Доля українського спорту. Чи несе надію «чорний лебідь»

Від редакції: ви знаходитесь в дописі з особистого акаунта на Tribuna.com почесного президента Федерації карате України Сергія Левчука.

Сьогодні на порядку денному – обговорювання змін у складі Кабінету Міністрів. У тому числі йдеться про посаду Міністра у справах молоді та спорту. Але чи принесе зміна персоналії у керівництві цього державного органу реальні зміни у розвитку та подальшій долі українського спорту?

Моя відповідь – ні. Оскільки сама чинна пострадянська парадигма, в якій досі існує український спорт, не здатна змінюватись та реформуватись – незалежно від особи, що очолює цю безнадійно застарілу систему.

Одна з найбільших проблем – повна відсутність розуміння, задля чого в країні розвивається спорт. Навіть саме питання таким чином не ставиться ані суспільством, ані власне спортивною спільнотою.

Так склалося, що у нас спорт – це сфера життя, яка багатьом громадянам незрозуміла. Є якісь спортсмени, які бігають, стрибають, б’ються. Вони приносять нам медалі, якими ми пишаємось, і задля цього їм треба давати гроші.

Так, питання грошей в нашій системі спорту є надзвичайно важливим. Коли всі ресурси спускаються лише зверху, державою, то головне завдання полягає в тому, щоби вміти домовлятися з ким треба, просити, вирішувати питання. А не конкурувати в чесному суперництві за зрозумілими, відкритими правилами, не пропонувати інновацій тощо. У нас немає змагань за правилами за бюджет, за посади в спорті. У нас на процеси впливає «решалово».

За таких умов український спорт фактично є закритою спільнотою, яка продає суспільству медалі в обмін на бюджет. І, як це не прикро визнавати, але така ситуація влаштовує переважну більшість тих, хто працює в системі. Всередині українського спорту немає критичної маси тих, кому потрібні зміни, немає замовників на реформи. Чимало людей пристосувались, звикли, діють за інерцією, за тими стандартами, що історично склалися.

Система працює стабільно та виштовхує тих, хто йде проти неї. А ті, хто працює всередині, не розуміють – для чого це потрібно, крім нагород.

Чи можна й надалі з цим миритися? Я впевнений – ні. По-перше, це тупиковий шлях, який суперечить об’єктивному вектору історичного розвитку. Яскравим показником є, наприклад, кількість та якість олімпійських нагород українських спортсменів, яка невпинно знижується від кожної Олімпіади до наступної. По-друге, це та ж сама пострадянська парадигма, в якій працює російський спорт, вигнання якого зі світової спільноти ми добиваємося.

До речі, вплив сусідньої країни-агресора на деякі спортивні федерації України має місце й донині. Реально у спорті ми маємо однакові цінності та засади розвитку з росіянами. А дефіцит (або взагалі відсутність) патріотичного виховання українських спортсменів періодично призводить до гучних скандалів. Таке становище вимагає рішучих та оперативних змін.

Ще стосовно радянської спадщини. З одного боку, спостерігаємо в Україні занепад системи масового спорту радянського гатунку; а з іншого – на напрямку професійного спорту наша країна поводиться як осколок радянської системи, намагаючись культивувати за державної підтримки ледь не всі види спорту, що існують. Хіба це раціонально?

У цьому плані цікаво подивитись, скільки коштує та чи інша олімпійська медаль. Скажімо, на Іграх-2020 у Токіо вартість однієї медалі, якщо порівняти бюджети відповідних федерацій, коливалась від 60 млн грн. у легкій атлетиці до 5 млн у карате. Теж є тема для роздумів та висновків.

Вже майже десять років йдуть розмови про необхідність реформи українського спорту. Але й досі діє закон про спорт, який фіксує пострадянську систему державного керівництва спортом; у той самий час, коли в Україні нема необхідних сучасних законів про підтримку меценатів та спонсорів спорту або про спортивні лотереї тощо.

Серед маленьких удільних князівств, на які перетворились наші спортивні федерації або цілі галузі (відомчий спорт, спорт у системі освіти, спортивні товариства), є й така делікатна тема, як спорт інвалідів. Вона набуває особливого значення в умовах війни, коли у нашій країні збільшується кількість людей з інвалідністю, які потребують соціальної реабілітації, в тому числі – через паралімпійський спорт. А до цієї сфери окремо є багато питань.

Проте, якщо мова зайшла про війну, я хочу підкреслити, що війна не лише створює проблеми та заважає рухатись вперед. З певної точки зору війну можна розглядати як «чорного лебедя», який, звісно, руйнує – але й об’єктивно несе зміни, адже замість старого зруйнованого постає нове, відбудоване, модерне.

І дуже не хотілося б, щоби ця модернізація, що вже відбувається та неодмінно відбуватиметься в економіці, культурі, армії, освіті, оминула український спорт. Сьогодні ми маємо унікальну ситуацію зламу, яку необхідно використати на користь спортивній галузі та всій країні. І у нас немає права змарнувати цей історичний шанс.

Фото: glavcom.ua