Син Івана Франка був одним із перших футболістів на Галичині. А ще він був льотчиком та воював у Першій світовій
Нещодавно про Петра вийшов фільм.
В лютому на українські кіноекрани вийшла стрічка «Інший Франко», що розповідає про життя сина Івана Франка – Петра. Наймолодший Франко (третій син у родині) прожив 51 рік, але встиг відзначитися у стількох галузях, що іншим би й трьох життів не вистачило: один із засновників «Пласту», авіатор, хімік-дослідник, викладач, декан факультету та навіть депутат Верховної Ради УРСР. А ще один із перших футболістів на Галичині.
Навіть якщо ви ніколи не чули про нього, то лише коротенький огляд біографії цього чоловіка точно наштовхне на думку: «про це має бути фільм». Його таки зняли, але вийшов він дуже неоднозначним.
До фільму виникає дуже багато запитань. Замість глибоко фільму, глядачі отримали звичайне телемило
Кіно про Петра Франка почали знімати ще у 2019 році, бюджет картини склав 30 мільйонів гривень. Звісно, порівнювати це із кошторисом монументальних байопіків із Голлівуду не варто, але й ці гроші для нашого кіно цілком не малі. Наприклад, у фільму «Люксембург, Люксембург», про який ми писали навесні, він був ще на півтора мільйона меншим.
Автори сценарію вирішили зосередитись лише на одному з епізодів життя Петра Франка, що, враховуючи його чималу біографію, можливо, й правильно, адже для повноцінного потрібен був би цілий серіал. Проте, як для фільму, який знімався здебільшого в одній локації (будинок Франка), сценарій вийшов доволі слабким. Тут ми й підходимо до першого підступу, адже сценарій писали автори фільмів «Свінгери» та «Свінгери-2». Нічого поганого в такому підробітку загалом немає, але режисер стрічки в коментарі для «Локальної історії» говорив, що сценаристи написали його за один тиждень.
Це режисерський дебют Ігоря Висневського у повнометражному кіно. Хоч старший колега Віталій Малахов, що вказаний другим режисером стрічки, вмовляв покинути проєкт разом з ним, але Висневський залишився. За його зізнанням, до фінального постпродакшену він відношення не мав, а картину побачив лише тоді, коли сам купив квиток у кіно.
Критики дорікають фільмові не лише за досить сирий сценарій, але й за те, що він багато в чому є калькою російського фільму «Втомлені сонцем». Також у фільмі присутня комп'ютерна графіка рівня середини минулого століття, тому повітряні бої Петра Франка краще сприймати, як постіронічну вставку.
Моментами мені справді подобалась робота Вячеслава Довженка, що грав головну роль Петра Франка, але навіть доволі зіркових каст не врятував фільм. Враження від того, наче дивишся якийсь телефільм із карикатурними любовними лініями, які масово штампували наші телевізійні канали у середині 2000-х.
Головний конфлікт фільму – любовний трикутник між Франком, його дружиною та видуманим персонажем Андрієм Грищуком (зіграв Ахтем Сейтаблаєв). Враховуючи велику кількість сюжетних поворотів у реальному житті Франка, чи варто було одним з героїв робити персонажа придуманого? Нехай це залишиться на совісті творців фільму, які зайшли у дуже благодатну тему, але не витиснули з неї навіть десятої частини.
Петро Франко був нападником, голкіпером та навіть суддею
Петро Франко народився у 1890-му році в Нагуєвичах. Третій син Івана Франка з молодих років займався у різних спортивних гуртках, що тоді починали виникати на Галичині. У 1911 році він з товаришами сам заснував військово-спортивний гурток «Пласт», що був аналогом скаутського руху в Британії. Щодо футбольних талантів Петра, то тут нам допоміг розібратися Денис Мандзюк, редактор журналу «Локальна історія».
«Спорт, як і більшість активностей (політичних, підприємницьких, культурних) у Львові того часу, мав чіткий поділ за національною ознакою. Перші спортові клуби, при яких діяли футбольні команди, виникали при середніх навчальних закладах. Так, при польських гімназіях починали свою роботу клуби «Поґонь», «Чарні», «Лехія», єврейські школярі міста об’єдналися в товариство «Гасмонея».
