Людина rock'у. Род Стюарт - з футболом у серці, з музикою по житті.

Той вечір, 7 листопада 2012 року, вболівальники "Селтіка" пам'ятатимуть ще довго. Шотландська команда, єврокубкові звитяги якої давно в минулому, у драматичному двобої здолала саму "Барселону". Трибуни "Селтік Парк", розуміючи  всю епохальність події, з фінальним свистком вибухнули нестримною радістю та співами. І от серед цієї вакханалії режисери матчу "впіймали" заплакане обличчя відомого британського співака Рода Стюарта.

З однієї сторони, тоді на стадіоні таких ридаючих фейсів було достатньо. Проте, саме за слізьми Рода ховалось щось більше ніж просто радість за улюблену команду. Помітили це ті, хто знав біографію Стюарта - ймовірно, в цей момент він пошкодував, що колись не зробив вибір на користь кар'єри футболіста. 

Родерік Девід "Род" Стюарт народився 10 січня 1945 року в Північному Лондоні у сім'ї англійки та шотландця. Він був п'ятою, наймолодшою, дитиною у сім'ї робітників, маючи при цьому двох сестер та двох братів. Ще з дитинства серед його захоплень яскраво почали вирізнятись музика та футбол. До першого його підштовхнула творчість відомого американського співака Ела Джолсона, а от звернути увагу на друге його змусив вплив батька та двох братів, які були затятими фанатами футболу. Батько Рода, Роберт Стюарт, в молодості грав за аматорські футбольні команди, а згодом навіть тренував регіональні колективи. Також разом із синами він створив власну команду "Хайґейт Редвінґс". Род навіть говорить, що найбільший його спогад з дитинства -  фотографії шотландських футболістів Джорджа Янґа та Ґордона Сміта на стіні в кімнаті братів. Не важко здогадатись яке місце займав футбол в сім'ї майбутнього рок-ідола.

У своїій автобіографії, яка побачила світ у 2012 році, Род детально описує період, коли у нього з'явилась можливість випробувати себе на серйозному футбольному рівні: "У той час професійний футбол був класичним шансом для хлопчаків робітничого класу. Зважаючи, що я демонстрував досить непоганий футбол на аматорському рівні, в якийсь момент мене запримітив лондонський "Брентфорд" і навіть запропонував попередній контракт. То було настільки почесно, що про це написали у місцевій пресі. Я, гравець "Фінчлі" U-15, і одразу в такий клуб! Звісно, це було щось неймовірне. Уся сім'я настільки зраділа, що ми уже почали уявляти, як я допомагаю клубу досягнути вищого дивізіону (в той період клуб почергово скитався у третій та четвертій лігах) і навіть переходжу у великий клуб, на кшталт "Реала" чи "МЮ". Але дуже швидко я усвідомив, що обов'язком новачка також є прибирання у роздягальні та догляд за бутсами усієї команди. Я вирішив, що це надто принижує людську гідність і, провівши у клубі кілька тижнів, покинув "Брентфорд" та весь англійський футбол загалом"

Як потім пояснював Род, це спростило його вибір - в музиці не потрібно дотримуватись суворого режиму і дозволяється (навіть, вітається) вживання алкоголю. Це дуже розчарувало його тата. "Батько, після того як я залишив клуб, все ще чекав дзвінка від керівництва. Найдовше з усіх. Я ж вважав, що це була невдача "Брентфорда" - що вони виграли з того часу? Я був досить талановитим гравцем, найкращим серед братів. Тому батько покладав на мене найбільші і останні надії. Він був джентльменом в сім'ї, але тафгаєм та справжнім шотландцем на полі. Одного разу я спостерігав як він, забувши взяти бутси, вийшов на поле у звичайному взутті тому, що не хотів підвести команду. А ще якось моя мама викинула його бутси у вогонь після того як він провів Різдво у лікарні - все через зламану ногу у футбольному матчі. Вона говорила, що проклятий футбол приніс в її дім більше проблем ніж обидві світові війни. Тому я можу лише уявити як розчарувався батько з моєї футбольної невдачі. Згодом, він навіть розповідав пресі, що у мене не вийшло через врощені у пальці нігті на ногах"

Ну і де б цей бунтар зміг би проявити себе як не в рок-музиці? Проте, досягаючи вже не уявних вершин в музичній індустрії, Род ніколи не розлучався з футболом. Він продовжував грати в аматорських колективах Англії, а переїхавши у США, і там знаходив з ким поганяти круглого. Футбол залишив свій слід навіть у творчості британця. Для додаткової феєричності своєї шоу-програми, на всіх виступах та концертах під час виконання відомого хіта "Hot legs" Род подає в зал футбольні м'ячі з власним автографом. Під час одного з таких номерів, в Лас-Вегасі у 2012 році, Стюарт не розрахував сили удару і спрямував шкіряного прямо в ніс фаната. Потерпілий отримав перелом і подав на співака в суд. Бешкетник Род всі звинувачення відкинув, пояснюючи інцидент дещо знущальною фразою: "Футбол - це ж контактна гра!". А у 1978 році Федерація футболу Шотландії обрала його пісню"Ole Ola" для супроводу команди на тогорічному Чемпіонаті Світу у Аргентині.

За сприяння батька Род з братами з дитинства вболівав за збірну Шотландії. Він навіть любить пригадувати як вперше побував на "Уемблі" саме на матчі збірних Англії та Шотландії, в якому звісно ж його сім'я підтримувала гостей. Ще одним теплим спогадом з дитинства є фото, на якому Стюарт з батьком на газоні у Глазго копають один одному м'яч перед тим як піти на матч тих таки Шотландії та Англії. Це все звісно зіграло роль у виборі улюбленого клубу. Останнім штрихом став випадок, коли знайомий Стюарту Кенні Далґліш, який виступав тоді за "кельтів", подарував йому два квитки на матч "Селтіка". Як це часто буває, Род закохався в зелено-білу команду з першого погляду. І вболіває за неї дотепер - каже, що краще прокинутись о шостій ранку, тільки б не пропустити гру улюбленого "Селтіка". Про відданість колективу яскраво свідчить ще один випадок. Любов Стюарта до футболу вилилась у побудову двох футбольних майданчиків біля своїх будинків у Лос-Анджелесі та Ессексі. Англійський стадіон був збудований за усіма стандартами і з дорогим освітленням. Так от, коли у 2005 році "Селтік" на деякий час залишився без тренувальної бази, Род люб'язно запропонував клубу своє поле. Коментуючи можливість спостерігати з вікна власного будинку за тренувальним процесом улюбленої команди, музикант сказав: " О, це було приголомшливо! Чи можна мріяти про більше?!".

Род Стюарт досягнув у музиці того, чого, мабуть, не зміг би добитись у футболі - він є одним із найбільш продаваніших музикантів всіх часів, входить у Залу слави рок-н-роллу та рейтинги "100 найкращих співаків" і "100 зірок рок-музики". Його пісні досягали вершин найавторитетніших хіт-парадів. Але весь цей час футбол був поряд із ним. Один зі своїх концертів у Ріо-де-Жанейро він порівняв із перемогою на Чемпіонаті світу з футболу. До останнього часу він виступав у каліфорнійській Футбольній лізі гравців похилого віку (Senior football league) і лиш на початку цього року вирішив таки повісити бутси на цвях. Про своє друге захоплення Род Стюарт говорить так: "Колись футбол врятував мене від усіляких "рок-н-ролльних недоліків". І я йому за це вдячний!"