Медведенко: «Вже був заряджений їхати в ресторан. А тут дзвінок – і мені дають контракт в NBA»

Після тренування береш знеболювальне. А наступного дня не можеш встати з ліжка»

- Вам зараз 40 років. Кар’єру ви закінчили в 28. Чому так рано? Це ж рано за баскетбольним мірками.

- Травми.

- Коли вони почалися? Можливо, лікарі неналежно вас оглядали?Чи могли виправити ситуацію на краще?

- Вже зараз можна сказати, що так. Якби я повернувся назад, то деякі речі робив би вже по-іншому. Це, напевно, продовжило б мені кар’єру.

- А які у вас були травми?

- Перша травма – спини. Потім – коліна.

- Наскільки це заважало вам грати?

- Ну як. Заважало. Коли ти після тренування чи гри йдеш, береш знеболювальне і на наступний день не можеш стати з ліжка. То так. Заважало.

- До речі, зараз теж відчутно їх?

- Звісно.

- Знаю, є такий футболіст Габріель Батістута. Напевно, теж чули. В нього такі травми ніг були, що він навіть зараз (недавно йому операцію робили на суглобах, – Ред.) просив у лікарів ампутувати ноги – такі болі були. Я просто уявляю, з чим доводиться зіштовхуватися професійним спортсменам.

- Я ж кажу. Тут потрібно відчувати грань, коли ти можеш більш-менш комфортно грати без шкоди для здоров’я.

- Ви, до речі, грали з Карлом Мелоуном. Тоді йому було 40 років – стільки, як вам зараз. Як ви можете пояснити його спортивну довговічність? Він себе беріг чи в нього фізіологічні задатки були.

- В нього, по перше, чудесна фізіологія. Прекрасне тіло. Він був божевільним у плані режиму, підготовки. Ну і знову таки – умови підготовки. Це те, що може продовжити кар’єру гравця. В моєму випадку холодні зали, які були в мене у дитинстві…

- Тобто це тягнулося за вами ще з дитинства?

- Звісно. Це все закладається в дитинстві. Коли ти тренуєшся в холодному залі, на тобі купа речей, ти потієш, потім охолоджуєшся – суглоби охолоджуються. Це вже звідти йде – від тих умов, які були. Все це потім впливає на кар’єру – чи вона буде довгою, чи короткою.

- Коли ви переходили в Атланту, вже були проблеми зі здоров’ям?

- Я вже після операції був. Це, грубо кажучи, був останній рік.

- Ви там один сезон відіграли. Ще якісь пропозиції надходили вам? Чи ви просто самі вирішили завершувати через здоров’я?

- У мене на столі лежав контракт з Іспанії на 250 тисяч на наступний сезон (2007 рік, – Ред.) Я відмовився, бо зрозумів, що це вже буде знущання над собою.

«Тренерська ліцензія – не панацея. Якщо не будеш розвиватися – то це кінець»

- Чи довго доходили до думки, що все – професійна кар’єра завершена, і потрібно думати про щось інше?

Звісно. Це стрес. Коли ти закінчуєш, то розумієш, що тут грав в баскетбол. І все було окей. По суті, в тебе більше в житті нічого не було. Ти не здобував жодної професії. Але розумієш, що тобі треба чимось зайнятися. На це йде час. У мене пішло близько 4 років на те, щоб зрозуміти, що я хочу робити. Тут спорт вже допоміг, бо в мене з 2004 року функціонувала баскетбольна академія. Я занурився туди більше. Вирішив залишатися в спорті і отримати додаткову освіту.

- Яка у вас додаткова освіта?

- Я в Англії закінчив курси із спорт-менеджменту. Із цим пов’язую своє життя.

- У вас навіть був невеликий досвід тренерської роботи. Це було цікаво?

- Абсолютно. Настільки це все цікаво, що важко з чимось зрівняти. Саме тренерська робота підштовхнула мене до того, що я мав отримати спортивну освіту, пройти ці курси менеджменту додаткові, щоб ще більше заглибитись в розуміння цих механізмів – як все працює.

- Тобто можна не відкидати можливість, що ви ще в майбутньому когось потренуєте?

- Ну може бути. Ну я деколи любительські команди підтреновую.