1906 року учні цісарсько-королівської академічної гімназії з українською мовою навчання імені Франца Йосифа утворили «Український Спортовий Кружок» (УСК). 1911 року випускники гімназії, що вступили до Львівського університету і політехніки, заснували товариство «Україна» – провідний український спортивний клуб Галичини до Другої світової війни.
1909 рік, команда УСК. Крайній ліворуч – тренер-чех Вацлав Льомоз, біля нього – Петро Франко
Наголошу, що в ті часи українці у Львові були виразною національною меншиною – близько 20% населення. Майже половину жителів міста ідентифікували себе поляками, ще 25% – євреями.
Футбол точно не був масовою забавою. Пересічні львів’яни ставилися до нової гри насторожено. Показова цитата Анатоля Лукашевича, гравця УСК і «України», пізніше футбольного судді: «Ціле українське громадянство ставилося до нас крайнє вороже й вважало вар’ятами! Публіку творили дві-три «наречені» та кілька «запаленців».
У той час навіть термін «футбол» не був якимось каноном: «На початках українці кликали нову гру «фотбаль» або «союзняк» (на честь англійського «Футбольного Союзу», так переклали The Football Association). 1906 року викладач академічної гімназії Іван Боберський опублікував правила гри, де іменував її «копаний м’яч». Ця остання назва серед українців прижилася найбільше. Хоча термін «футбол» використовували також», – пояснює для Tribuna.com Денис Мандзюк.
Такий стан речей був притаманний не лише футболу, той же Іван Боберський запровадив й інші терміни: «ситківка» (теніс), «відбиванка» (волейбол), «гаківка» (хокей), «стусан» (бокс), «кошиківка» (баскетбол), та інші. Серед діаспори, що емігрувала із Західної України до Другої Світової, ці терміни були поширені досить довго.
З футболом Боберський познайомився, навчаючись в університеті Граца, а потім став його справжнім амбасадором у Львові. У вересні 1909 року він навіть запрошував професійного футболіста Вацлава Льомоза із празької «Славії», аби він навчив українських гравців сучасним елементам футбольної тактики. Щоправда, УСК було все ще далеко до найсильніших команд Львова.
«Оскільки поляки становили більшість жителів міста, то й футбол вони розвивали швидше і краще. «Поґонь» і «Чарні» стояли на рівень вище від решти команд. УСК переважно програвав їм з великими рахунками. Перемога УСК над четвертим складом «Поґоні» чи нічия з другим складом «Чарних» вважалися великими досягненнями. «Україна» потихеньку підтягувалася до лідерів, проте про перемоги наразі не йшлося», – говорить Денис Мандзюк.
Денис також розповідає, що й з аренами не все було так легко: «Поляки, маючи кращі можливості (організаційні й фінансові), ще до Першої світової війни почали розбудовувати повноцінні стадіони. Оренда поля коштувала дорого, тож українська молодь мусила проводити футбольні матчі будь-де. Є красномовне фото УСК, зроблене перед одним матчем: гравці стоять біля двох палиць, між якими натягнута мотузка – це були ворота; позаду видно корів, які скубають траву.
1910 рік, команда УСК. Те саме фото з коровами. Четвертий від ліва – Петро Франко
Вже згадуваний вище Анатоль Лукасевич говорив: «Для нас раєм було дістатися на правдиве грище – без долів, шутру, зате з травою. Та все ж таки ми з великим запалом тренували на вибоях і кретовиннях. Значили виміри грища, коби тільки заграти. Коли ж мали грати з «Чеським Тімом» на грищі «Товариства забав рухових» в годині десятій, то вже в годині восьмій були на місці. Щоб привикнути до доброго грища, де м’яч котиться по травичці без наглих і несподіваних підскоків».
1911 року українська громада заопікувалася колишнім велотреком у Стрийському парку, де почала облаштовувати власний стадіон. Тут вже було повноцінне відносно рівне поле, роздягальні, трибуна. Ділянка перебувала у приватній власності, для її викупу влаштували збір, який розтягнувся на кілька десятиліть.
