«До нього про футбол в Україні писали друкарські машинки». Колеги прощаються з Артемом Франковим
«Динамо» та «Шахтар» – також.
31 жовтня помер головний редактор журналу «Футбол» Артем Франков. Раніше стало відомо, що Франков переніс інсульт і знаходився в реанімації.
Колеги та знайомі прощаються із ним у соцмережах.
***
Андрій Шахов, заступник головного редактора журналу «Футбол»:
«Слів немає. Світла пам'ять, друже. І дякую за все».
Олександр Сажко, заступник головного редактора Tribuna.com:
«Франков був різним.
Франков захоплював. Його редакційні колонки в кінці 90-х та всі 2000-ні стали однією з головних причин, чому я почав писати про футбол – і згодом вирішив спробувати потрапити в спортивну журналістику. Саме вони виховали захоплення футболом - в день виходу журналу Футбол навіть в універі на парах читався він, а не слухались лекції.
Франков розчаровував. Маючи такий величезний вплив, він міг його використати зовсім по-іншому. Багато хто знає моє ставлення до Франкова та його поглядів зараз - звідси й перехід від захоплення до розчарування, але зовсім не хочеться багато говорити про це сьогодні.
Бо, що важливо, Франков дійсно був глибою. Він вплинув на цілі покоління вболівальників.
Не думаю, що колись ще в Україні буде в цій сфері фігура масштабу Франкова. Він як мінімум півтора десятиріччя був поза конкуренцією – з усіма своїми перевагами та недоліками.
Співчуття близьким. Світла пам'ять».
Віталій Волочай, спортивний коментатор:
«Зазвичай люди хочуть переїхати до великого міста, тому що там є можливості, тому що там є гроші, тому що у великому місті тупо цікавіше. Я ж коли поступив у КПІ і переїжджав до Києва у 2003 році найбільше тішився тому, що тепер мене не хвилюють проблеми Укрпошти.
Це зараз ми такі всі розумні, і живемо в епоху «Нової Пошти», і ми не знаємо, що таке проблеми з доставкою. Навіть у перші дні війни пакунки з Ужгорода в Дніпро доїжджали за 2 дні. У 1999 році ситуація з поштою була значно гіршою, і найважливішою людиною в світі для мене була тоді пані Галина, яка приносила пошту до мого підʼїзду. І найважливішими днями були середа та пʼятниця, тому що саме в ці дні до Нововолинська добиралися свіжі примірники журналу «Футбол». З 2003 року я міг купувати його в кіоску в понеділок і четвер, і відчував себе мега знавцем футболу.
Очевидно, що зараз, в епоху телеграма, тіктока і глобалізації, це все звучить тупо і банально, але тоді не було загальнодоступних трансляцій, не було інтернету, і взнати результати матчів Ла Ліги можна було хіба в телетексті. Тому журнал «Футбол» був чимось важливим, відчувався чимось важливим. Мій батько виписував його для мене десь з 1998 по 2002, далі роки 4 я його купував, і з 2007 виписував особисто, причому навіть під час пандемії я підписався на .pdf версію.
Очевидно, що це було більше ностальгією за дитинством, але сперечатися з тим, що цей журнал – це феномен, цілий пласт історії футболу в Україні, певно нема сенсу.
Цей журнал уже давно пішов в історію, як і вся друкована преса, про що я, як справжній дід дуже шкодую, а сьогодні пішов в історію також Артем Франков і його редакторські колонки. Вадімич два тижні тому переграв нас у квізі, було прикро, він потрунював, що ми не взяли елементарне питання про стадіон Дженоа, отаким я його і запамʼятаю».
Ігор Бойко, футбольний коментатор:
«Якби не Артем Франков, я б ніколи не став тим, ким став.
Якби не він, я б навіть не бачив цього шляху.
Він та його дітище журнал Футбол - це неоціненної величі явище, джерело зародження любові до футболу з 1997-го до 2009-го, кінцевої перемоги інтернету над друкованими медіа.
Ми всі його діти, а наші діти – його онуки. Нехай, вони можливо про нього ніколи й не чули в новітню епоху.
Також він прабатько усіх авторів текстів про футбол в Україні. Кожна людина, котра має стиль в написанні своїх текстів, в розмовній мові отримала таку можливість завдяки Артему.
До нього про футбол в Україні писали друкарські машинки, а говорили – мікрофони».
Роман Бебех, футбольний коментатор:
«Вадимович😢🙏 Царство небесне! Дякую Вам за журнал та купу позитиву, яку Ви нам подарували. Новому поколінню важко уявити як про результат гри можна дізнаватись з друкованого видання через кілька днів після гри. І прям чекати щоб взяти журнал в руки щоб прочитати що там нового надумав Франков у редакційній статті».