- Про українських тренерів. Ви, напевно, слідкуєте за ситуацією. Де вони готуються? Де здобувають ліцензії? Якщо отримав ліцензію, чи це дійсно підтверджений рівень, чи це досить умовно? Прийшли свої до своїх, отримали ліцензію і поїхало…

- Дивіться, ліцензія – це не панацея. Ліцензія – це, звісно, добре, бо це визнання твої знань чи отримання знань. Зазвичай ліцензія – це підтвердження того, що ти пройшов якийсь курс підвищення кваліфікації. Але знову-таки тренер має цим жити. Чим краще тренер тренує команди…Це те саме, що з гравцем. Тренер має постійно вдосконалюватись. Не буває такого, що тренер добився цілі і зупинився. Ні, він так само регресує. Якщо не підвищує свою майстерність тренерську, то починає деградувати. Тим більше, що баскетбол постійно рухається. Баскетбол постійно еволюціонує. Не може такого бути, що ти отримав знання, і з цим багажем йдеш по житті. Ти постійно маєш бути гнучким. Постійно вчитися і вдосконалюватися. Якщо ти це робиш – ти хороший тренер. Якщо ти, грубо кажучи, отримав ліцензію і все – більше нічого не треба. То, на жаль, з часом будеш тільки деградувати.

«Мені 18 років. В мене машина і квартира. Я нікуди не хотів їхати»

- Якщо повертатись до вашого становлення як професійного баскетболіста. От ваші тренери в 90-х роках тут в Україні все ж таки змогли підготувати вас до такого рівня, що вас помітили за кордоном в США. До речі, на що вони робили основну ставку? На фізпідготовку завдяки тому, що ви були високого зросту і атлетом високого рівня чи можливо тактиці приділяли належну увагу, стратегії гри?

До якогось рівня в нас в Україні можна тренуватись. Але до певного рівня. Потім все одно треба звідси йти. Якщо ставиш найвищі цілі – грати в топових клубах і чемпіонатах – то тут ти просто консервуєш себе. Те саме сталося зі мною. В 18 років я поїхав в Литву. Я не хотів їхати. В мене був хороший контракт в Києві. Була тут квартира, машина. Коли приїхали сюди представники литовського клубу і за мене були готові заплатити, я сказав, що не хочу переходити. Мені тут в Києві комфортно. Мені було 18 років, і все влаштовувало.

І в мене був дуже хороший зв'язок з першим тренером – Коваленком Олександром Дмитровичем. Він мені сказав, що треба їхати. Тільки після того, як я поїхав в Литву, а потім на наступний рік повернувся в «БК Київ», коли Волков створював тут клуб перший, я почав розуміти, що там рівень значно вищий. Завдання на якийсь короткий рівень можна в нас вирішувати. Але якщо глобально мислити і розвиватися – у нас цих умов нема. Потрібно туди їхати. Тому в 20 років я вже поїхав в Лос Анджелес і підписав з «Лейкерс» контракт.

- До речі, коли переходили в Литву в «Аліту», ви там стали кращим легіонером сезону. Загалом ви там отримували більше, ніж в «Будівельнику»?

- Звісно. В рази.

- Чому тоді повернулися до України?

- Ну я вже сказав, бо тут прийшов Волков, вернувся з Америки, вернувся в Україну і створив БК «Київ». На той момент було зрозуміло, що він заявляється в Кубок Корача і гратиме в Північній лізі, де в ці часи змагалися «ЦСКА», «Жальгіріс», «Лієтувос Рітас» – сильні клуби. По зарплаті було в порядку. На один сезон все зійшлось в одну точку.

- Повернулися з-за кордону, почали грати за БК «Київ». Ви на той момент відчували себе суперзіркою? Вас на вулиці впізнавали?

- Ні. В нас, на жаль, спортивно орієнтовані люди – це 1 відсоток. Навіть недавно був момент – знімали соціальне відео до Свята Гідності, в якому брали участь олімпійські чемпіони. На жаль, багато людей не знають в лице своїх спортсменів. Це свідчить про те, в якій глибокій кризі перебуває наш спорт.

 «Вже був заряджений їхати в ресторан. А тут контракт»

- Коли прийшла пропозиція від «Лос Анджелес Лейкерс», ви в багатьох інтерв’ю говорили, що навіть тоді сумнівалися, чи переходити в NBA. Навіть мені як людині, яка досить далеко від професійного спорту, важко зрозуміти, як можна тут вагатися?