А що ж до футбольного таланту самого Петра Франка? Його команда не мала чітких закріплених позицій, тому із газет ми дізнаємося, що Петро грав в нападі, у воротах, та навіть на деяких матчах був суддею: «Брати Тарас і Петро Франко були гравцями основного складу УСК. Якийсь час Петро Франко був головою клубу. Чітко закріплених позицій тоді не було: відомий факт, коли Петро Франко в одному матчі стояв на воротах, а в наступному – вже бігав у нападі. На жаль, в газетних звітах про футбольні матчі того часу немає детального розбору гри окремих гравців».
Гравець УСК Степан Цимбала, який після Другої світової війни опинився в еміграції, даючи характеристику партнерам по команді, пише: «Петро Франко, син нашого славного письменника Івана Франка. Він грав у середині другого ряду так званої помочі. По закінченні університетських студій він був професором руханки у філії Першої Української Академічної Гімназії у Львові, а також організатором українського пластового руху в тій гімназії. Був автором книжки «Шведська Руханка» і інших публікацій про спорт і руханку. Про його життя під совєтською владою мені невідомо».
1911 рік, команда «Україна» перед першим матчем (проти УСК). Ліворуч – Петро Франко (виконував роль судді)
Петро Франко ділився футбольним досвідом на сторінках газети «Сокілські Вісти»: «Подам тут кілька поміток і рад, на підставі досьвіду, який набув я при грі в «союзняка» попередних літ, а особливо сего року під проводом п. В. Льомоза члена чеського клюбу «Slavia».
Щоби ставати до поважного змаганя з другою дружиною, мусять грачі перейти «тренінґ», се є «підготову». Передовсїм повинен кождий грач запізнати ся з правилами гри, а опісля вправляти в копаню мяча і швидкім бігу на короткий простір».
Серед цих порад ми дізнаємося, що одними з головних вправ на тренуваннях була «гра на одні ворота», а також «колесо», коли футболісти пасувалися м'ячем на відстані 10-15 метрів один від одного. Захопливо він розповідає про футбольну тактику, адже з цієї розповіді ми розуміємо, що мало хто хотів зіграти у захист або на воротах:
«Коли грачі зачинають вправляти ся в «Союзняку» після всїх правил, тодї вибирають собі місця на яких будуть грали, або провідник чи там учитель визначає кождому місце. Грачі повинні все грати на тім місци, яке собі з початку вибрали. Хто рішивс ся бути нападачем, нехай же грає все в нападї, хто вибрав собі місце помічника (півзахисника – прим Tribuna.com), нехай не лишає ся сего місця, а кому доля судила зістати заложником (захисником – прим Tribuna.com), нехай не нарікає на судьбу, лише нехай пильнує вірно свого уряду. Інакше не виробить ся нїяка сполука межи грачами».
Погодьтесь, що «сполука межи грачами» і сьогодні багатьом клубам не завадить.
***
З початком Першої світової війни спортивні організації стали основою для легіону Український Січових Стрільців. Петро Франко був сотником УСС, під час листопадових боїв за Львів був у складі кулеметної сотні на Високому Замку. У 1918 році він створив авіаполк у складі Української Галицької Армії, який збив 16 ворожих літаків. За це Симон Петлюра надав йому звання полковника. Під час одного з польотів був збитий ворожим літаком, але залишився живим та був інтернований у Польщу.
У 1920-х був професором Української гімназії в Коломиї. На початку 1930-х пожив у Радянській Україні, став свідком Голодомору. Працював в інституті прикладної хімії у Харкові, де зареєстрував 36 винаходів. Пізніше повернувся до Львова, займався викладацькою діяльністю. Став депутатом Верховної Ради УРСР в 1940 році.
Про його останні дні відомо небагато. З початком радянсько-німецької війни його вивезли до Києва, але є версія, що він був убитий в селі Поршова під Тернополем при спробі втечі. Також існує шифрограма НКВД від 6 липня 1941 року, де його пропонують розстріляти, оскільки евакуація з Києва може бути ускладнена. Місце поховання Петра Франка невідоме.
ФОТО: з колекції Степана Гайдучка, скрін з офіційного трейлера фільму «Інший Франко»