Вадим Шевякін, спортивний коментатор:
«У серпні 1999-го бабуся купила мені малому у якомусь переході журнал «Футбол» із Роєм Кіном (капітаном «Манчестер Юнайтед») на обкладинці. Тисячі таких дітей і десятки тисяч дорослих з усієї України не пропускали жодного нового випуску аж до 2010-х. Певен, у багатьох досі жирні колекції на антресолях. Не буде перебільшенням сказати, що серед нас багацько вихованих на «редакціонках» Артема Франкова.
Я памʼятаю нашу першу зустріч, випадкову, у 2010-му, біля стадіону «Металіст», перед матчем з австрійським «Штурмом». Тоді це було, наче зустріч із зіркою, і ми сфоталися, а фото десь поділося, на старих Нокіях.
Згодом Артем Вадимович ніколи не відмовляв у дрібному коментарі, передматчевому прогнозі, наприклад. Він завше привітливо жартував при розмові. Ми разом коментували 1 лігу, і я цим пишаюся.
Колись малим думав, що просто читаю статті про футбол у журналі «Футбол». Однак зараз вплив того видання, і його головного редактора зокрема, непросто осягнути.
Великі слова подяки за усе. Спочивайте із миром, видатний земляче, Артеме Вадимовичу Франков!»
Семен Случевський, журналіст:
«Не стало Артема Франкова... Скільки пройдено разом, навіть зроблено: і фільми, і телевізійні або в інтернеті студійні програми, і публікації...
А ще більше не зроблено. Ми втрьох: з Артемом та Володею Кулебою - задумали нову книгу про Велику Людину зі світу улюбленої гри і щоб у цій книзі було те, що до нас ніхто ніколи не писав, і про факти, і про враження, які знав тільки кожний з нас трьох, і переживав також тільки своє... Не судилося завершити її втрьох. Але ми з Володею, звісно, її завершимо. Не маємо права цього не зробити... Хоча б заради пам'яті Артема...
Останніми днями, ближче до вечорів, я дзвонив до Каті - дружини Артема - і вона мені говорила про його стан. Останній з нею контакт - позавчора ввечері її голос та її слова подали невелику надію... тому я вчора тобто, приблизно годин 5 тому вирішив не турбувати, посоромився смикати щовечора, коли у дружини нерви і так на межі - чоловік у реанімації кардіології...
Ну ось і результат - Артем залишив нас три години тому, о 22:40 31 жовтня 2023 року... Смуток величезний...»
Володимир Звєров, головний редактор Профутбол Digital:
«Якось вранці у понеділок в одному вагоні метро 8 людей читали журнал "Футбол". Запах його сторінок назавжди у пам'яті.
Дякую, Вадимович!»
Михайло Співаковський, ведучий «ТаТоТаке»:
«Телеграм стверджує, що востаннє він був онлайн о 6:26. Телеграм бреше. Артем Франков - офлайн з 22:40 вчорашнього вечора. Він боровся за життя з минулої середи, коли вдруге постукав інсульт. Лікарі все робили за протоколом. Та тільки Франков за протоколами жити так і не навчився...
Не любив, коли його називали по батькові. «Ну, молодой я еще, молодой!..».
Любив грати буквами та словами. Багато, безладно, але вкрай талановито. «Какая же это типично мальтийская фамилия - Мбонг!»
Не любив, коли бездарність прикривається псевдопатріотизмом: «Странные люди эти маньяки ярлыков с политическим окрасом…»
Любив поговорити про футбол. Де завгодно, як завгодно і пофіг, якщо дешево або безкоштовно: «Рад любому приглашению, форму нужно поддерживать!..»
Артем був у ТаТоТаке лише одного разу - після торішнього фіналу ЛЧ Реал - Ліверпуль. І повністю десегментував аудиторію.
Найстрашніше: його було дуже складно різати на монтажі. А він тільки посміхався: «Меня ещё главред Теленедели обвинял - пишешь, зараза, как и разговариваешь, сократить невозможно, фраза за фразу цепляется…»
Найпопулярніший з коментарів був таким: «Крутезний випуск! Якось із самого початку було відчуття, що це буде епічно. Темп, думки, трактування, дискусія, гумор. Навіть захотілося ще раз переглянути, як гарний фільм».
Руслан Свірін, журналіст:
«Артем Франков помер, головний редактор тижневика Футбол. Раптово, від інсульту. Знали одне одного з тих пір, як він переїхав з Харкова до Києва наприкінці 90-х, і його на Республікані в перерві якогось рядового матчу ДК в Чемпіонаті України представив шановний Олександр Липенко, він тоді балагурив на всіх внутрішніх іграх команди (обидва стояли поруч зі мною у тій старій ложі преси, журналістів ще було небагато, як і глядачів на трибунах. Субота, осінь, день був теж теплий). Артем був дуже світлою людиною. А молодший мене на рік.