- В мене завжди було так в кар’єрі. Мій агент говорив, що ніколи не шукав для мене клубу. Ніколи не було проблем. Бо до мене завжди вистроювались в чергу. Завжди було 2-3 контракти на столі.

- Пам’ятаєте, як приїхали в Америку. Перші тренування. Потрапили на паркет зі світовими зірками. Коліна трусилися?

- В мене навіть була така ситуація – я отримав травму. І на той момент був без контракту. Тому вирішив, що пропущу сезон для нормального відновлення (якраз операцію на спині зробили), а потім шукав би собі клуб. Так я сказав агенту.

Сезон вже почався, я нормально себе почував – вже почав тренуватися, підходити до максимальних результатів. І все одно думав, щоб повністю відновитися, треба взяти паузу на цей час. Дзвонить агент – каже: «Тебе «Атланта» хоче подивитися». Кажу йому, що ми вже говорили на цю тему – не хочу. Він каже: «Слухай, а давай так. Вони тобі все оплатять: переїзд, готель. Ти приїдь на один день, tray out зроби, щоб не забували. А на наступний сезон вже будемо з ними говорити». Ну добре, я тоді вирішив поїхати.

Я зробив tray out. За моїми враженнями, взагалі нічого особливо там не показав. Вже ввечері друзі кликали в ресторан, я вже був заряджений їхати. І тут дзвонить агент. Каже: «Слухай, ти там легше, завтра в тебе медогляд. Вони тобі дають контракт». Говорю: «Як?». «Ну так. Вони тобі готові дати контракт». Смішна ситуація. Тому кажу, в мене ніколи не було з цим проблем.

- Коли приїхали в Америку, почалися перші тренування, перші ігри. Чи відчувалося хвилювання? Може сили трохи не так проявлялися як в Україні? Чи важче було закидати м’яч в кільце? Чи бачили так само гравців-партнерів по команді?

- Там зовсім не та атмосфера. NBA – інший світ. Це зовсім інші принципи. Зовсім інші підходи, можливості. Все інакше.

- Відповідно, і хвилювання гравця.

- Звісно, тоді для мене перші ігри були космосом. Ніби все окей, баскетбол лишається баскетболом. М’яч круглий всюди, кільце висить на одній висоті…Ти там став, вже не маєш куди діватись, граєш. В будь-якому випадку якісь знання і вміння є. Ти їх проявляєш на майданчику. Але сама баскетбольна тусовка за межами «поляни» – це вже зовсім інше.

- Вболівальники одразу прийняли за свого чи чекали, коли себе проявите?

- В мене досить теплі стосунки з вболівальниками склалися. Тепло сприйняли.

«Кобі і Шакіл мали певні поблажки. Але тренуватися мусили як всі»

- У гравців вимагали, щоб вони більше контактували зі ЗМІ, проводили різні промо-акції? Суттєво відрізнялася ситуація в 2000 роках в США від того, що було в Україні? 

- Зовсім різні підходи, все зовсім по-іншому. Я намагаюсь зразу доносити підопічним, що вони не мають боятися камер. Вони мають постійно йти на контакт, не повинні відмовляти журналістам. Даю навіть поради, на які питання можна відповідати, на які не можна, де потрібно з’їхати, де можна заглибитися. Навіть такі поради.

- Шакіл О’Ніл, Кобі Брайант. По суті, ікони баскетболу. У них були свої окремі правила, які не стосувалися інших баскетболістів? Вимоги у них були інші? Чи могли вони дозволити собі більше, ніж інші гравці команди?

- Відносно так.

- Могли пропустити одне тренування?

- Ні. Це виключено. Все, що стосується тренування і гри – це виключається. Якесь ставлення з боку співробітників клубів могло бути кращим. Але все, що стосується тренування, було виключено.

- Загалом команда поза грою, які стосунки підтримувала? Чи товаришували, чи все обмежувалися формальністю?

- В NBA тяжко підтримувати дружні відносини всередині команди. Звісно, ти дружиш зі своїми одноклубниками. Навіть заводиш хороших друзів. Але графік настільки насичений, що деколи своїх одноклубників уникаєш. Ти настільки часто їх бачиш, що десь намагаєшся поміняти картинку.

- Як ви казали у одному з інтерв’ю, бували періоди під час виступів за «Лейкерс», що ви були фактично одним білим серед команди. Відчували через це незручності?

