Чорногорія та Сербія розійшлися без єдиного пострілу. Але серби досі намагаються втручатися у справи сусіда
Тепер битимуться за право грати на Євро-2024.
Вже у вівторок у рамках кваліфікації на Євро-2024 зійдуться збірні Сербії та Чорногорії. Ще 20 років тому такий матч важко було уявити, адже це була одна країна.
На чемпіонаті світу 2006 року грала команда, яка представляла державу, якої вже де-факто не існувало. Збірна Сербії та Чорногорії виборола путівку в Німеччину, а за місяць до турніру дві країни офіційно розділились. У тій збірній грав лише один футболіст, який народився в Чорногорії – голкіпер Драгослав Єврич. Міг там опинитися й Мірко Вучинич, який того літа саме перебрався в «Рому», але йому завадила травма. Ще в 1990-х за спільну збірну виступали відомі чорногорці Предраг Миятович та Деян Савичевич.
На наступний відбір до Євро-2008 чорногорці вже не встигли, але збірну прийняли у ФІФА, вона стартувала із самого кінця – 199-го місця в рейтингу.
Як же так вийшло, що саме Чорногорія останньою із колишньої Югославії покидала союзну державу? Розповідає Сергія Барановський.
Чорногорія уникла завоювання турками, а її називали «слов'янською Спартою»
Ходити лабіринтами древньої історії Балкан можна дуже довго, але якщо коротко, то перша слов'янська держава на території сучасної Чорногорії з'явилася у Х столітті – і називалася вона Дукля. Тутешні правителі маневрували між Візантією, Болгарією та (сюрпрайс, сюрпрайс) Рашкою. Рашка – середньовічна сербська держава, яка навіть якийсь час була під владою Дуклі, а згодом і сама її завоювала. Серби з часом вписали Дуклю у власну історію, називаючи її саме сербським утворенням та своєрідною «сербською Спартою». Остаточний кінець Дуклі поклали монголи, які спустошували балканські землі та спалили найбільші міста: Будву, Котор та Бар.
У XVI столітті тут виникло князівство Зета (за назвою річки), яке існувало під протекторатом Венеції. Важливим є те, що саме у цей період до влади прийшов рід Чорноєвичів (Црноєвичі), які і дадуть назву місцевості – Црна Гора, або ж Чорногорія по-нашому.
Їм на перших порах вдавалося відбивалися від турків, але сила османів була надто потужною. Частина Чорногорії відійшла до Туреччини, де було утворено Чорногорський саджак, але туркам так і не вдалося приборкати цю територію остаточно. Де-факто, із 1516 по 1852 існувало невеличке князь-єпископство Чорногорія – теократична держава, столицею якої був монастир у Цетине. Це місто і зараз вважається історичною та культурною столицею Чорногорії.
У 1796 році чорногорці змогли розгромити Османську армію у битві при Крусах, причому на 7 тисяч чорногорського війська наступала 30-тисячна армія Махмуда Паші. Голову вбитого Махмуда урочисто занесли у Цетинський монастир як трофей. З цього часу турки взагалі не керували цією областю, а спонсором князівства виступила Російська Імперія, яка щорічно платила тисячу золотих цехінів на «загальнонародні надобності».
Західна частина Чорногорії перебувала в складі Венеційської Албанії. Прекрасні містечка Котор та Будва, що так схожі на італійські, залишалися європейським анклавом, оточеним Османською імперією. Після падіння Венеції землі перебували в складі Італії, Франції та врешті опинилися під короною Габсбургів у Австрії.
У 1852 році князь Данило вирішив, що годі вже теократії – та проголосив себе світським князем Чорногорії. Турки не полишали надій підкорити бунтівні землі, але кожна наступна війна турків проти чорногорців завершувалися невдало, адже за місцевих князів у вирішальний момент вписувалися Росія та Франція.
ХІХ століття – дивовижний час, коли європейські народи наввипередки починали писати свої національні історії. Чорногорцям в цьому плані пощастило, бо у 1860 році на княжий престол зайняв одіозний маніпулятор, поет і дипломат Нікола Петрович. На початку правління його магістральною ідеєю було об'єднання чорногорців і сербів в одну країну, він навіть хотів зректися престолу заради такого, але не склалося.
У 1876 році Нікола розбив турків на Вучому Долі – і дочекавшись завершення російсько-турецької війни, за умовами Сан-Стефанського договору, отримує солідні території, в тому числі вихід до моря та нинішню столицю – Подгорицю.
Нікола вів дуже хитру дипломатію, цілком в дусі «belle epoque» («прекрасної епохи»), він дружив з французами та оголосив війну Японії, коли розпочалась російсько-японська війна, аби показати відданість Росії. У мирному договорі про чорногорців просто забули, тому формально вони воювали з японцями 101 рік, аж до того, як Чорногорія не відновила свою державність у 2006-му.