З початку повномасштабного вторгнення рф записував з Оболоні життєствердні відео про поточну ситуацію, допоки росіяни не забралися з київського напрямку, потім повернувся до справ футбольних. Почав видавати електронну версію культового Футболу, незмінним головредом якого був. Троє дітей без батька лишилися. Єдине що тішить – смерть була легкою, принаймні швидкою. Тепер розумію, чому він пояснював, що для війни на передовій фізично вже не готовий за станом здоров'я. І так, він був офіцером (точніше, мав офіцерське звання), щоправда, «піджаком», це військова кафедра цивільного ВИШу. Був щасливий у сімейному житті. Таких меншість і взагалі це рідкість в наші «веселі» часи. Блискуче грав у шахи. Спочивай з миром, друже...»
Віталій Ткачук, журналіст «Укрінформ»:
«Свого часу мене запросили на трансляцію вручення «Золотого мʼяча», яку організували канали «Футбол 1/2/3». Ніби вчора було, памʼятаю свої враження від першої тусовки серед бомонду спортивної, футбольної, якщо хочете, журналістики. Олександр Денисов, Віктор Вацко, Олексій Бєлік, Дарійо Срна, нині захисник України, а тоді ще просто крутий журналіст Влад Дунаєнко ходили собі, спілкувалися, доволі гостро жартували. Я, як зазвичай, дискутував з Андрієм Твердохлібом про футбол, політику, людське буття - взагалі про все. Аж раптом біля нас пройшов Артем Вадимович Франков. Ми познайомилися, перекинулися декількома словами і пішли далі по справах. На думці було одне - фото з легендою. Щоправда, я журнал «Футбол» почав читати уже в університеті, тому фанатом видання назвати мене складно, а перше фото на розвороті із зображенням Жори Бущана, подарував подрузі. Попри це, я дуже високо цінував талант маестро, власне, завжди розумів, що манера смачно писати - це те, що мені б особисто хотілося освоїти.
Артеме Вадимовичу, ваш спадок неможливо переоцінити. Ви виховали плеяду людей, яка обожнює футбол, а це дорого вартує. Ви були непересічною особистістю зі своїми «причудами». Очевидно, це характерно для харизматичних людей епохи. Разом з вами йде епоха. RIP, головреде».
Микита Дмитрулін, журналіст:
«На 1000% впевненний, що якби мені колись до рук не потрапив журнал Футбол – я би точно не займався тим, де я зараз. Вплив Артема Вадимовича Франкова і всіх авторів журналу був вирішальним на мене, і на тисячі інших хлопаків, які любили ногомʼяч.
Коли я був у 10-му класі, я особисто познайомився з ним, і буквально напрасився дати мені шанс спробувати щось написати у журнал. На пошту Франкову я прислав невеличку примітку по матчу Кубка Конфедерацій Бразилія-Японія. Його відповідь пряма, але надихаюча: «Безусловно, потенциал прослеживается, дружище. Но «вообще-то» я бы писал через дефис, также, как и «что ли» - отдельно».
Але вразило, що такий гуру і майстер взагалі для початку вислухав, а потім прочитав повідомлення від 16 річного школяра. Він завжди давав шанс і слухав всіх, хто до нього звертався. І вмів дати слушну пораду, це правда.
Через 4 роки, моя невеличка примітка з Кубка Макарова все ж таки потрапила у журнал ФУТБОЛ. І тоді мені здавалось, що реально dreams come true. І я дуже вдячний Вадимовичу і всім авторам за цей шанс.
Менше тижня тому вийшов наш спільний з Артемом Франковим, як виявилось останній матеріал, про Диктаторів і Футбол. І він, як завжди фахово розклав все по поличкам, розповівши факти, які не можливо було знайти на жодному ресурсі. Він був таким, як завжди – з гумором та цілою торбою цікавих історій.
Важко усвідомити, що більше, коли набиратимеш його номер - не почуєш у відповідь: «Приветствую, дружище, как ты там, старина?»
Вічна памʼять і дякую за все, легендо!
Щирі співчуття родині і всім близьким».
Яна Дашковська, журналістка:
«Свого часу Артем дав мені можливість писати про італійський футбол так, як я хочу. Цього я ніколи не забуду.
А як усе почалось. Казала: суд над «Лаціо» – цікавий формат, але повноцінно історія клубу не написана. Відповідь Артема: то візьміть і напишіть!
Вічна памʼять».
Володимир Чистилін, журналіст:
«Сумна новина для всіх, хто любить український футбол. Помер Артем Франков. Ми були знайомі років тридцять, коли він тільки починав свій блискучий шлях спортивного журналіста. Здається, він знав про футбол все. Коли разом з Андрієм Шаховим харківські хлопці, вже давно покійний Володя Крикунов і Артем тільки починали видавати журнал «Футбол», то мені довелось якийсь час жити з ними в одній квартирі в Києві. Вони були справжні футломани, зранку до вечора тільки дивились і говорили про спорт №1.
