Не час помирати. Пам'яті Артема Франкова
Як оцінити постать знакового футбольного публіциста.
I. Основний час
З-поміж усіх претензій до Артема Франкова в останні роки стереотипна характеристика "совок" є, мабуть, найбільш суперечливою. Сумнівно, що ним могла бути людина, чий головний життєвий проєкт заразив ціле покоління українських хлопців любов'ю до футболу - а захопити підлітка кінця 90-х-початку нульових якоюсь казенщиною було неможливим. Принаймні тоді нікого не бентежило поважне ставлення головреда до радянської історіографії та схильність до характерної для багатьох людей його пізньорадянського покоління поміркованої конспірології по відношенню до надмірно ідеалістичного в очах інших Заходу, тоді як його фірмова редакційна колонка, написана у вільному стилі в основному про життя, історію, політику (і трохи про футбол) - завжди контроверсійна, подекуди на межі фолу, але щира, беззлобна і обґрунтована надзвичайною ерудицією, була родзинкою кожного номеру щотижневика.
II. Компенсований час
Прийнято вважати, що із розвитком Інтернету золоті часи друкованого "Футболу" поступово минали. Втім, сам журнал сутнісно не змінювався, однак він більше не задавав тренд. Молодь, яку він надихнув на те, щоб присвятити життя спортивній журналістиці, виросла і йшла працювати одразу в онлайн, а не надсилала резюме у редакцію часопису, яка все більше асоціювалась з осередком людей, про типаж яких невдовзі стануть популярними погані і злі меми, що починатимуться зі слова "окей".
Консервативність Франкова значною мірою перебільшувалась поверховими свідками його діяльності: її несправедливо плутали із закостенілістю. Він знайшов себе і у форматі конференцій на різноманітних спортивних сайтах (своїм, що характерно, його журнал так і не обзавівся), став одним з перших обличь букмекерських прогнозів на футбол, пізніше - органічно перетворився особисто на повноцінне ЗМІ з авторським телеграмом та ютуб-каналом, не намагаючись затулити дорогу, але і не поступаючись у спритності молодому поколінню журналістів-блогерів. "Є ще шари в шароварах" - прокоментував би це сам головред.
III. Овертайм
Війна 2014-го року змінила все: ну, майже все. Немає нічого дивного, що невротизоване об'єктивними і трагічними обставинами суспільство природнім чином знайшло причину внутрішньої слабкості держави в людях, чия пострадянська ідентичність була в односторонньому порядку привласнена ворогом задля здійснення власних злочинних інтересів щодо України за допомогою місцевих цинічних політичних акторів, підставившим тим самим ту їх частину, яка, відмовившись приймати правила цієї гри з обох боків, опинилась у стані лихолітнього буття десь на узбіччі поляризованого суспільно-політичного дискурсу. Чи мала б в таких умовах автоматично перетворитися на "совка" людина, для якої принциповим було відстоювати право на власний погляд, коли соціально-політична повістка вимагала одностайності, бачити насамперед погане в людях, але не поганих людей навколо і шукати поруч із собою опонента для полеміки, а не ідеологічного ворога (матриця взагалі-то абсолютно протилежна тому типу людини, який виводив Радянський Союз) - питання багато в чому діалектичне. В автобіографічному нарисі на звороті однієї зі своїх книг Артем Франков зазначав, що імунітет проти захоплення будь-якими політичними лозунгами, а, особливо, їх ретрансляторами здобув під час безпосереднього досвіду так званих "перших вільних виборів" народних депутатів СРСР 1989 року - знайшовся б хтось, хто розпитав його детальніше про це, аби краще зрозуміти.
Серйозних дискусійних опонентів же не було - ігнорувати існування "Футболу" тоді вже було занадто легко і, ймовірно, саме в цьому і виявився парадоксальний і щасливий секрет того, що той продовжував своє анахронічне існування. Франков був в усіх сенсах фігурою патріархальною - найбільш очевидною і вразливою мішенню в умовах дивовижного нового світу, що в свою чергу все невідворотніше проникав в українські реалії з-за іншої сторони кордону. Мабуть, це і змушувало його наче прикривати собою журнал інстинктивним бажанням відвести потенційний вогонь на себе за допомогою звичних інтелектуальних провокацій (не всі з яких були, відверто, вдалими та й доречними - читач давно залишився здебільшого за умовчанням лояльний), оберігаючи тим самим ідеальний первинний стан свого дітища в недоторканості. Іронічно, що в цьому, раптом означеному "совковим", стані він не пройшов би жодну сучасну прогресивну цензуру (привіт Патріку О'Рангутану - одному з багатьох подібних альтер-его головного редактора), якби її адептам тоді вже було якесь діло до українського "Футболу" і українського футболу в цілому.
IV. Пенальті
Перший повноцінно українськомовний номер "Футболу" (починався він епіграфом з Маяковського в оригіналі - типова для головреда фіга з кишені) вийшов на початку 2022-го року - той прожив в цьому форматі два місяці, до початку нової, куди більш руйнівної в усіх відношеннях фази російсько-української війни, із якою чвертьвікова історія видання вимушено добігла кінця, а Артем Франков залишився зі своєю країною, зі своїм ставшим рідним Києвом, зі своїми читачами, опанувавши самвидав. У цьому вересні вдалось запустити оновлений регулярний щомісячник, другий - і останній - випуск якого вийшов наприкінці жовтня всього за кілька днів до раптової смерті його головного творця.
Важко не сприймати таку долю неначе фатум, що вирішив таки окреслити відведений людині творчий час згідно з її відповідністю до умов епохи, не зважаючи на які та завжди продовжувала займатися власною справою, примирившись з деякими її формальними вимогами лише, як виявилось, наприкінці життя. Якщо раніше могло здаватись, що із її персоною в контексті бурхливих соціально-політичних змін в Україні щось не те, то зараз хочеться поставити питання щодо справедливості і невблаганності по відношенню загалом до людини як такої цього самого буремного історичного часу. Зрештою, у кожного, хто захоче пройти крізь цайтгайст самотужки, не вистачить зусиль його подолати. У випадку Артема Франкова це була чесна спроба і плідний шлях.
Джерело заголовної ілюстрації: кадр з трансляції на ютуб-каналі ФК "Динамо" Київ