А ще Нікола не цурався шлюбної дипломатії, видаючи дочок у хороші руки в аристократичні сім'ї Франції та Італії. Потім, коли йому довелося тікати з Чорногорії, це дуже стало у нагоді. У 1910 році проголошено Королівство Чорногорії, а монарх навіть написав вірш, який досі є гімном країни, проте Перша світова була нещадною. За її результатами було утворено Королівство сербів, хорватів та словенців на чолі з династією Карагеоргиєвичів. Чорногорію теж туди включили, а Нікола доживав життя в екзилі у Франції, мріючи колись знову повернутися на престол.
Чорногорці розійшлись із сербами без єдиного пострілу – унікальний випадок для Югославії
Після Другої світової була утворена Югославія, а Чорногорія стала однією із шести республік. Столицю Подгорицю перейменували на Тітоград на честь президента Югославії Йосипа Броза Тіто. Чорногорія була не найбагатшою, дотаційною республікою, але розбіжностей із Сербією в них було найменше. У 1986 році вийшов знаменитий Меморандум Сербської академії науки і мистецтв, який мав на меті закріплення позицій сербської мови та положення самих сербів, особливо у Косово. З цього розпочалися бурхливі події, що призвели до розпаду Югославії.
Чорногорія – єдина з усіх країн, хто вийшов із цього балканського союзу без війни. Багато у чому це наслідок просербської політики керманичів республіки. Першим президентом у 1990-му став Момир Булатович. При ньому була створена Союзна Республіка Югославія, де залишилися лише серби і чорногорці. Сам Булатович був сербом та підтримав облогу хорватського Дубровника у 1991-му. Пізніше Міжнародний трибунал визнає, що облога мала за мету приєднати Дубровник до Чорногорії.
Чорногорія, як складова вже напівживої Югославії, фактично взяла участь у нападі ЮНА на хорватське місто Дубровник, чорногорські резервісти брали участь в окупації та грабунку околиць курорту – і усе це мало підтримку помітної частини населення. На початку 2000-х років тодішнє державне керівництво Чорногорії просило вибачення перед Хорватією, зараз відносини між цими країнами доволі дружні й добросусідські.
Першим прем'єр-міністром Чорногорії став Мило Джуканович, який теж був доволі просербськи налаштованим та навіть казав, що зненавидів шахи через хорватський прапор, але з часом розпочався його дрейф в сторону самостійності. У 1997-му Джуканович переміг на виборах президента колишнього соратника Булатовича, а під час бомбардувань НАТО у 1998 році домовлявся із Біллом Клінтоном та Жаком Шираком, аби Чорногорія не постраждала. У 2000-му країна відмовилася від сербського динара і перейшла на німецьку марку.
Де-факто, марка була головною твердою валютою в країні ще із 1990-х. З 2002-го Чорногорія перейшла на євро. Вона досі залишається єдиною країною не із єврозони, хто не карбує власну монету та не друкує грошей. 21 травня 2006 року на референдумі було прийнято рішення про незалежність Чорногорії.
У наступні 20 років Джуканович перебував на різних посадах у керівництві держави, тричі був прем'єр-міністром, а у 2018-му виграв президентські вибори. При ньому країна визнала незалежність Косово, із яким у неї 76 км спільного кордону. Звісно, це викликало обурення у Сербії, яка сильно втратила вплив на сусіда.
До 2014 року Джуканович проводив дружню до Москви політику, запустив до Чорногорії великі обсяги російських грошей, але з 2014-го зайняв чітку прозахідну позицію. Чорногорія запровадила антиросійські санкції після анексії Криму та у 2022 році. А у 2017-му країна вступила до НАТО.
У 2016 році відбулася спроба державного перевороту у Чорногорії, метою якого було відсторонення Мило Джукановича з посади прем'єра та недопущення вступу країни у НАТО. Організаторами виступили сербські маргінальні організації, чорногорська опозиція та спецслужби РФ.
Сербія прагне впливати через релігію, внутрішню політику та майбутній перепис населення
Варто врахувати, що в Чорногорії більше третини населення – проросійські та націоналістично налаштовані серби. На референдумі за незалежність у 2006 році «за» проголосувало лиш трохи більше половини населення. Сербські націоналісти взагалі заперечують існування чорногорців як окремої нації, вважаючи їх своєрідними «елітними сербами». Чорногорські патріоти наголошують на історичній суб’єктності Чорногорії та тому, що вона, на відміну від Сербії, ніколи не була до кінця завойована турками.
За даними перепису населення 1991 року, чорногорці складали 61,8% населення, а серби – 9,3%. За даними останнього перепису у 2011 року, чорногорці складали 44,9%, а серби – 28,7%. При цьому просербські сили після 2020 року кардинально посилили свої позиції в країні та перебувають при владі в половині або навіть більше муніципалітетів Чорногорії. Це вдалося завдяки не в останню чергу потужному впливу Сербської Православної Церкви як панівної конфесії.
Їх улюблена теза – про те, що в часи правління Джукановича та його політсили серби були дискриміновані, а їхні права всіляко порушувалися. На практиці – чорногорці та серби в Чорногорії практично ніяк не відрізняються в щоденному житті, часто це родичі, у них однакові прізвища, однакові діалекти (залежно від регіону). Проте і чорногорські серби, і власне чорногорці в етнографічному, ментальному та мовному вимірах таки відрізняються від мешканців Сербії.