Це було феєрично споглядати, бо про нього вони фанатично розповідали як про музику, алкоголь і секс. Потім в житті Артема були різні періоди. Останнім часом він хворів, переніс другий інсульт і на 53-му році життя відійшов у Вічність. Не здивуюсь, якщо святий покровитель футболу Луїджі Скрісоппі десь на небесах вже слухає байки Франкова. Краще за нього мало хто вмів смакувати гру мільйонів».
Ігор Бурбас, блогер:
«Багато хто з нас, і я в тому числі, виріс на журналі «Футбол». Його головним редактором усі ці роки був Артем Франков. Вчора його не стало. Невимовна втрата для українського футболу…
Дякую, друже, за ті чудові спогади з дитинства, за професіоналізм і завжди цікаве спілкування! Назавжди запамʼятаю тебе таким усміхненим, як на цій світлині.
Світла памʼять і царство небесне! Спочивай з миром!»
Віталій Пасічний, журналіст:
«На жаль, сталося найгірше.
Артем Франков був неймовірно талановитою людиною. Дуже обдарованим, таким, що найбільше у світі любить читати і писати – і, що особливо підкуповує, ніколи не зупиняється в розвитку.
Як він освоївся у телеграмі! 99% молодих, і я в тому числі, і близько не встигали за його спритністю. Артем Вадимович, як ніхто, умів дивитися в корінь і розуміти, що найцікавіше аудиторії. І через 10, ні через 20 років роботи нон-стоп, без відпустки, не втрачав ні інтерес, ні любов до гри.
Я пишаюся, що кілька років працював під керівництвом цієї людини. Звичайно, якби не Франков, мого каналу ніколи не було б. Про кожен свій текст я думатиму: «А чи сподобався б він Артему Вадимовичу?»
Спочивайте з миром, АВФ...»
Сергій Коваль, радник президента «Вереса», член Палати з вирішення спорів УАФ:
«З якимось особливим сумом сприймаєш новини про відхід героїв дитинства та юності. Спочатку Метью Перрі, а зараз дізнався про смерть Франкова. Артем був неоднозначним, точно не таким, який подобався усім, але чесно: те що я зараз в футболі – завдяки йому і щотижневику «Футбол». Ніколи не забуду як в 12 років бігав в кіоск за свіжим випуском видання щопонеділка, читав всі матеріали, особливо його редакційку, захоплювався історичними нарисами, знав напамʼять склади всіх серйозних команд. Спілкувалися на легендарному форумі, потім вже якось познайомився особисто і навіть дивились якийсь футбол разом. Франков був надзвичайно ерудованою людиною, сімʼянином, хорошим батьком, який по суті був фронтменом української футбольної журналістики роками, таким собі рок-н-ролом на піку українського футболу. Шок. Земля пухом, Вадімич…»
Іван Вербицький, журналіст
«Його життєвий шлях чимось схожий з нинішнім Президентом України. У тому розумінні, що людина понад десятиліття ламала ватним світоглядом неокріпші ідейно уми мільйонів українців, один будучи успішним коміком, а інший - редактором найпопулярнішого журналу про найпопулярнішу гру.
Суспільство малоросів, яке цуралося рідної мови, історії, вважало все українське сільським і меншовартісним - це великою мірою їх робота.
Кажу про це в минулому часі, бо після 24.02.2022 багато що змінилося. І багато хто. Зокрема колишній комік, а нині Президент Зеленський і редактор Франков. Перший змінився за прискореною програмою, бо не мав іншого виходу. Другий - крізь болісні муки сумління, але теж, у принципі, дійшов до розуміння, що він все ж не совок, а українець.
Франков був великим футбольним (і не лише) ерудитом. Якби не те ідеологічне сміття, яким він встеляв свої найчастіше дуже влучні й глибокі публікації, його роль у прищепленні українцям футбольної культури можна було б назвати дуже позитивною.
А так - залишиться чимало його книг. На общєпонятном, але з безцінним статистичним й аналітичним матеріалом, які, певен, стануть хорошим підґрунтям для футбольних істориків у майбутньому.
Треба визнати, що від нас пішла епоха. Саме в тому вигляді, в якому вона існувала.
Вічна пам'ять. Амінь».
«Футбольний клуб «Динамо» Київ, керівництво, тренери, гравці команди та усі динамівці щиро співчувають рідним та близьким Артема Вадимовича. Світла памʼять».
«Шахтар» висловлює співчуття рідним та близьким Артема Вадимовича. Він любив футбол… Вічна памʼять…»
Фото: Факти ICTV, Виктор Перегняк/FootBoom, sport.informator
