Війна – це не спортивно

Війна – це страшно, безглуздо, несправедливо. Війна у 21 сторіччі у самому серці Європи – це дико і нелогічно. І це вже точно не спортивно.

Пост Сергія Барановського стосовно флешмобу віршів про війну особисто для мене став несподіванкою і викликав цілий рій думок, заспокоїти і упорядкувати які було дуже важко. Емоційні гойдалки, від страху і розпачу до радості і гордості за свій народ, від втоми та зневіри до безмежної впевненості у перемозі, - все це мусить знайти вихід. Особливо коли у твоєму місті спокійно, і ти щодня відчуваєш, що робиш недостатньо…

Мої вірші були написані ще у перші дні війни, але навряд чи вони втратили свою актуальність. Дякую Валентин Юрчук за візуальне оформлення та Мирослав Юрчук за безмежну емоційну підтримку.

Отже…

Війна. День четвертий

Повірити у те, що відбувається, все ще складно. Цей сюр просто неможливо уявити. Але розмова і давньою подругою, яка із чоловіком та трьома дітьми живе у Броварах, а її мама та бабуся у напівзнищеному Іванкові, змушує зрозуміти – це наша реальність, і нам із нею жити.

Війна. День шостий…

У нас все ще спокійно, але постійний моніторинг подій змушує зрозуміти – скоро це все не закінчиться. Відео з прекрасних українських міст, які з кожним днем все більше страждають від рашистської агресії, викликають відчуття апокаліпсису. Здається, це не про нас, це просто якийсь не дуже якісний голлівудський фільм, із непродуманим сценарієм, але дуже якісними спецефектами…

Війна. День десятий…

Ще вчора здавалося, що завтра ми прокинемося від повідомлення про те, що війна закінчилася. Що Україна перемогла. Що тепер ми зможемо нормально жити, працювати, ростити дітей, відновлювати свою країну. Але ні, орки, мручи тисячами, не збираються відступати.

А емоційна втома уже підкрадається. Все ближче до стану зневіри і розпачу. І все частіше згадується те, що не вміла цінувати у своєму житті – спокійний ранок, посмішки друзів, вечерю з усією сім’єю…

День одинадцятий…

Гойдалка хитнулася в інший бік. І якщо вчора мені хотілося плакати, то сьогодні я вмикаю на повну  гучність «Батько наш Бандера», «Вільні люди» та «Байрактар».

Все ще війна. День… уже не знаю який…

Віршів більше не буде. Цей – останній.

Здається, що писати вірші і просто ходити на роботу під час війни – це не серйозно. Це якось буденно, занадто мирно… І цього точно не достатньо. Але це єдине, що я зараз можу.

Дякую, Трибуно, за можливість висловитися.