«Інтер» програв трофей, але виграв цей фінал для футболу
Неочевидні думки після завершення головної гри року.
Моє знайомство з футболом відбулося у 2012-му році. Тоді я вчився у школі, цікавився школою, жив школою, а у вільний від школи час думав про школу. Можливо, в мене на той момент не було жодного масштабного, значущого хобі. Щонайменше зараз я точно таке не згадаю. І тоді ввечері, у травні, я відкрив газету «Теленеделя», яку мою сім’я купувала щотижня, щоб слідкувати за програмою телепередач. І всередині, зверху над розкладом та під назвою каналу «Інтер», знаходилась картинка найголовнішої програми доби – фіналу ЛЧ. Тоді я спитав в батька, який цікавився футболом: що то таке? Дізнався, що цей матч – найголовніший у 2012 році. І дитяче бажання не лягати спати занадто рано та не пропустити жодної важливої події у всьому всесвіті (діти, такі діти) взяло гору – я сів дивитися гру.
«Баварія» поступилася у серії пенальті та не змогла здобути трофей. Я погано пам’ятаю матч (хіба що пенальті Робена, який він не реалізував в ОТ), але дуже добре – свої емоції. Мені було шкода віце-чемпіонів, які в той день заслужили на перемогу. Адже грали краще, адже мали більше моментів, адже їх частіше хвалив коментатор (нагадаю, я був школярем – думка коментатора, компетентнішою за мене у футболі людини, вважалася мною ого-го якою авторитетною). Тоді, пам’ятаю, я спитав в тата: а чи зможе «Баварія» спробувати знову за рік? Маленький я жадав справедливості. Відповідь «так» мене заспокоїла. Мені стало легше, та я пішов спати. Тоді я ще не розумів, що той день за багато років я назву стартовою точкою свого шляху у пізнанні футболу. Ефектна поразка однієї німецької команди у фіналі зробила мене фанатом цього спорту.
Учора наловив флешбеків. Є стійке відчуття, що той хлопчик-школяр з 2012-го року, якби опинився у 10-му червні 2023-го, пережив би ті ж самі емоції, що й тоді. Якби він не подивився той фінал, а подивився б цей, він би відчував те саме. Він би так само говорив про несправедливість, так само підійшов би до тата та поставив би йому те ж саме питання: «Чи спробує «Інтер» ще раз за рік?» І батько відповів би: «Так». А йому б стало легше. Можливо, від цього моменту він почав би цікавитися футболом. Не одразу – спочатку б лише слідкував за «Інтером», який програв фінал. Потім почав би переглядати Серію А та ЛЧ, далі – інші топ-чемпіонати. Це колесо б крутилося все швидше, а футбольна машина з номерами «10.06.2023» поїхала б. Невідомо, куди вона в підсумку дісталася б. Проте рух було б розпочато.
«Інтер» завоював серця багатьох вболівальників сьогодні. І не лише своїх. Можливо, навіть деяких фанів «Манчестер Сіті». Букмекер та футбольні глядачі перед стартом гри могли б посперечатися, хто з них сильніше не вірить у тріумф італійців. На англійців ставили всі. Не здивуюсь, якщо навіть деякі гравці «Інтера» перед поїздкою у Стамбул прощалися зі своїми дружинами зі словами «якщо навіть не переможу, то привезу тобі турецькі солодощі та каву». Це історія про андердога, в якого на бумазі мінімум шансів. Про аутсайдера, який мав би програти навіть у випадку, якби провів ідеальний матч. Про героя-невдаху фільму жахів, який лише дивом дожив до останнього акту фільму, а тепер ну точно повинен померти. Це дуже погана стартова позиція як для того, щоб закохувати у себе. Та «Інтер» зумів.