- До цього звикаєш з часом. Навіть мої знайомі в Америці почали зауважувати, що в мене специфічний акцент виробився. Людина така тварюка – звикає до всього.

- До речі, в Америці баскетбол як субкультура дуже популярна серед реперів. Там є баскетболісти, вони в основному цікаво виглядають – довгі ланцюги золоті, персні. Ваші партнери по команді теж такі були?

- Всякого добра було.

- Не залучали в свої лави? Може пропонували змінити імідж? Сходити на концерт?

- Ні, на концерти ми постійно ходили. Я від цієї тусовки не міг не дітися. Вона в роздягалці прямо була. Я був в неї залучений в будь-якому випадку.

- І навпаки, зірки шоу бізнесу були дотичні до команди? Там спілкувалися,  приходили на тренування або святкування …

- Так, було таке. На тренування вони не приходили. Були відкриті тренування для публіки. А так, щоб зірки брали участь в тренуваннях, це було категорично заборонено. Тільки співробітники клубу могли бути там присутні. А так, звісно, на заходах пересікались. Постійно в Лос Анджелесі відбуваються прем’єри фільмів, і кінозірки присилають запрошення, щоб туди завітали. Це відбувається постійно. Такі собі плюси і мінуси Лос-Анджелеса.

- Як ви проходили адаптацію в Лос-Анджелесі? Англійську мову потрібно було вивчити. Вільно володієте?

- Я б не сказав, що вільно володію. Але розмовляю.

- З партнерами по команді запросто говорили?

- Ну так. З цим проблем нема. А сама адаптація до американської культури зайняла десь два роки.

- Що було найнезвичніше?

- Культура. Взагалі, життя. Звичайне життя. Побут. Це певно найважче: платити за рахунками, банк, комунікація з персоналом. До цього треба звикнути.

«Скільки б грошей не було, ти постійно мусиш працювати і розвиватися»

- З вами ще грав Роберт Орі. Він рекордсмен – 7 разів виграв NBA. В нього дійсно був такий високий рівень чи він все-таки знав, «в які корзини розкласти яйця». Переходив з клуба в клуб вдало?

- Він достатньо мудрий в цьому плані. В нього є ця чуйка. Це правильна робота агента з гравцем у зв’язці. Правильно виставлений менеджмент.

- Коли покидали Америку, про що тоді думали? Чи хотіли лишитися в США? Роботу іншу там знайти.

Та я й особливо не поїхав звідти. Постійно там буваю. Ми живемо в глобальному світі. Зараз все настільки близько й поруч. Коли стрибаєш в літак і  за 10-12 годин ти вже в Америці. Це взагалі не проблема. Тим більше зараз немає питань з візами, якимись адміністративними питаннями. Це все настільки стало глобально і поруч.

- Щодо вашого особистого життя. У вас троє дітей. Ви би хотіли, щоб вони пов’язали своє життя зі спортом?

- У мене немає такого пунктика, що мої діти мають обов’язково бути спортсменами. Якщо захочуть, нехай це роблять. Я їм допоможу. Зараз молодший син цікавиться футболом і баскетболом. Дочка середня цікавиться танцями і тенісом. Старша – зовсім не пов’язує себе зі спортом. У них свої інтереси. Але якщо буде бажання – допомагатиму, чим зможу.

- Раніше ви заявляли про те, що плануєте на пенсію поїхати жити в США. Сім’я ваша теж не проти?

Знаєте, пенсія у мене буде тоді, коли настане 65 років. По-перше, треба дожити до цих років. Звісно, не знаю, що там буде і з ким поїду. Припускаю, звісно. Але що буде – не знаю. Так, думаю, що на старості років буде ламати кістки, то треба їхати в теплий клімат. Нічого такого. Чисто меркантильно. Хочу просто попіклуватися про себе (сміється).

- Якщо не секрет, у вас достатньо грошей, щоб відчувати себе повністю забезпеченим і не думати, що потрібно шукати якусь роботу?

- Це велика помилка. Скільки б в тебе грошей не було, ти постійно мусиш працювати. Постійно розвиватися. Не можна зупинятися. Як тільки зупиняєшся – тоді все. Тобі капєц.

Володимир ХОМ’ЯК, Володимир КРУПЧУК

P.S. Якщо вам сподобалось це інтерв’ю, підтримайте нас лайком, підпишіться на блог, а також на наш Youtube і соціальні мережі, щоб не пропустити наступні цікаві розмови.