Футболісти лише удають, що змінились після 24 лютого – вибачаючись, вони ні чорта не розуміють
Дуже жорстка особиста думка Андрія Сеньківа.
Боже, як же це дістало.
Отож, що таке «футболісти». Узагальнено, несправедливо, різко. Але чесно.
Це абсолютно відірвана від реальності сфера. Сексистська, гомофобна, пацанськоцитатна і при цьому набожна. З крихітним світоглядом, тупими приколами і дуже, дуже маленькою бульбашкою. Крім цього, майже виключно російськомовна (навіть зараз). З міязгами, фізруками та нагієвими.
Гляньте, хто досі лайкає Іванісеню з «Крильєв Совєтов» – Авагімян, Кабаєв, Блізніченко. Хто лайкає трансфер росіянина Захаряна у «Реал Сосьєдад» – знову Авагімян. А Степаненко аналогічно оцінює пости Ордеця про файний період у Бохумі.
На період «до 24 лютого» взагалі закриваємо очі – в одиниць, одиниць з них йшла війна. Решті – пофігу.
Що змінилося після 24 лютого? Росія – агресор. Загальний тренд українізації у публічному просторі. І купа слів про «б'ємося на полі як ЗСУ», «за все дякуємо ЗСУ» й іноземний рупор від наших легіонерів про війну в Україні. Так виглядає, що молодці – прозріли.
Але насправді все це ширма та захист. Щоб не діставали. Вони у своїй загальній масі залишилися такими ж. Інфантильними, дурними, сліпими, недалекими та цинічними. Бронь від мобілізації гравців різних рівнів, виїзд за кордон через «Шлях» чи просто за хабар. Тобто Росія – точно агресор, но «вот ето всьо – другоє, прі чьом здєсь».
Це ж саме стосується і відпочинку в комендантський час. 0 відчуття реальності, 0 розуміння причинно-наслідкових зв’язків, 0 розуму. Це тупість – робити це.
Як і тупість – засуджувати журналістів за розголос цього.
Як і тупість – лайкати коментар про це.
Але правда в тому, що навіть вибачаючись, вони ні чорта не зрозуміють. Вибачитися, щоб відчепилися. Вибачитися, щоб «не воняли». Ось їх метод.
Це ми ще не ліземо в питання музики, яку вони досі слухають. Не говоримо про контент, котрий вони досі споживають. Не підіймаємо питання «хороших росіян» та інші вже давно обсмоктані в інших бульбашках і, на жаль, не такі важливі для України теми зараз, як, наприклад, гомофобія та сексизм.
Ці люди здивують навіть Іво Бобула. Хоч і не є совєцкими. Така сфера, таке оточення, такий світогляд.
І оця історія з нічним клубом та подальшою реакцією чи лайки зрадникам – маркер. Бо люди не розумнішають за півтора року. Не змінюються, а просто нарешті бачать слона у кімнаті (російську агресію).
З ними нема про що говорити. Їх не хочеться слухати. Не хочеться знати їх думку ні про що. Бо вони нічого не знають і не розуміють. Як тільки відкривають рот – йде розчарування.
І, ви знаєте, я провів не одне інтерв’ю з футболістами не про футбол. Але зараз мені хочеться лише одного – щоб вони позакривали писки, називали росію агресором і прикривались ЗСУ. Все. Дякую. На тому досить.
Як ставиться Ракицький до Майдану – мені плювати. Я не хочу чути осквернення пам’яті мого друга, котрий загинув там. Чому Степаненко лайкає Ордеця – мені плювати. Я не хочу чути тупих відмазок «про не все так однозначно» в тусі ваньки навесні 2022-го у москві. Чому наші зірки досі працюють з зашквареним наглухо Вадимом Шаблієм – теж плювати.
Хай будуть нашим рупором в Італії, Англії та інших країнах.
Хочеться створити бульбашку, де футболісти просто грають у футбол. Бо кожного разу, коли їх виштовхує назовні – в’януть вуха і закочуються очі. Це зона комфорту. Нехай вона у нас буде хоч тут. Щоб взагалі мати за кого вболівати.
І швидка реакція клубів говорить, що хоча б цього можна досягнути. Урок ніхто не засвоїть, але хоча б шкоди буде менше – все залишатиметься в бульбашці.