Він переміг ментально. Пресинг Мартінесом Едерсона у боротьбі за верховий м’яч та спроба Барелли закинути круглий у пусті ворота з 30+ метрів – це про нахабність та сміливість. Вичікування своїх шансів протягом усієї гри – про терпіння. Стримування Голанда – про готовність вирішувати надскладні задачі. Фінальний штурм – про бажання та віру. Гра Онани з м’ячем у ногах (на секунду – проти одного з найкращих пресингів світу) – про спокій. Фейли та все нові спроби забити у виконанні Лукаку – про наявність внутрішньої сили йти далі після невдач та намагатися знову та знову. А ще «Інтер» непогано грав у футбол. Та це не так важливо. Залучають молодих вболівальників до гри мільйонів не тактичні ходи тренерів – емоції.
На фоні цього доволі прагматичного «Сіті» саме «Інтер» виглядав тим, хто розпалить у глядачі пристрасть. Саме міланці «продали» цей фінал тим, хто тільки починає дивитися футбол. Нахабні, голодні до перемог, технічно слабші, але дуже сильні психологічно… А ще вони грали вертикальніше (поразка за володінням, але перемога за дотиками м’яча у чужому штрафному – 28:25) – у футбол, який приємніше дивитися нейтральному вболівальнику. Що ще взагалі міг зробити «Інтер» у цій грі, щоб якийсь школяр-відмінник з розвиненою емпатією прикипів до команди? Перемогти? Можливо. Проте є сумніви, який з фіналів цієї історії був би ефектнішим. Для поціновувача футболу – з треблом «Манчестера», 100-відсотково. А для «новачка» у цій грі? Для того, хто не знає увесь контекст?
Гвардіола протягом кар’єри зробив дуже багато для футболу. Ця перемога – визнання його крутості. Чергове. Проте глядач-початківець про це не знає. Йому невідомо, що цей іспанець – король Гри. Проте тепер він точно знає, що один італієць – майже чарівник, який зробив з Попелюшки-домогосподарки Попелюшку-принцесу. Він знає, що диво можливе, що життя може бути несправедливим, що навіть майже повністю уникнувши помилок можна програти. Саме «змії», а не «містяни» вчать поки що далекого від розуміння футболу глядача, саме вони дають йому важливі уроки, постачають йому емоції, а разом з усім цим – сенс й надалі слідкувати за цим спортом. «Манчестер» може бути героєм фіналу для своїх фанатів, для тактичних гіків, для тих, хто вболіває за кращих. Але для звичайного та зовсім зеленого глядачів герой дещо інший.
Я не знецінюю перемогу «Сіті». В жодному разі. Проте вона справді вартує менше для тих, хто нечасто дивиться футбол. Якщо я забажаю обговорити цей матч зі своїм сусідом, який є фанатом гри, то здебільшого буду говорити про «Інтер». Наприклад, про те, який крутий Індзагі. А він відповість, що Лукаку – поганий нападник, який провалив топ-матч. А я скажу, що він неправий і що треба було використовувати бельгійця у стартовому складі. Далі ми посперечаємося щодо того, наскільки крутий Онана, за хвилину – про те, як «Інтер» стримав Голанда. Згадаємо скупий на трансфери менеджмент італійського колективу («а от з кращими гравцями вони б…»). А потім я спробую пояснити сусіду, що таке «требл». Сподіваюсь, він зрозуміє. Проте 90% нашої розмови – про «Інтер». І кого було більше на полі вчора?
Отже, ефектна поразка однієї німецької команди у фіналі зробила мене, тоді ще маленького Святослава, фанатом цього виду спорту. Є стійка віра, що поразка однієї італійської команди у вчорашньому фіналі вплине так само на малих Андрія, Євгенія, Петра, та не лише їх – американських школярів Джеймса та Майкла, студента-італійця Андреа, який вперше вирішив подивитися футбол, іспанця Херардо, який до 30 років не мав жодного хобі, а тут випадково побачив якусь рухливу гру з м’ячем і вирішив додивитися її до кінця, та єгипетську дівчинку Найлу – майбутню чемпіонку світу з футболу. І не лише на них. І все це буде не завдяки «Ман Сіті», не завдяки геніальному Гвардіолі, не завдяки Голанду чи Едерсону – через те, що зробив «Інтер». Отже, зробив недарма.
В якомусь сенсі «Інтеру» довелось програти, щоб футбол переміг. Якщо й поступатися у головному фіналі року, то саме так.