У листопаді 2023 року в Чорногорії має пройти новий перепис населення, в ході якого СПЦ та просербські політсили (як правило вони водночас і проросійські) зроблять усе можливе, щоб відсоток сербів зріс та вони могли претендувати на те, аби стати титульною національною групою Чорногорії. Якщо говорити про статистику, то в цілому картина така: третина населення Чорногорії – палкі серби-русофіли, інша третина – національні чорногорці із більш-менш проєвропейськими поглядами, а решта – своєрідна «сіра маса», яка може змінювати погляди залежно від ситуації.
Величезний вплив на Чорногорію має Сербська православна церква, колишній президент Джуканович звинувачував СПЦ в підтримці ідеї Великої Сербії. Ця церква неймовірно посилила свою вагу та вплив у країні за останні 5-7 років. А особливо після парламентських виборів 2020 року, на яких перемогли центристські та просербські сили. У серпні 2022-го Уряд Чорногорії підписав Базову угоду з СПЦ, яка фактично закріпила законодавчо привілейований статус цієї церкви в країні. СПЦ в Чорногорії рахує всіх чорногорців виключно сербами, це головна та найсильніша проросійська інституція. Зв’язки між СПЦ та РПЦ тісні, а після 24 лютого 2022 року лише зміцнюються й активізуються.
Цікавим є становище чорногорської мови, яку визнали окремою від сербської на міжнародному рівні лише у 2017 році, хоч офіційно чорногорська визнана державною ще із 2007 року. Чорногорська – один з діалектів сербохорватської, тому маргінальними сербами не визнається як окрема мова.
Під час повномасштабної війни Чорногорія підтримує Україну, хоча нинішнього президента Якова Милатовича і називають значно більш просербським за попередника. На офіційному рівні та на всіх міжнародних майданчиках Чорногорія послідовно підтримує Україну та засуджує російську збройну агресію.
Спільна збірна провалила ЧС-2006, а Миятович та Савичевич підтримали незалежність Чорногорії
Після початку війни в Югославії команда не грала аж до початку відбору на ЧС-1998, який успішно пройшла. Тоді вона все ще виступала саме під назвою Югославія, хоча по суті предстваляла лише Сербію та Чорногорію. Із чорногорців були голкіпер Івиця Краль, захисники Бранко Брнович та Ніша Савелич, а також зіркові Савичевич та Миятович. Югослави тоді поступились Нідерландам в 1/8-й. На Євро-2000 були лише Миятович та Краль, а команда знову програла в плей-оф Нідерландам.
В 2003-му її вже офіційно перейменували на збірну Сербії та Чорногорії. Під новою назвою команда пропустила Євро-2004, почавши відбір ще як Югославія, а закінчувала вже як СіЧ. Виступ був невдалим, адже їх випередили Італія та Уельс.
Ветеран Предраг Миятович в тому відборі забив три голи, а у 2017-му на запитання, чи грав би він за збірну Чорногорії, володар «Срібного мяча»-1997 сказав: «Я чорногорець до глибини душі. Якби я народився пізніше, то грав би за збірну Чорногорії». Предраг був одним із найвідоміших прихильників незалежності серед публічних людей, а Мило Джукановича він називає своїм особистим другом, з яким товаришує понад 30 років.
Деян Савичевич також активно підтримав незалежність, ходив на мітниги, а його обличчя було на білбордах за відокремлення Чорногорії. Після того, як легенда «Мілана» невдало потренував збірну тоді ще Югославії, яка при ньому стала називатися Сербією і Чорногорією, він очолив Футбольний союз Чорногорії. Ставши керманичем ще у 2004-му, коли самостійної збірної не було, Савичевич зберігає цю посаду досі – вже майже 20 років.
На ЧС-2006 команда їхала, як ми вже сказали, із єдиним чорногорцем – голкіпером Євричем, що предстваляв «Анкараспор». Натомість був Горан Гавранчич з «Динамо» та Ігор Дуляй із Звонимиром Вукичем з «Шахтаря». Команда програла всі свої матчі, отримавши шість сухих голвів від Аргентини. Зате дозволили Лео Мессі забити свій перший гол на ЧС. В останньому турі СіЧ поступилася івуарійцям, ведучи 2:0.
Поки команди Сербії та Чорногорії зіграли між собою тричі, у всіх матчах перемагали серби, а загальний рахунок 6:1. Проте наступна зустріч буде дуже важливою.
Наразі між командами Сербії та Чорногорії всього два очки і обидві команди ведуть боротьбу за вихід на Євро, тож очний поєдинок, окрім дуже серйозного турнірного значення, матиме ще й доволі потужний політичний підтекст. У Подгориці господарі поступилися сербам 0:2 із дублем Душана Влаховича.
Поєдинок відбудеться 17 жовтня о 21:45.
Автор висловлює подяку українській діаспорі в Чорногорії за допомогу у підготовці матеріалу.
Фото: Global Look Press/Marko Metlas
