українському футболі – що я був такий далеко не один.
Оця можливість доторкнутися до футболу у такому віці була для всіх нас дуже важливою, бо для багатьох була єдиною. Хтось був замалий для володіння власним ПК та інтернетом, у когось в сім'ї не було можливостей володіти такими привілеями, а комусь заважав географічний фактор навіть купувати журнал раз або два на тиждень.
Тому «Футбол» був нашою першою можливістю встановити контакт з інформаційним світом, стати частиною якогось ком'юніті. Коли ти бачиш незнайому людину з таким же журналом у вагоні, то невільно посміхаєшся, бо одразу розумієш, що це однодумець. Все це дуже цікавий та неоціненний досвід, який сформував у багатьох з нас любов до цього спорту.
З того часу я не уявляю свій день без перевірки новин, бо це вже сформована звичка. Доводилося навіть вмовляти купувати журнал покійну бабусю, яка зазвичай ходила на базар о 6-й ранку, але гуляла по ньому до 8-ї години, щоб дочекатися завозу у кіоск.
Або приходила додому, чекала та йшла знову, бо для мене це було дійсно важливо. Не тому, що я натурально виїдав їй мозок запитаннями про його наявність.
З віком та появою технологій у моєму будинку я перестав читати «Футбол», трохи пізніше перестав розуміти деякі заяви Артема Вадимовича. Сформував своє власне уявлення і поставив хрест на своїй зацікавленості у ньому. Переосмислення образів дитинства це насправді болюча штука.
Можливо, в деяких судженнях я правий, можливо, в деяких ні, але найбільше я сумую через те, що перестав користуватися Франковим як джерелом цікавих знань про футбол. Я можу зараз перечитати журнали, передивитися відео, але до недавнього часу я мав можливість спитати у нього самого щось конкретне з історичних питань. І це насправді було дуже недооціненою можливістю.
Мені дуже запам'яталася фраза Ігоря Бойко, що «якби не Артем Франков, я б ніколи не став тим, ким став». Зараз я можу заробляти собі на життя тим, що люблю футбол, і якби не Артем Франков, то цього б не сталося. Іноді в житті найголовніше поштовх, задати напрямок, і він це частково зробив.
Знаєте, я народився в оточенні, де досі вважають за норму дивитися російські канали навіть на 2-й рік повномасштабного вторгнення. Чи люблю я менше через це своїх близьких? Деяких так, деяких взагалі не люблю, але не всіх. Сутність в тому, що іноді ти до смерті пов'язаний з людьми, які ідеологічно можуть бути на різних планетах з тобою. В певних питаннях.
Не намагаюсь нікого ідеалізувати після смерті, зрозумійте мене правильно, але мене дуже здивували коментарі в день смерті, мов: «Як можна сумувати за цим ватніком?». Тут треба розуміти, що здебільшого люди не сумують за Франковим, як за громадянином України. Вони сумують за частиною свого минулого у вигляді «Футболу». Це водночас тотожні та різні речі. Не так багато людей саме у спортивній журналістиці залишили такий слід.
Звісно, життя вчить нас, що професійна діяльність та громадянська позиція не можуть враховуватися окремо при оцінці людини, з іншого боку громадянська позиція не виключає, що людина може впливали на інших не тільки негативно, але й позитивно своєю професійною діяльністю. До 30 жовтня були приводи згадати Франкова негативно, 30-го – позитивно. Людей завжди чіпляли індивідуальності, і реакція людей на його смерть це тільки підтверджує.
Не хочу, щоб цей текст сприймався як відбілювання заяв про Майдан, ЛГБТ та «регіоналів» за допомогою ностальгії. І в жодному разі не закликаю поставитися до них із розумінням, бо вони абсурдні. Ті слова з неопублікованого інтерв'ю були моветоном ще у 2016 році, а зараз взагалі виглядають як інформаційне самогубство. Після такого важко не змінити своє ставлення.
Але водночас ти ніяк не можеш викреслити зі свого життя журнал «Футбол», Франкова і побачивши новину про його смерть вдати, що нічого не сталося.
Це цікава життєва дилема, яка ставить тебе в позу, чию б сторону ти не обрав – принципів чи дитинства. В наш час іноді тільки і залишається, що згадувати щось гарне з минулого життя, але дорікати себе за це, мабуть, не варто.
Не варто ідеалізувати і сам журнал «Футбол», і деякі думки авторів, особливо які стосувалися навколофутбольних тем. Але давайте просто пам'ятати, що іноді у нас був хороший привід спуститися у метро о 8-й годині ранку.
У сім'ї та друзів Артема Вадимовича точно є приводи ним пишатися, бо багато особистих історій нам просто невідомі, а у нас є привід пишатися дотичністю до такого пласта історії українського футболу, аналогів якому вже не буде.
